3.2. Становлення державності, державної території та кордонів України впродовж першої половини хх ст.

Сучасна державна територія України, як і більшості європейських держав, остаточно сформувалася за результата­ми Другої світової війни і у повоєнні роки. Але дуже важливі передумови формування української державності, її державної території і кордонів були закладені у попередні періоди, особли­во впродовж ХІХ-першої половини ХХ ст. Цей час для Європи знаменний тим, що саме тоді інтенсифікувалися суспільно- географічні зв'язки в усіх сферах суспільного життя, внаслідок чого формувалися національні держави, етнічні і політичні на­ції, єдині національні ринки. Але Україна, як самобутня країна з окремою унікальною історією, не мала змоги повною мірою включитися в ці процеси і реалізувати свій потенціал, адже не лише не володіла територіально-політичною суб'єктністю, але й не мала цілісності у межах однієї держави.

Отже, починаючи з кінця XVIII ст. до початку ХХ ст., укра­їнські землі були поділені між двома імперіями - Австрійською (з 1867 р. Австро-Угорською) і Російською. Після трьох поділів Польщі історичні галицькі землі і частина Волині ввійшли до Австрійської імперії й утворили окремий «коронний край», титулований як королівство Галичини і Володимирії. Австрій­ський уряд приєднав до Галичини й частину польських етніч­них земель з центром у Кракові, поширювати на які назву «Га­личина», у т. ч. й «Західна Галичина» не було підстав. Водночас закарпатська частина етнічно українських земель не творила окремого адміністративного краю, а була включена безпосе­редньо до різних адміністративних одиниць (комітатів), що належали до угорської частини імперії.

Більшість інших українських земель входила до складу Ро­сійської імперії. Залишки української автономії у вигляді Геть­манщини були ліквідовані у Росії ще в кінці XVIII ст. Упродовж понад 140 років державний кордон Австрійської (Австро-Угор- ської) та Російської імперій у межах сучасної України проходив приблизно по лінії сучасної адміністративної межі Львівської з Волинською й Рівненською областями, далі на захід до р. Збруч і вздовж її русла на південь до р. Дністер.

Попри несприятливі територіально-політичні передумо­ви для життєдіяльності українського етносу протягом ХІХ ст. завершився процес формування його ареалу розселення (етнічної території), причому впродовж двох попередніх сто­літь розширення етнічної території відбувалося природним шляхом освоєння незаселених територій (головно у південному і східному напрямках), звуження - значною мірою під впли­вом суб'єктивного соціально-державного втручання у демо- географічні взаємини (переважно на західному пограниччі). На початок ХХ ст. українська етнічна територія охоплювала великі простори: від Сяну до Передкавказзя і від Полісся до Гірського Криму, займаючи значну площу Полісся, Лісостепу і Степу обмежуючись з півдня Чорним і Азовським морями (рис. 3.1). Її розміри становили близько 747 тис. км², а з ураху­ванням змішаних регіонів - понад 900 тис. км². Об'єктивність переважаючого розселення українців засвідчено всіма ос­новними етнографічними картами того періоду, укладени­ми вченими різних країн (Л. Берга, Е. Карського, О. Ріттіха, С. Томашівського, Т. Флоринського, К. Черніга, пізніше, І. Зілинського та ін.) на основі переписів населення, проведених в Австро-Угорщині у 1900 і 1910 роках, і в Росії - у 1897 р., а також польових досліджень мовних особливостей (П. Чубинсь- кого, Д. Багалія).

На початку ХХ ст. з поступовим утвердженням етнонаціо- нального принципу у державотворенні українська етнічна тери­торія виконувала функції не лише ареалу життєдіяльності на­роду, але й уже виступала просторовою ареною українських по­літичних вимог, географічним потенціалом української держав­ності. Це безпосередньо проявилося в часи Першої світової ві­йни, і особливо - після лютневої російської революції 1917 року, коли вперше був сформований представницький орган укра­їнських політичних сил - Центральна Рада, універсалом якого від 23 червня 1917 р. було проголошено створення автоно­мії. Центральний Тимчасовий уряд Росії погодився визнати автономний статус України у межах п'яти губерній: Волин­ської, Київської, Полтавської, Подільської і Чернігівської (без Мглинського, Стародубського, Суразького і Новозибківського

Рязань

Калуга

Мінськ

Гомелі

Пинськ

с!верщин_л

Холм

Житомир

Харків

Люблин

Перемишлі

Львів

Полтава

'янець^?

