7.2. Суперечності політичної ситуації в регіонах України в контексті перспектив формування загальнонаціональної ідентичності та зміцнення суверенітету держави

Регіональні суперечності політичних взаємин у державах найкраще проявляються в розрізі великих суспільно-геогра­фічних макрорайонів, формування яких має об'єктивний ха­рактер й інтегрально розкриває основні сутнісні відмінності суспільно географічного простору країн. Добре помітними є такі макрорайони і в Україні, де вони об'єднують одну чи кіль­ка адміністративних одиниць вищого рівня, які насамперед виділяються особливостями історико-політичного розвитку, етногеографічними параметрами (частка етнічних українців і етнічних меншин, етнічна мозаїчність, структура населення за рідною мовою, ступінь асиміляції) та деякими соціально-еко­номічними умовами (рівень урбанізації, співвідношення осно­вних секторів економіки). І якщо формування макрорайонних відмінностей є об'єктивним, то їхня авторська інтерпретація так чи інакше має суб'єктивний характер, а тому для повноти відображення районної диференціації доцільно враховувати і поширення регіональної самоідентифікації.

Отже, з урахуванням означених чинників як окремі сус­пільно-географічні макрорайони України виокремимо такі групи областей: 1) Закарпатський район (Закарпатська об­ласть); 2)Галицький район (Івано-Франківська, Львівська і Тернопільська області); 3) Волинський район (Волинська і Рівненська області); 4) Буковинсько-Північно-Бессарабський район (Чернівецька область); 5) Подільсько-Поліський ра­йон (Вінницька, Житомирська, Хмельницька області); 6) Цен­трально-Правобережний район (Київська, Кіровоградська, Черкаська області); 7) Центрально-Лівобережний район (Пол­тавська, Сумська, Чернігівська області); 8) Дніпровсько-Хар­ківський район (Дніпропетровська, Запорізька, Харківська області); 9) Донецький район (Донецька і Луганська області); 10) Одеський район (Одеська область); 11) Центрально-При­чорноморський район (Миколаївська і Херсонська області); 12) Кримський район (АР Крим) (рис. 7.1). Об'єктивність цього макрорайонного поділу засвідчена тим, що межі райо­нів позначають суттєві зміни всіх складових суспільно-гео­графічного простору України. Так, при переході від одного району до іншого не лише відбувається кількісний стрибок за основними параметрами етнонаціональної структури, але й помітні зміни соціальної, а у деяких випадках й релігійної структури населення. Здебільшого з цією схемою макрорайо- нування поєднуються й особливості рівня урбанізації, струк-

Умовні позначення

О Міста обласні центри

' Межі соціально-культурних районів

^ Межі областей

1. - Закарпатський район

2. - Галицький район

3. - Волинський район ..../

4. - Буковинсько-Північно-Бессарабський район

5. - Подільсько-Поліський район

6. - Центрально-Правобережний район

7. - Центрально-Лівобережний район VIII- Дніпровсько-Харківський район

   9. - Донецький район

   10. - Одеський район

   11. - Центрально-Причорноморський район

   12. - Кримський район

04срнігів

Луцьк

0 Сімферополь фСевасїополь

і 5

І Ж

СГ

Рис. 7.1. Суспільно-географічні макрорайони України

тури розселення, демогеографічної та економіко-географічної ситуації в Україні. І що особливо важливо в політико-геогра- фічному аспекті: всі райони виділяються характерними риса­ми політичної активності населення, яка проявилася під час усіх останніх виборчих кампаній (табл. 6.1-6.5). До того ж для деяких з виділених суспільно-географічних районів, як уже за­значалося, характерний порівняно високий рівень регіональ­но-соціальної самоідентифікації. Але, відзначаючи реальність макрорайонних суспільно-географічних відмінностей, необхідно підкреслити, що виділені райони, відзначаючись подібністю соціокультурних показників, не мають підстав бути суб'єктами територіально-політичних взаємин чи пе­редумовою адміністративно-територіальних змін, як з огляду на неспівмірність їхніх розмірів і потенціалів, відсутність у деяких них внутрішньої взаємопов'язаності, так і невідповід­ність територіально-політичним інтересам держави.

