3.4. Характерні риси географічного потенціалу сучасної державної території України

Україна займає центрально-східне положення на європей­ському субконтиненті, а тому, враховуючи особливості істо­ричного розвитку на межі кількох культурних світів, синтезує різні культурно-ментальні впливи, залишаючись самобутньою європейською країною. Великий регіон між Чорним і Балтій­ським морями, до якого належить Україна, в минулому відзна­чався чи не найбільшою у Європі територіально-політичною нестабільністю, характеризуючись динамічною зміною держав і культур, державних кордонів, масовими міграціями та депор­таціями населення. Лише після Другої світової війни відбулася певна геополітична стабілізація регіону, що в сучасних умовах загалом посилює позиційні можливості держави Україна.

За розмірами державної території, власне території суходо­лу, площа якої 603,7 тис. км², Україна належить до групи вели­ких держав і знаходиться на другому місці в Європі (після Росії) і на 45 місці у світі. Окрім того, до складу державної території України як великої морської держави (довжина її морського кордону - понад 1 050 км²) згідно з міжнародно-правовими документами входять територіальні води (внутрішні води і територіальне море) площею понад 20 тис. км². Остаточних розмірів територіальних вод України ще офіційно не вста­новлено через складність переговорного процесу з Росією і Румунією. Крім територіальних вод, Україна, як суверенна морська держава, встановила економічну зону в Чорному морі, площу якої також можна окреслити лише приблизно - по­над 72 тис. км². Слід підкреслити, що у природно-ресурсно­му відношенні ця смуга континентального шельфу за своєю геологічною будовою є перспективною щодо запасів нафти і газу, а тому має для держави стратегічно важливе значення.

Складовою географічного потенціалу державної території є її позиційність, переваги й недоліки якої визначає насамперед сусідське географічне положення. На сьогодні сусідами України є сім держав - Росія, Білорусь, Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, Молдова. Порівнюючи сучасну геополітичну ситуа­цію з періодом становлення української державності 1917-1920 років, треба виділити вирішальний і найбільш сприятливий момент: усі сусідні з Україною держави, попри негативну на- лаштованість окремих політичних сил, на сьогодні де-юре і де-факто визнають українську державність. І саме наявність такої порівняно значної кількоості сусідів, абстрагуючись від геополітичної конкретики, створює більші можливості щодо вибору формату взаємин, різних геополітичних маневрів тощо. А вже конкретизація перспектив співпраці залежить і від економічного потенціалу сусідів, і від їхньої геополітики, у т. ч. і щодо України. В цьому контексті сусідні з Україною держави суттєво відрізняються як за розмірами, рівнем со­ціально-економічного розвитку, так і за політичним ладом та геополітичними орієнтаціями. Тут за всіма параметрами виділяється Росія, єдина у Європі надвелика держава, яка вже на сьогодні є міжрегіональним центром сили, не приховуючи своїх глобальних амбіцій. За площею Росія є аж у 28,3 раза більшою від України, водночас за кількістю населення - лише у три рази, що у поєднанні з величезним паливно-ресурсним по­тенціалом Росії та недостатньою забезпеченістю відповідними енергетичними ресурсами України закладає певні географічні передумови асиметричності взаємовпливів. Серед інших сусід­ніх держав достатньо значним демогеографічним потенціалом виділяються Румунія та Польща, які і за площею, і за кількістю населення належать до середніх держав. Значно нижчими де- могеографічними параметрами характеризуються Угорщина й Білорусь. До малих і за площею, і за кількістю населення держав належать Словаччина та Молдова. За винятком Росії, Україна за розмірами переважає всі сусідні держави, зокрема, за площею: Польщу - в 1,9 раза, Румунію - в 2,5 раза, Білорусь - в 2,9 раза, Угорщину - в 6,5 раза, Словаччину - в 12,3 раза,

Молдову - в 17,9 раза; за кількістю населення: Польщу - в 1,3 ра­за, Румунію - в 2,2 раза, Білорусь - в 4,6 раза, Угорщину - в 4,8 ра­за, Словаччину - майже в 9 разів, Молдову - в 11 разів.