Бахмут

-о Ш Ужгород

іяС

'остов

Кишинів

Таганріг

Територія Російської імперії на середину XIX ст. Територія Австрійської імпе­рії на середину XIX ст. Кордони держав станом на 1850 р.

£ О

>инода(

Межі території суцільного розселення українців

' Тамань Новоросійськ

Сімферополь

Дунай,

Історико-географічні області (землі) України

Рис. 3.1. Українська етнічна територія на початку XX ст. (Ю. Лоза. Україна. Історичний атлас. К., 1998)

повітів). А 19 листопада 1917 р. ІІІ універсалом було проголо­шено утворення Української Народної Республіки як держави у федеративному зв'язку з Росією. У документі зазначено, що «... до території Української Народної Республіки належать землі, заселені у більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення кор­донів УНР як щодо прилучення частини Курщини, Холмщини, Воронежчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлена за згодою органі­зованої волі народів».

22 січня 1918 р. ІУ універсалом Центральної Ради було уро­чисто проголошено повну самостійність УНР, делегація якої на рівноправних засадах брала участь у переговорах, які про­ходили у Бресті, з країнами Четвірного союзу і Радянською Ро­сією. У результаті політичного визнання всіма сторонами УНР і підписання мирного договору були визначені західні і півден­но-західні межі державної території України. Кордони УНР з Австро-Угорщиною проходили вздовж Збруча і старого росій­сько-австрійського кордону. А далі, на північ і схід, кордон УНР мав проходити по лінії Тарноград - Білгорай - Шебришин - Красностав - Пугачів - Радин - Межиріччя - Сарнаки-Високо - Литовськ - Пружани - Вигоновське озеро, яка майже відпо­відала українській етнічній межі. Проте під тиском польських політичних кіл австро-угорська делегація заявила про потребу створити додаткову комісію щодо польсько-українського роз­межування у Холмщині і Підляшші.

У квітні 1918 року війська УНР увійшли у Крим, вста­новивши контроль над північною і центральною частина­ми півострова. Однак під тиском німецького командування Центральна Рада змушена була відмовитися від претензій на Кримський півострів.

У часи гетьманату П. Скоропадського дипломатичними зу­силлями до Української Держави було прилучено: Гомельський повіт Могилівської губернії, Річицький, Пінський і Мозирсь- кий повіти Мінської губернії, кілька повітів Курської губернії, Валуйський повіт Воронезької губернії. Холмщину, Підляш- шя і Берестейщину було об'єднано в одну губернію. У вересні 1918 р. було укладено домовленості щодо входження Криму до складу Української Держави на правах автономії, проте через загострення внутрішньополітичної ситуації українська вла­да на півострові не утвердилася (рис. 3.2). Велися українсько- румунські переговори про долю етнічно українських земель Бессарабії (Аккерманщини і Хотинщини), які у кінці 1917-на початку 1918 рр. незаконно окупувала Румунія (разом з усією Бессарабською областю). На користь Української Держави було розв'язано і територіальний спір з Донським урядом: старий кордон між Донською областю та українськими губерніями був зміщений так, що до України відходив Маріуполь з око­лицями. Підтримуючи українські сили Кубані, гетьманський уряд проектував входження цієї етнічно української області до складу України на федеративних засадах. Безрезультатно за­вершились лише переговори про територіальне розмежування з Радянською Росією.

Водночас процеси етнополітичного самовизначення охопи­ли і західноукраїнські землі у складі Австро-Угорщини, де Укра­їнська Національна Рада 19 листопада 1918 р. прийняла «Тимча­совий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії». В артикулі ІІ цього закону записано, що «...простір Західно-Української республіки покривається з українською суцільною етногра­фічною областю в межах бувшої Австро-Угорської монархії, то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини, та з Українськи­ми частинами бувших угорських столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Мармарош». В артикулі ІІІ зазначено, що «...отся державна територія творить самостійну Західно-Українську Народну Республіку». Про підтримку

| ?

1 Я

Р ►1 л> о

Ч

: Р

5'

р.

