2.2. Становлення української політико-географічної думки до початку хх ст.

Уявлення про місце країни у світі, у світових територіаль­но-політичних співвідношеннях так чи інакше притаманне кожному суспільству. І тому навіть без обґрунтованих і впо­рядкованих постулатів характерні риси політико-географічної свідомості різних верств суспільства проявляються у поглядах на свій народ та на свою країну в контексті відносин з іншими державами, насамперед сусідніми. На усвідомлення місця кра­їни у світі, навіть якщо вона і не є державою, завжди впливало і впливатиме її міжнародно-політичне сприйняття, яке тією чи іншою мірою має суб'єктивний характер з огляду на потенціал країни, її самобутність, рівень розвитку.

Формуванню українського багатогранного політико-гео- графічного мислення, яке пройшло доволі складну еволюцію, в нові часи не сприяла тривала бездержавність, обмежуючи розроблення підходів до оцінення політичного становища дер­жави, її регіонально-політичного розвитку. Зате різнобічний характер, і у концептуальному, і у прикладному аспектах, мала українська думка щодо обґрунтування політико-географічних основ здобуття державності.

З огляду на складні державно-політичні реалії, політико- географічні знання про Україну як про окрему країну аж до початку ХХ ст. не були систематизованими, не становили окре­мого розділу, а органічно поєднувалися з іншою країнознавчою інформацією, тобто до початку XX ст. не можна говорити про розвиток політичної географії як науки, а лише про формування й розвиток політико-географічного мислення та політико-гео- графічних ідей.У цьому контексті потрібно виділити такі універ­сальні пам'ятки літератури, історії, а загалом і країнознавства, як літописи періоду Київської Русі і Галицько-Волинської дер­жави. Так, улітописі «Повість минулих літ» описано територію Київської Русі, поділ на племена, розкрито характер династич­них відносин, що були основою політичної системи того часу. Важлива інформація державно-описового характеру міститься у Галицько-Волинському літописі, відображаючи погляди про єдність Русі та її місце в тодішньому політичному світі.

У середині XVІ ст., в період визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, формувалися не лише нова українська державність, але й новий територіально-полі­тичний світогляд. Саме в цей час у свідомості політичних діячів України, вперше після кількох століть недержавного життя, створюється, точніше, відновлюється образ України-Русі як етнічної цілості, як політичної одиниці, формується об'єктивне розуміння меж української етнічної території. Про це свідчать висловлювання окремих політиків, а пізніше і тексти полі­тичних документів. З огляду на сказане, цікавою є еволюція поглядів Б. Хмельницького, котрий спочатку виступав, за свід­ченням очевидців, за автономію по Білу Церкву, а пізніше - по Львів, Холм і Галич, адже «...від початку кордон князів руських з польськими королями був по саму Віслу й угорський кордон»^I.

Ще чіткіше уявляв собі межі української етнічної території, на основі якої і прагнув відновити державність, гетьман П. До­рошенко, за планами якого мала бути відновлена українська держава від Перемишля, Ярослава, Вісли і Німана на заході і на північному заході, по Севськ і Путивль - на сході.

Нове політичне мислення позначилось і на важливих полі­тичних документах того часу, зокрема, «Договорі поміж цісарем турецьким і Військом Запорізьким з народом Руським...», стат­тях Б. Хмельницького, Гадяцькому трактаті. В ньому вже досить чітко виписано новий статус України як автономного князів­ства Руського в Речі Посполитій трьох народів - польського, литовського, руського. Хоча територія автономії обмежувалася лише трьома воєводствами - Київським, Чернігівським, Брац- лавським, зате ширші права були передбачені для українського населення в інших етнічно українських воєводствах.

Незважаючи на ліквідацію останніх залишків козацької автономії наприкінці ХУІІІ ст., ідея української державності ще довгий час зберігалася у середовищі козацької старшини та її нащадків, про що свідчить, зокрема, діяльність В. Капніста, В. Полетики та інших державних і громадських діячів того часу.

Якісно новими були геополітичні аспекти ідеології Кири- ло-Мефодіївського товариства, утвореного наприкінці 1845- початку 1846 років, ядром якого стали відомі представники української творчої і наукової інтелігенції. У статуті Кирило- Мефодіївського товариства було визначено його політичний ідеал - слов'янська федерація, однією з чільних республік якої мала б стати Україна.