Наявність деяких спільних рис соціально-економічного і соціально-політичного розвитку України і всіх сусідніх держав пояснюється тим, що лише порівняно недавно вони звільни­лися від комуністичного тоталітаризму. Причому три держа­ви, Росія, Білорусь та Молдова, разом з Україною, належать до пострадянських держав, переживаючи не лише особливо складні процеси соціально-економічної трансформації, але й розбудови державних структур, осмислення історичного роз­витку, пошуку місця в територіально-політичній системі світу.

З часу повалення комуністичних режимів поглибилася ди­ференціація в соціально-економічному розвитку сусідніх дер­жав. Зокрема, більшого економічного прогресу досягли Поль­ща і Словаччина. Більше економічних проблем, але різних за характером, є в Румунії, Угорщині та Білорусі. Найбіднішою аграрною державою залишається Молдова. Завдяки великим паливним ресурсам значний сукупний економічний потенціал накопичила Росія, залишаючись водночас державою з величез­ними галузево-структурними та територіально-структурними диспропорціями.

У геополітичному контексті три сусідні держави (Білорусь, Молдова, Росія), разом з Україною, є членами СНД. Росія і Білорусь проголосили орієнтацію на дальше політичне збли­ження в процесі розвитку союзної держави, хоча обидві сторони розуміють цей процес по-різному: Росія прагне до цілковитого «поглинання»Білорусі, а Білорусь намагається одержати різні економічні переваги, зберігши основи свого суверенітету. На сьогодні саме в цих двох державах ще залишаються в політичній системі елементи авторитаризму і навіть тоталітаризму. Окрім того, в Росії, з огляду на її багатонаціональність і багатокуль- турність у поєднанні величезними розмірами, простежуються різні прояви територіально-політичної нестабільності (етно­культурні та міжреспубліканські конфлікти, політичні рухи за незалежність чи розширення повноважень та ін.). Молдова, як і Україна, в складі СНД входить до неформального об'єднання ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), яке намага­лось проводити в СНД незалежну від Росії політику. Важливою нерозв'язаною поблемою Молдови, а також негативним чин­ником сусідського політико-географічного положення Украї­ни, залишається проблема Придністровської республіки, яка проголосила повну державну незалежність, але залишається міжнародно невизнаною.

Західні сусідні держави (Польща, Румунія, Словаччина й Угорщина) є членами НАТО. Ці держави здійснили необхідні структурні економічні перетворення, що дало їм змогу стати членами ЄС, а це своєю чергою актуалізує проблему взаємин України з цією організацією, зокрема, щодо підписання угоди про асоціацію. Розширення НАТО безпосередньо до кордонів України відбулося на фоні зростання великодержавницьких амбіцій Росії, яка всіляко прагне недопустити членства України в цій організації. Паралельно почало зростати і геополітичне протистояння Росії та США, яке особливо загострилося під час російсько-грузинського конфлікту 2008 року. За таких умов Україна опинилася в несприятливому буферному становищі, в епіцентрі подвійного геополітичного тиску. Негативні наслідки цієї ситуації посилюються прагненням Росії мобілізувати на­селення деяких східних і південних українських регіонів у своїх геополітичних інтересах, що загрожує виникненням міжрегіо­нальних конфліктів та порушенням територіальної цілісності.

У суспільно-географічному положенні держави певне орі- єнтаційне значення має й окреслення сусідів другого порядку, зокрема, з огляду на певні паралелі в проблематиці взаємин з сусідами першого порядку. Отже, сусідами України другого порядку по суходолу, тобто сусідами її сусідів, є 17 держав (в Європі - Німеччина, Чехія, Австрія, Словенія, Хорватія, Сербія, Болгарія, Латвія, Литва, Фінляндія і Норвегія; в Азії - Грузія,

Азербайджан, Казахстан, Монголія, Китай і Північна Корея). Як бачимо, це ще більш контрастні за всіма ознаками країни, деякі з яких є і географічно, і культурно дуже і дуже віддале­ними. Разом з тим, за певних умов у взаєминах з ними може проявитися спільність різнобічних інтересів, пов'язаних з ура­хуванням чинника географічного положення.