я 2

• територія УНР

за Брестським договором

• територія, яка була включена до складу Української Держави

' територія* ^на якій було

проголошено ЗУНР

Рис. 3.2. Територія українських державних утворень у 1917-1920 роках

сЛ¹?

• ■ ■ - кордони держав у 1914 р. - межі губерній і країв

• . — - сучасні кордони України

ухвал Національної Ради заявили народні віча в Чернівцях (03.11.1918 р.) і пізніше в Хусті (21.01.1919 р.). Керівництво ЗУНРу підтримало ідею єдиної української держави, що дало початок процесу возз'єднання ЗУНРу й УНР і проголошення 22 січня 1919 р. соборної України. Проте восени 1918 р. Румунія окупувала Буковину, а Польща влітку 1919 р. - всю Галичину. Уряд ЗУНРу емігрував, а наприкінці 1920 р. й керівництво УНР остаточно втратило контроль над своєю територією.

Державотворчі настрої поширились у 1918 р. й на українські етнічні землі Кубані. Однак стихійне формування крайових державних структур було тут не стільки наслідком політизації української етнічності, як виявом станового (козацького) патріотизму і розуміння своєї етносоціальної самобутності. У період найбільших успіхів проукраїнських політичних угрупу- вань у Крайовій Раді було офіційно заявлено про вступ Кубані на федеративних засадах у склад Української Держави, але цей акт не був юридично завершений. У 1920 р. кубанські крайові органи були ліквідовані.

Політичне керівництво т. зв. Української Соціалістичної Радянської Республіки, проголошеної російськими більшови­ками, фактично не сприймало ідей українського етнополітич- ного визволення, розглядаючи окремий статус України лише як вимушений політичний крок з огляду на популярність у народі державницьких настроїв. А тому в окресленні території УСРР більшовики недостатньо враховували етнонаціональний чинник. Це відобразилось у затвердженому в 1919 р. Договорі про кордони між УСРР, Литовсько-Білоруською республікою і РСФРР. Зважаючи на те, що при міждержавному розмежуванні за основу брали границі губерній царської Росії, то і нові кор­дони не відповідали етнічним. Розмежування було здійснено за примітивним принципом: якщо в більшій частині губернії ра­зом з губернським центром переважають представники одного народу, то і вся губернія належить до відповідної республіки. Державний кордон з Російською республікою пройшов в основ­ному по східній і північно-східній межах колишніх Таврійської, Катеринославської, Харківської губерній. Виняток було зро­блено на користь Росії, до якої відійшли чотири повіти укра­їнської Чернігівської губернії: Суразький, Новозибківський, Білгородський і Грайворонський. Також етнічно українські повіти Курської, Воронезької губерній та Області Війська Донського і Кубані опинилися поза межами УСРР.

Після фактичної поразки української революції (1917— 1921 рр.) у наступні два десятиліття українські етнічні землі знову було поділено між чотирма державами. Галичина і Во­линь (132 тис. км²) опинилися в складі Польщі, Закарпатська Україна (15 тис. км²) - приєднана до Чехословаччини, Буковина і Бессарабія (18 тис. км²) - у складі Румунії. Всі інші українські землі відійшли до СРСР. Лише на частині етнічної української території в складі СРСР існувала Українська Соціалістична Радянська Республіка (443 тис. км²), яка формально виступала як суверенне державне утворення, залишаючись фактично складовою трансформованої в псевдофедеративний СРСР Російської імперії (рис. 3.3). Але, конструюючи псевдодержав- ність України у формі УРСР, радянські діячі заклали і для себе політико-правову пастку, адже невідповідність формального і фактичного статусу неминуче мала спрацювати в критичний для імперії момент.