Зважаючи на вплив попередніх періодів історико-геогра- фічного розвитку, ця модель районування України відображає і основні відмінності впливу основних ідеологій (української на- ціонал-демократії, соціал-демократії, лібералізму, російського великодержавництва, радянського комунізму та деяких інших) і відповідно - географії виборів в Україні. Виділення таких районів розкриває і суттєві особливості структури релігійно- культурної сфери, головно щодо співвідношення греко-като­ликів, православних Київського і Московського патріархатів, протестантів, мусульман та ін., яка своєю чергою впливає на рівень міжетнічної компліментарності (підсвідомої симпатії чи антипатії). Отже, синтезуючи низку характерних соціокультур­них відмінностей кожен з означених районів формує і своєрідний політико-географічний краєвид, який склався в результаті поєд­нання основних складових суспільно-географічного простору і включаєяк набір політико-географічних рис, так і характерних внутрішніх політичних суперечностей й проблем у взаєминах з центральною владою та іншими районами. Окрім об'єктивних передумов, на особливості політичної ситуації окреслених ра­йонів так чи інакше впливають зовнішні чинники (геополі- тичне положення, політика сусідніх держав).

Низкою спільних рис політико-географічного ландшаф­ту виділяються два найменші західні макрорайони - За­карпатський та Буковинсько-Північно-Бессарабський, що зумовлено подібними рисами геополітичного положення, історико-географічного розвитку, деякими особливостями етнонаціональної структури населення та громадсько-політичної активності етнічних груп. Етнічно українське населення ста­новить тут понад 75%. Етнічні меншини розселені значною мірою компактно, причому безпосередньо у прикордонній, пе­реважно сільській, місцевості (насамперед Берегівський район Закарпатської області, Герцаївський та Новоселицький райо­ни Чернівецької області). У цих областях упродовж 1990 років міжетнічних конфліктних ситуацій фактично не спостерігалось, але у процесах етнополітичної консолідації є низка проблем. Автохтонні етнічні меншини (угорці, румуни, молдовани) до­сить добре забезпечені культурно-освітньою інфраструктурою, проте мало інтегровані в загальноукраїнське середовище, у т. ч. і через погане володіння українською мовою. Але не лише за культурними, а й за соціально-економічними інтересами насе­лення етнонаціональних меншин тут більше орієнтоване у на­прямку до сусідніх національних держав. На фоні скептичної чи протестної налаштованості до української влади товариствами етнонаціональних меншин іноді висуваються завищені вимо­ги, що спричиняє певні етнополітичні суперечності, які, однак, мають невеликий конфліктогенний потенціал. Окрім того, на етнополітичні взаємини в Закарпатті зберігає деструктивний вплив проблема політичного русинства, яка час від часу штуч­но актуалізується різними зовнішніми та внутрішніми середо­вищами. Однак перешкоджаючи етнополітичній консолідації українського народу, ця проблема може бути легко знівельована ціліспрямованою інформаційною та просвітницькою діяльністю.

В Закарпатському та Буковинсько-Північно-Бессарабському макрорайонах є і деякі суперечливі моменти релігійно- політичного характеру. Так, у православному середовищі незначною є кількість громад УПЦ КП і УАПЦ, які геокуль­турно і геополітично підтримують українські національно- державні традиції. Водночас частина духовенства Ужгородсько- Мукачівської греко-католицької єпархії перебуває під впли­вом ідеології політичного русинства. В Чернівецькій області деякі моменти етнополітичної проблематики міжконфесійних взаємин поєднуються з політичною активністю окремих гро­мадських об'єднань румунської меншини, які не сприймають українського національного характеру держави і Буковинсько­го регіону. В цьому контексті промовистим є той факт, що всі православні громади, де служба ведеться румунською мовою, належать до Московського патріархату, а під час виборів свяще­ники часто відкрито підтримують проросійські політичні сили.

Як свідчить моніторинг останніх виборів президента України та парламентських виборів, особливістю електорально- політичної активності населення Закарпатської та Чернівецької областей є значна роль адмінресурсу, тобто впливу на результа­ти виборів чинних органів державної влади, а також і великих фінансово-бізнесових груп.

Подібністю низки територіально-політичних рис виділяються і два інші західні райони- Галицький та Волинсь­кий. Вони загалом мають моноетнічний характер, вирізняючись високою часткою етнічних українців (понад 95%), малою част­кою етнічних росіян (менше 5%) та російськомовного насе­лення (менше 4%). Етнічні росіяни розселені переважно у ве­ликих та середніх містах - адміністративних, промислових та рекреаційних центрах. Частка міського населення серед них становить понад 80%. В обласних центрах питома вага етнічних росіян становить від 3% (у Тернополі) до 8,9% (у Львові). До­сить добре адаптовані тут росіяни до українського культурного середовища, високим є ступінь вільного володіння українською мовою. Дещо нижчою від середнього по Україні рівня є тут компліментарність етнічних українців та росіян, особливо населення старшого віку, зумовлена складними історичними перипетіями, спричиняючи певне взаємне недовір'я. Але загалом, ураховуючи всі об'єктивні чинники, можна ствер­джувати, що у цих макрорайонах вагомих етнополітичних перешкод для консолідації всього українського суспільства немає. Разом з тим через високий ступінь ідентифікації насе­лення з українською державницькою ідеєю, у випадку різкого відходу державного керівництва від засад суверенного роз­витку України, тут можливі й етнополітичні збурення, і поява конфліктних ситуацій з центральною владою. Загалом, з огляду на великий ступінь втягнутості в український історичний про­цес і достатньо цілісне етнокультурне середовище, Волинський і Галицький макрорайони мають усі підстави стати одним з лідерів у консолідації національної держави та політичної нації. Однак слабкість економічного потенціалу, зумовлена поряд з об'єктивними передумовами і суб'єктивними чинниками, значно зменшила їхню політично-консолідаційну роль у за­гальнодержавних процесах.