Однією з основних передумов посилення географічного потенціалу державної території України є її приморське поло­ження. Приморська інфраструктура досить добре розвинута: сформувалося і функціонує п'ять портово-промислових вузлів (Одеський, Миколаївсько-Херсонський, Севастопольсько- євпаторійський, Керченський, Маріупольсько-Бердянський). Вихід українського флоту до Середземного моря забезпечують протоки Босфор і Дарданелли, режим роботи яких регулює Конвенція від 1936 року. Стратегічне значення для України має і придунайське розміщення, адже Дунай - одна з найбільших річкових транспортних артерій, добре сполучена з іншими центрально- і західноєвропейськими річковими транспорт­ними системами і належить до міжнародних рік, режим суд­ноплавства по ньому регулюється Конвенцією від 1949 року. Кордон України по Дунаю проходить на відстані 174 км. У зоні українського впливу знаходиться саме гирло Дунаю, що створює додаткові можливості взаємодії морського і річкового флотів. Українські порти на Дунаї (Рені, Ізмаїл, Килія, Вилкове) мають значні резерви для збільшення обсягів вантажообігу. Політична криза на Балканах у 1990 роках суттєво послабила можливості України в цьому регіоні, завдавши великих збитків українському Дунайському пароплавству, хоча загалом Україна зберігає перспективи відновлення і навіть зміцнення своїх по­зицій у Придунав'ї. Отже, з огляду на розміщення на перехресті міжнародних шляхів, приморське та придунайське положення, сусідство з різними країнами, тенденції до поглиблення зов- нішньоторгівельних зв'язків, державна територія України має величезний транспортно-транзитний потенціал, і зокрема, щодо транспортування російського газу і нафти, можливих напрямків транзиту в Європу нафти з країн Перської затоки та Прикаспію, а також газу з Ірану. Тут проявляється й помітна залежність Росії від українських шляхів сполучень, яка має геополітичне значення, але переваги якої Україна використо­вує ще недостатньо. Великі сподівання українське суспільство покладало на будівництво Одеського нафтового терміналу та нафтопроводу Одеса-Броди, модернізацію всієї промислово- транспортної інфраструктури, у т. ч. і в контексті поглиблення Чорноморсько-Балтійського економічного співробітництва, однак брак політичної волі і стратегічного мислення україн­ських політичних еліт не дав змоги реалізувати значні мож­ливості.

У конфігураційному аспекті територія України більше ви­тягнута із заходу на схід: найбільша протяжність з півночі на південь - 893 км, а з заходу на схід - 1 316 км. За формою терито­рія України має дещо нижчий середнього ступінь компактності. Серед сусідніх держав більшою компактністю відзначаються Білорусь, Польща і Румунія, меншою - Молдова і Росія. Кон­фігурація території суходолу України ускладнюється кількома ареалами, що вклинюються в територію інших держав, насам­перед особливостями розміщення Південної Бессарабії, а також природною складністю берегової лінії, характерні риси якої визначає Кримський півострів. Хоча ці регіони виділяються й дещо особливими історико-етногеографічними рисами (є найбільш поліетнічними, менше втягнутими в український державотворчий процес), проте у суспільно-географічному аспекті, зокрема комунікаційному, вони досить добре пов'язані з ядром державної території як водними шляхами, так і на­земними: Крим - двома залізничними лініями і двома ав­томагістралями, Південна Бессарабія - однією залізничною лінією і двома автомагістралями. У політико-географічному- вимірі важливішою і до певної міри проблематичнішою є більша витягнутість державної території України з заходу на схід, яка потребує тісної комунікаційної і культурно-ментальної зв'язаності, на перешкоді якої є історичні бар'єри та недоліки конфігурації транспортної мережі з її інерційною спрямованіс­тю у субмеридіональному напрямку.

Геометричний центр України - с. Мар'янівка Черкаської області. Його віддаленість від крайніх точок суходолу України становить: у північному напрямку- близько 415 км., півден­ному - близько 570 км, східному - близько 670 км, західно­му - близько 640 км. У суспільно-географічному відношенні осередок геометричного центру (Кіровоградська і Черкаська області) ще не є економічно впливовими регіонами, однак по­силення його потенціалу сприяло б процесам територіальної консолідації держави.