Підписання з Польщею Ризького договору в жовтні 1920 р. стабілізувало західні кордони УСРР по р. Збруч і сучасній межі між Рівненською та Житомирською областями. Створена в 1923 р. при ЦВК УСРР адміністративно-територіальна комісія одержала завдання переглянути кордони УСРР з РСФРР і БСРР. Підготовлений нею проект передбачав включення до складу УСРР тих повітів історичної Слобожанщини в складі РСФРР, де етнічно українське населення становило більшість(табл. 3.1), а також обмін невеликими ділянками території з Білорусією. Однак, згідно з остаточною ухвалою ЦК ВКП(б) Україні було передано 11 волостей Путивльського повіту і тільки окремі

Поліське

Білоруська РСР

воєводство

( Люблінське -*'(, воєводство

Люблін

Волинське

Чернігів

Д ґ Чернігівська

область

« тт 11 виїївид^/іви ^

Львівське \-"чг>

•• / Львів Ч ^ У \

о *\ \ /

КИЇВ

Харків

область

\ Харківська

- ВОЄВОДСТВО Тернопільське^ _{вінницька}

Донецька

область

N ^^ ^->/4 Тернопіль

⁰ с* „ ' ■ ' воєводство

л Сташславське ч

0 О ВОЄВОДСТВОО •■ч І

"жгород^ва \ Станіслав

у, \ мО^О*

Вінницяобласть

Дніпропетровськ

область

і V Молдавська * /АРСР

С Дніпропетровська область рО

Донецьк

область

Одеська

Умовні позначення

— Державні кордони, 1935 р. Межі союзних республік

Тирасполь

Одеса

... Межі воєводств, автономій, областей

Межі української етнічної

М. С. ДНІСТРЯНСЬКИМ 1

ОЛІТИЧНА ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ 1

і заВдання для аамоКс 65

■Запитання і завдання для аамоКонтролю ■ 100

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ, . ДЕРЖАВНА ТЕРИТОРІЯ, КОРДОНИ 101

□□□ 101

3.1. Територія держави як один з провідних 101

чинників її сукупного політико-географічного потенціалу. Поняття і функції державних кордонів 101

3.2. Становлення державності, державної території та кордонів України впродовж першої половини ХХ ст. 108

3.3. Розбудова державності та державного кордону суверенної України 258

3.4. Характерні риси географічного потенціалу сучасної державної території України 344

3.5. Тип, розміщення та функції сучасних державних кордонів України 359

3.6. Проблеми зміцнення державного кордону України в контексті оптимізації геополітичних стосунків з сусідніми державами 368

ДЕРЖАВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИИ УСТРІЙ УКРАЇНИ 384

4.1. Поняття державно-територіального устрою. Конституційні основи та типологічні риси державно-територіального устрою України 384

4.2. Політико-географічні аспекти функціонування столиці та вищих органів державної влади України 395

4.3. Адміністративно-територіальний устрій як чинник формування політико-географічного простору України в історичній ретроспективі 153

4.4. Основні риси сучасної системи адміністративно-територіального устрою України 167

4.5. Перспективи та напрямки вдосконалення державно-територіального устрою України 181

^Запитання і заВдання для аамоК 290

ПОЛІТИКО-ГЕОГРАФІЧНІ ФУНКЦІЇ ЕТНОКУЛЬТУРНИХ ВЗАЄМИН В УКРАЇНІ 292

5.1. Закономірна взаємопов'язаність модерних геокультурних та територіально- політичних процесів 292

5.2. Геоетнокультурна ситуація на українських землях на початку ХХ ст. 301

5.3. Основні тенденції етнодемографічного розвитку України впродовж ХХ ст. в контексті територіально-політичних трансформацій 314

5.4. Етнодемогеографічні параметри сучасної України та їхнє політичне значення 323

5.5. Політико-географічні виміри 235

сучасної релігіино-географічної ситуації в Україні 235

5.6. Географічні проблеми культурної єдності та політичної консолідації українського суспільства 244

^ШЗапитання і завдання для самоконтролю ■ 258

^ЖЗапитання і завдання для самоконтролю ■ 307

Ш """"""І 362

ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ 379

о Адміністративні центри

Кримська

АРСР

Сімферополь

Х'У'уЛ Територія Шахтинської і Таганрозької округ, що у — _ ¹ перейшли до РФСР

Рис. 3.3. Територіально-політичний поділ українських земель у 1935 р.