В умовах 1860-1870 років політична ідеологія української інтелігенції, об'єднаної у «громади», стала більш поміркова­ною. У цей час було висунуто лише ідею автономії України в складі федеративної Росії. Саме на такій платформі стояв і відо­мий український громадсько-політичний діяч М. Драгоманов (1841-1895), який став лідером не лише наддніпрянської, але й галицької передової інтелігенції, намагаючись порозумітися з закарпатською українською інтелігенцією. Саме в цілеспрямо­ваній праці зі зближення двох гілок українського народу (за­хідної і центрально-східної) і полягає найбільше геополітичне значення діяльності М. Драгоманова. Добре орієнтуючись у гео­графії українських етнічних земель, він розумів також велике значення освоєння українцями Причорномор'я, необхідного для зміцнення українських геополітичних позицій у цьому регіоні, адже «без північних берегів Чорного моря Україна не­можлива як культурний край»^I.

Паралельно розвивалася й українська політична думка в Галичині, що з кінця ХУІІІ ст. перебувала в складі Австрійської, а з 1867 р. - Австро-Угорської імперії. Тут важливе політико- географічне значення мало проголошення «Руською трійцею» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький) єдності українців (русинів) на заході і сході та їхньої окремості щодо поляків і росіян. Я. Головацький висунув у 1846 р. і першу політичну ви- могу-автономію для українських земель у Галичині. Цю вимогу конкретизувала Головна Руська Рада як представницький орган української інтелігенції під час революції 1848 р., ратуючи за створення на територіальній основі Галичини двох адміністра­тивних одиниць - української і польської. Окремі політичні діячі, розвиваючи цю ідею, пропонували включити до україн­ської адміністративної одиниці українські етнічні землі Закар­паття і Буковини. Деякі греко-католицькі єпископи, зокрема, А. Бачинський, висували передові ідеї щодо об'єднання укра­їнських греко-католицьких єпархій Галичини і Підкарпатської Русі в одну українську адміністративно-конфесійну структуру, що могло дати поштовх політичному зближенню українських частин цих двох історичних регіонів.

Важливим етапом у формуванні української політичної думки загалом і геополітичного мислення зокрема стало утво­рення українських політичних партій наприкінці ХІХ-на по­чатку ХХ століть, у програмах яких відображено нове бачення геополітичних реалій і перспектив. Виділимо насамперед утво­рення в 1890 р. на західноукраїнських землях Русько-Україн­ської радикальної партії (соціал-демократичного типу), яка на своєму першому з'їзді (1895) проголосила ідею самостійності України. Поширенню цієї ідеї потужний імпульс дала праця Ю. Бачинського «Україна irredentа» (1895), в якій ідея собор­ності і політичної незалежності України була обґрунтована з соціалістичних позицій. Ідея державної незалежності України стала програмою-максимум утвореної у 1899 р. націонал-демо- кратичної партії, лідерами якої стали такі відомі громадсько- політичні діячі, як І. Франко, Ю. Романчук, Ю. Охримович та ін., водночас самостійність України націонал-демократи об­ґрунтували вже з позицій національної ідеї.

Відповідно до процесів національно-культурного відродження формувалося державницьке політичне мислен­ня і в Наддніпрянській Україні. Тут вперше ідею державної незалежності України на всій етнічній території «від Карпат аж по Кавказ» проголосив М. Міхновський (1873-1934) у праці «Самостійна Україна» (1900), що стала на деякий час політичною програмою Революційної Української Партії. Обґрунтовуючи досить-таки радикальні як для тогочасної української громадськості ідеї, М. Міхновський зазначав: «Отже, коли спра­ведливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виявитись у формі незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного державно­го змісту може дати своїм членам нічим необмежену змогу всестороннього духовного розвитку й осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекан­ня індивідуальности є метою - тоді стане зовсім зрозумілим, що державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин»^I. Як бачимо, ідеї етнополітичного визволення М. Міхновський розглядав у контексті міжнародних взаємин з урахуванням усіх аспектів життєдіяльності нації (духовних, правових, економічних, політичних), поєднуючи інтереси усієї спільноти та окремої особистості.