Виділимо й окремі риси природного середовища країни, що опосередковано можуть мати певне значення у форму­ванні її територіально-політичної системи, зокрема, в аспекті провідності-бар'єрності та ресурсної забезпеченості. Загаль­новідомо, що за рельєфними особливостями приблизно 95% території України - це рівнинні землі, включаючи низовини - 70% і височини - 25%. І лише 5% території - це середньовисотні гори з незначним ступенем бар'єрності. До басейну Чорного моря належить більша частина водозборів рік України, що ще раз засвідчує те, що Україна - насамперед причорноморська держава, а чинник причорноморського положення виконує на сьогодні важливу комунікаційно-об'єднувальну функцію. На водозбір внутрішнього, Азовського, моря припадає лише кілька відсотків території України. Водночас Україна є і прибалтійською державою, адже річкові системи Сяну і Західного Бугу (4% території) єднають її з прибалтійським світом. Особливо велике значення в історичній долі України і в територіальній структурі українського суспільства загалом мають ріки Дніпро, басейн якого становить 44% її сучасної території, і Дністер - 16%. Важливо, що впродовж ХХ ст. бар'єрність цих рік зменшилася, і відповідно збільшилася провідність. Отже, беззаперечним є той факт, що ні особливості рельєфу, ні конфігурація річкової мережі принципово не пере­шкоджають консолідації нації і держави. Хоча, безумовно, по­силення культурно-ментальної і комунікаційної зв'язаності західних і східних регіонів, як з огляду на більшу витягнутість держави з заходу на схід, так і інерційний вплив перебування цих регіонів у складі різних держав, - одна з актуальних про­блем внутрішньої геополітики України.

У структурі природно-ресурсного потенціалу України, згідно з дослідженнями В. П. Руденка, 44,4% припадає на земельні ресурси, 13,1 - водні, 9,5 - природні рекреаційні, 4,2 - лісові, 0,5 - фауністичні і 28,3% - на мінеральні^I. Добре забез­печена Україна лише окремими видами мінеральних ресурсів, зокрема, кам'яним вугіллям, залізною і марганцевою рудами, будівельними матеріалами, хімічною сировиною. Але осно­вною, стратегічно важливою проблемою, яка з часу становлен­ня незлежності України має для неї провідне зовнішньополі­тичне значення, є на сьогодні недостатня забезпеченість такими енергоносіями, як газ і нафта. Зокрема, у 2012 році в Україні було спожито близько 55 млрд куб. м газу, а видобуто лише 20,2 млрд (37% від загальних обсягів споживання). Потуж­ність нафтопереробних підприємств України дає змогу пере­робляти понад 50 млн тонн нафти. Водночас видобуток нафти і газового конденсату у 2012 році досягнув лише 3,4 млн тонн, що становить менше 7% від потреб у нафтопродуктах та мож­ливостей нафтопереробних підприємств. Такі співвідношен­ня свідчать про велику залежність України від російського імпорту, яка часто стає чинником політичного тиску з боку Росії і внутрішньоукраїнських геополітичних спекуляцій. Цю проблему хоча б частково можна було розв'язати шляхом по­силення геолого-розвідувальних робіт та видобутку власного газу, насамперед у шельфі Чорного й Азовського морів (реаль­но вийти уже найближчим часом на показник 25 млрд куб. м газу), а ще більше - шляхом формування ефективної системи енергозбереження (при переході на нові технології в металургії і хімічній промисловості, модернізації житлово-комунального господарства реальним є вихід на споживання 45 млрд куб. м газу).