Таблиця 3.1

Частка українців¹ серед населення повітів колишньої Російської імперії, що не увійшли до складу УСРР ²

Губернії	П о в і т и	Населення, тис. осіб	Українці, %
	Грайворонський	251,6	58
	Путивльський	218,7	52
	Новооскольський	208,1	51
Курська	Суджанський	203,7	48
	Рильський	225,1	36
	Корочанський	225,4	34
	Усього:	1 332,6	-
	Острогозький	398,8	90
	Богучарський	445,0	81
Воронезька	Бірючейський	286,3	70
	Валуйський	273,0	51
	Павловський	233,7	42
	Усього:	1 636,8	-
	Таганрозький	636	61
Обл.	Перший Донський	405,3	79
Війська	Ростовський	559,9	31
Донського	Другий Донський
	Усього:	1 964,6	-
	Хотинський	409,4	56
Бессарабська	Аккерманський	378,3	26
	Усього:	787,7	-
	Кобринський	235,0	80
Гродненська	Брестський	270,3	63
	Білостокський	259,2	39
	Усього:	764,5	-
	Грубешівський	170,5	60
	Томашівський	122,1	50
	Холмський	194,3	33
Холмська	Влодавський	120,8	56
	Більський	142,1	38
	Констянтинівський	92,0	30
	Усього:	841,8	-
	Разом:	7 328,0	-

волості і селища інших етнічноукраїнських повітів. Водночас територіальні претензії РРФСР на Шахтинську і Таганрозьку округи УСРР відповідно до ухвали Президії ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 р. були задоволені, незважаючи на те, що біль­шість населення на цій території, відповідно до перепису 1897 р. (71%), становили етнічні українці.

У 1924 р. союзний центр створив у складі УСРР т. зв. Мол­довську АСРР. До її території було включено Рибницький, Бір- зульський, Олексіївський, Ананьївський, Ставровський, части­ни Крутянського, Балтського і Валегуцулівського районів Балт- ської округи, а також Дубосарський, Григоріопольський, Тирас­польський і Слободзейський райони Одеської округи. Дещо пізніше до МАСРР було приєднано м. Балта та його околиці. Для проголошення автономії такого високого рівня (а це було хоч і декларативне, але формально територіально-політичне утворення) не було переконливих етнополітичних підстав, адже ареали компактного розселення молдаван і корінне молдовське населення не становили більшості в окресленій вище території. Так, за переписом 1926 року молдован тут було лише 34,3%, а у міському населенні - лише 0,9%. У столиці автономії, м. Бал­та, частка молдован взагалі була мінімальною - 0,1%. Етнічну більшість становили українці: 44,5% від сільського і 42,2% від усього населення. Брак етнополітичних передумов перекон­ливо засвідчує, що нова автономія мала б стати плацдармом дальшої зовнішньополітичної боротьби СРСР за Бессарабію, яка до 1917 р. перебувала в складі Росії, адже, не приховуючи претензій на всю її територію, СРСР формально включив її до складу МАСРР. Негативний характер таких волюнтарист­ських територіально-політичних змін посилюється тим, що нічим не обґрунтоване поширення молдавської, хоча й умовної, державності на частину українських етнічних з емель ств орило певний політико-правовий прецедент, з урахуванням якого вже у роки Другої світової війни Румунія проектувала розши­рення своєї державної території шляхом окупації земель між Дністром і Західним Бугом.

У міжвоєнний період статус і доля Галичини й Волині ще кілька років після їхньої окупації Польщею залишалися відкритим питанням на європейських конференціях та нарадах країн-переможців. Проте у 1923 р. Рада послів країн Антанти, всупереч попереднім своїм ухвалам, передала Польщі права на остаточну інкорпорацію Галичини, проігнорувавши право українського народу на самовизначення.

Складні та суперечливі етнополітичні зміни за результата­ми Першої світової війни відбувалися й у закарпатській частині етнічно українських земель. Впливова українська еміграція за­карпатського походження, враховуючи геополітичну ситуацію, насамперед настрої і побажання Антанти, посприяла пере­ходу Закарпаття до складу Чехословацької держави. Але са­моврядування Підкарпатської Русі (так офіційно до 1938 р. називалось Закарпаття) було обмеженим, окрім того, кордон між Підкарпатською Руссю і Словаччиною було проведено так, що значні ареали розселення українців були включені до Словаччини. Все ж необхідно підкреслити, що окремий ста­тус Підкарпатської Русі став передумовою великої історичної події - проголошення у березні 1939 р. незалежної Карпатської України. Скликаний 15 березня 1939 р. сейм проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Але наприкінці березня 1939 р. Карпатська Україна в результаті угорської агресії припинила своє існування.

Інші українські землі (Хотинський, Ізмаїльський і Аккер- манський повіти колишньої Бессарабської губернії (11 600 км²), Північну Буковину (5 280 км²), українську Мармарощину (700 км²) в 1918-1919 рр. анексувала Румунія. Румунську окупацію цих територій не визнали ні уряди ЗУНР і УНР, ні уряд гетьмана П. Скоропадського, ні, пізніше, керівництво УСРР, свою незгоду з такою акцією висловили і країни-переможці.

Напередодні Другої світової війни великі територіаль­но-політичні зміни в Європі зумовили підписання таємного протоколу до радянсько-німецького пакту про ненапад (пакт

Молотова-Ріббентропа), що стало ще одним прикладом екс­пансіоністського переділу сфер впливу між великодержавами. Виконуючи умови угоди, Радянський Союз, посилаючись на необхідність забезпечення цілісності українських земель, при­єднав Західну Волинь і Галичину, а у 1940 р. - Північну Буко­вину і Бессарабію. Німеччина захопила польські землі, а також Лемківщину, Надсяння, Холмщину і Підляшшя.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 27.11.1939 р. за­тверджено українсько-білоруський кордон, згідно з яким до Білорусії відходила частина української етнічної території (Бе­рестейщина). Несправедливе стосовно українського населення встановлення кордонів було зумовлено прагненням всіляко об­межити територію впливу західноукраїнського націоналістич­ного підпілля з епіцентром у Галичині та бажанням розширити кордони Білоруської республіки як компенсацію за включення значних етнічно білоруських просторів до складу Російської Федерації. Як зазначає В. Леонюк, «...національній трагедії По­лісся не завадили ні демонстрації мешканців Берестя, Кобрина, Пинська за возз'єднання з УРСР, ні поліська делегація до Львова на збори Західної України, куди поліщуків навіть на поріг не пустили».^I Отже, внаслідок територіально-політичних змін упро­довж 1939-1940 років відбулося об'єднання в складі УРСР зна­чної частки західноукраїнських земель, що загалом, незважаючи на несприятливу тодішню радянську дійсність, відкрило деякі перспективи для національно-територіальної консолідації. При­чому основні політико-правові засади такого об'єднання визначені не пактом Молотова-Ріббентропа, а етнополітичними правами українського народу та його самовизначенням ще в часи УНР- ЗУНР. Водночас зі складу УРСР у 1940 р. вийшла Молдавська АРСР, яка, об'єднавшись з молдовськими землями Бессарабії, ут­ворила союзну республіку. В результаті від УРСР було від'єднано Придністров'я і передано до складу МСРР.

Під час Другої світової війни українські етнічні землі були окуповані нацистською Німеччиною, Угорщиною і Румунією. У зону окупації Угорщини потрапило Закарпаття, Румунії - Бу­ковина, Бессарабія і район між Дністром і Південним Бугом, на основі якого була створена окрема адміністративно-окупаційна одиниця - т. зв. Трансністрія. Інші українські землі контролю­вались нацистською Німеччиною, причому Галичина (т. зв. дистрикт Галичина), була приєднана до генерал-губернатор­ства з центром у Кракові, а всі інші українські землі, що були окуповані, утворили рейхскомісаріат «Україна».

Під час завершальних операцій з розгрому нацистської Ні­меччини і її союзників знову постало питання про українсько- польське, українсько-чехословацьке й українсько-румунське повоєнне розмежування. І так само проблеми територіаль­но-політичного переустрою Європи вирішувала група лідерів країн антигітлерівської коаліції, а український народ за таких умов не міг постати як повноправний суб'єкт територіально- політичних взаємин.

Починаючи з Тегеранської конференції, при розгляді пи­тання про встановлення польсько-українського кордону, під тиском польських еміграційних сил керівники західних держав часто займали пропольську позицію, оскільки встановлення кордону на користь УРСР сприймалось ними як реальний крок до зміцнення позицій СРСР, що в тодішніх умовах було для Заходу небажаним. І якщо на Тегеранській конференції 1943 р. було попередньо домовлено взяти за основу східного кордону Польщі лінію Керзона (Гродно-Ялівка-Немирів-Брест-Доро- гужськ-Устилуг-Грубешів-Крилів - на захід від Рави-Руської - на схід від Перемишля до Карпат), яку ще у 1919 році запропо­нував міністр закордонних справ Великобритації Дж. Керзон, то на наступних нарадах ставили питання про зміщення цієї лінії на схід, тобто на користь Польщі. Не брали до уваги той факт, що на захід від цієї лінії залишалась суцільна смуга тери­торії з переважаючим українським населенням, яке не бажало перебувати в складі Польської держави. Але все ж вирішальним стало те, що Україна й українські інтереси не були відповідно представлені, тому остаточно було вирішено, що польсько- український кордон має бути проведений по лінії Керзона, але з відхиленням на схід до 30 км.