Державна територія України - це майже рівномірно за­селений і економічно достатньо добре освоєний ареал. Але зберігається різниця, по-перше, між давно освоєними райо­нами (Лісостеп, Полісся) і півднем України, активне освоєння якого розпочалося з кінця ХУІІІ ст. Це помітно і в густоті на­селення, і в густоті поселень. Так, густота сільського населення Закарпатської й Івано-Франківської областей більш ніж утри­чі переважає густоту населення Луганської, Миколаївської та Херсонської областей. У процесі особливо гострої депопуляції населення до критичної межі зменшилась і густота сільсько­го населення північно-східних Чернігівської та Сумської об­ластей. По-друге, ще більшими є контрасти у густоті міського населення, які зумовлені вже диспропорціями в процесах ур­банізації, нерівномірністю промислового розвитку між пів­нічними Волинською, Житомирською і Рівненською областя­ми, південною Херсонською областю, з одного боку, і Донець­кою, Дніпропетровською та Луганською областями - з іншого. Високий загальний показник густоти населення Донецької, Луганської і Дніпропетровської областей зумовлює їхнє значне демографічне значення. Оскільки в цьому регіоні дещо нижча, ніж у середньому по Україні, частка осіб у дитячому віці, та більша частка дорослого населення, то це, разом з економічними чинниками, посилює його електорально-політичну значущість, порівняно з історичним етнокультурним ядром України.

Важливо також відзначити, що середні показники забезпеченості населення сільськогосподарськими угіддями та­кож свідчать про наявність значних регіональних відмінностей сільськогосподарської освоєності території України. Так, частка сільськогосподарських угідь, яка припадає на одну працездатну особу, в Херсонській, Миколаївській областях більше, ніж у сім разів перевищує відповідний показник таких областей, як Закарпатська, Чернівецька, Івано-Франківська. Як бачимо, як і на початку ХХ ст. у сучасній Україні залишається перенаселе­ною сільська місцевість західних областей. Водночас південні і південно-східні регіони ще мають резерви місткості для збіль­шення кількості сільського населення, а отже, перспективною не лише з економічної, але і з етнополітичної точки зору могла б бути державна політика цілеспрямованого переселення населен­ня густозаселених сільських районів Західної України в південні і північно-східні області держави, організованого повернення на батьківщину українців з-поза меж України.

Суттєво відрізняються регіони України й за рівнем промис­лового розвитку: за офіційними даними обсяги промислового виробництва на одну особу Донецької, Дніпропетровської, За­порізької областей є у вісім-десять разів вищими, ніж відпо­відний показник Чернівецької, Закарпатської, Тернопільської, Волинської областей (максимально обсяги промислового ви­робництва на одну особу Запорізької області переважали у 2003 році відповідні значення Чернівецької області у 10,9 раза), що є результатом не лише об'єктивних природно-ресурсних пере­думов і особливостей історичного розвитку, але й наслідком регіональної економічної політики колишнього Радянського Союзу, зокрема, зорієнтованості на гіперконцентрацію вироб­ництва у великих містах і на великих підприємствах.Причому впродовж 90-х років минулого століття спостерігали тенденцію до поглиблення територіальних диспропорцій промислового та загалом економічного розвитку, зумовленого нерівномірністю спаду виробництва за регіонами. Дальше поглиблення нерівно­мірності економічного розвитку, збільшення кількості індустрі­ально відсталих або депресивних районів може спричинити і деякі міжрегіональні соціально-політичні тертя, зумовлюючи й негативні політико-географічні наслідки.

Територіально-політичній консолідації українського сус­пільства на сьогодні мало сприяє розвиток транспорту через його занедбаний стан. Особливо це стосується недостатнього рівня розвитку інфраструктури автомобільного транспорту (немає автобанів, мала щільність автошляхів з твердим по­криттям), розвиток якого є значно нижчим, ніж у сусідніх, західних, державах. Разом з тим щільність залізничних шляхів в Україні становить 38 км на тис. км² і є на середньому рівні щодо більшості сусідніх держав Центрально-Східної Європи, проте стан залізничного господарства залишається незадовільним. У територіально-політичному й економіко-географічному аспек­тах відчутною є недостатність транспортних поєднань у напрямку захід-схід.

Отже, сукупний географічний потенціал території України є досить значним, а регіональні природні й соціально-економічні відмінності не є настільки великими, щоб стати потенційним детермінатором регіонального протистояння і відчуження. Навпаки, в деяких аспектах соціально-економічні відмінності регіонів свідчать про їхню взаємодоповнюваність. Освоєність території України також засвідчує її здатність забезпечити по­ступальний соціально-економічний розвиток суспільства, але лише за умови його територіально-політичної консолідації.