Між СРСР і Польським комуністичним режимом 9 верес­ня 1944 р. було підписано угоду про виселення українського населення з території Польщі і польських громадян з тери­торії СРСР. Треба зазначити, що домовленості були прийняті ще до остаточного встановлення державних кордонів. Ними передбачалося, що з-понад двадцяти повітів Лемківщини, Підляшшя і Холмщини українське населення буде депорто­ване в СРСР, а до Польщі виселяли представників польської та єврейської національностей, які вважали себе громадя­нами довоєнної Польщі. Окрім цих переселень, у 1947 р. польський комуністичний режим провів масову депортацію автохтонного українського населення Холмщини, Надсяння, Лемківщини у західні райони Польщі під назвою «Операція «Вісла»», яка за своїм характером і наслідками має всі ознаки етноциду.

Процес польсько-українського розмежування завершив­ся в 1951 р. обміном (з економічних мотивів) прикордонни­ми ділянками, приблизно однаковими за площею. До Поль­щі відходили землі у районі Нижніх Устриків Дрогобицької області (продовження нафтодобувного району), до України - район між ріками Західний Буг, Солокія і Гучба (частина кам'яновугільного басейну).

За результатами Другої світової війни було вирішено і проблему Закарпатської України. У листопаді 1944 р. І з'їзд на­родних комітетів у Мукачевому заявив про прагнення Закар­паття до возз'єднання з УРСР у складі СРСР. У червні 1945 р. був підписаний радянсько-чехословацький договір з участю представників УРСР про статус Закарпаття, який юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачевому. Згідно з цим договором кордон між УРСР і Чехословаччиною пройшов по довоєнній, внутрішній, адміністративній межі Підкарпатської Русі і Сло­ваччини, успадкувавши невідповідність етнічному розселен­ню українців, хоча народні комітети були створені і в тих етнічно українських регіонах, що не увійшли до складу УРСР. Отже, в складі ЧССР залишався клин української етнічної території, що тягнувся вздовж Карпат аж до Пряшівщини, де проживало близько 100 тис. українців з поширеною само­назвою «русини».

Післявоєнна Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину і західне Українське Причорномор'я, закріплене радянсько-румунським договором 1947 р.

Формування державної території УРСР завершилось у 1954 р., коли до складу УРСР була приєднана Кримська область. Ініці­атива переходу виходила не стільки від тодішнього партійного керівника СРСР М. Хрущова, як прийнято вважати в російській публіцистиці, як знизу - від партійного і господарського апа­рату Криму через складне економічне становище, зумовлене, поряд з іншими чинниками, також й депортацією кримськота­тарського народу у 1944 р. Всі ухвали щодо переходу області до складу України були прийняті на основі чинного законодавства, ніяких протиправних дій не було вчинено. Так само безпідстав­ними є твердження про непов'язаність Криму з українськими історичними культурно-політичними традиціями, адже як ще у 1930 роки минулого століття зазначав Т. Олесіюк: «Крим є безпосереднім географічним продовженням українського ет­нічного масиву, сюди безперестанно набігають хвилі осілої хліборобської української колонізації, сюди періодично і стало приливають маси українського робітництва»^I. Вже у нові часи, починаючи з кінця ХУІІІ ст., процес освоєння українцями пів­острова (не применшуючи при цьому ролі інших спільнот) мав безперервний характер, хоча наявність тут українства всіляко применшувалася офіційною статистикою. А з огляду на геогра­фічне розміщення, спільність різних періодів історії, культурні взаємовпливи і тривалу українську присутність на півострові, а також ураховуючи соціально-економічне тяжіння, входження Криму до складу України можна розглядати як об'єктивний наслідок історичних геополітичних процесів.