В основі території трьох макрорайонів центральної части­ни України (Подільсько-Поліського, Центрально-Правобереж­ного та Центрально-Лівобережного), так само як і західних, - первинний ареал українського розселення та націотворення, що значною мірою визначає його переважно моноетнічний характер: частка українців тут коливається від понад 85% (лише Сумська область) до близько 95% (Вінницька). Етнонаціональні меншини (євреї, росіяни) у Подільсько-Поліському, Централь­но-Правобережному та Центрально-Лівобережному районах здебільшого розселені дисперсно (у великих адміністративних та промислових центрах). Виняток становить Путильський район Сумської області, де незначну кількісну перевагу (51,6% росіян і 47,4% українців) мають етнічні росіяни.Частка українців з рідною російською мовою є трохи більшою, ніж на Волині і в

Галичині, і коливається на правобережній частині від відсотка до чотирьох, а на лівобережній доходить до 7,6%. Але загалом у кожному з цих трьох районів частка україномовного населення лише трохи менша частки українців і, що має особливо вагоме індикативне значення для етнічної і політичної ідентифікації населення, оцінення цілісності українського культурного сере­довища, в усіх областях Подільсько-Поліського, Центрально- Правобережного та Центрально-Лівобережного районів частка українців з рідною російською мовою є меншою від частки росіян з рідною українською мовою. Виняток становлять лише м. Київ та деякі промислові міста (Кременчук, Шостка). Ха­рактерними особливостями районів є і порівняно високий ступінь української самосвідомості, і водночас високий ступінь компліментарності з найбільшою етнонаціональною групою - росіянами. Тому загалом суперечності етнополітичного роз­витку є мало вираженими, а отже, усі три райони центральної частини України, зважаючи і на їхнє географічне положен­ня, і на історичне значення, мають достатньо підстав ста­ти ядром консолідації українського громадянства на заса­дах національної державності та безконфліктного розвитку етнополітичних процесів. Для розширення конструктивного впливу центральних суспільно-географічних макрорайонів у західному, східному і південному напрямах залишається актуальною проблема розширення українського культурно­го середовища в обласних центрах та соціально-економічне піднесення сільської місцевості.

Дніпровсько-Харківський суспільно-географічний ма­крорайон розміщений цілком у межах української етнічної території, але був масово заселений в нові часи дещо пізніше, ніж сусідній Центрально-Лівобережний. Значний відбиток на формування самобутності цієї території та політичної самосвідомості її громадян наклало економічне освоєння, адже високий рівень індустріального розвитку, значні земельні ре­сурси постійно стимулювали імміграцію неукраїнського насе­лення, особливо до великих міст, адміністративних і промисло­вих центрів. На сьогодні у межах цього соціально-культурного району частка українців серед усього населення коливається від 70 до 80%, сільського - від 77% у Запорізькій області до 90,4% - у Дніпропетровській. У районі зосереджено 22% усіх етнічних росіян України, їхня частка коливається від 17,6% у Дніпропетровській області до 25,6% у Харківській. Частка українців, що вважає рідною мову своєї національності, стано­вить у середньому понад 70%. Водночас тут є більш помітною диференціація у мовній асиміляції українців між сільським та міським населенням. Так, у Харківській області лише 66,7% міського українського населення вважає рідною мову своєї національності, а у м. Харкові - лише 50,4%.

Політико-географічна проблематика Харківсько- Дніпровського суспільно-географічного району (Дніпропет­ровська, Запорізька, Харківська області) визначається не лише його етногеографічною структурою, геополітичним поло­женням, але й значним економічним, насамперед промисло­вим, потенціалом. Саме тут зосереджені стратегічно важливі наукомісткі конкурентно спроможні виробництва, сформу­валися потужні фінансово-промислові угрупування, які у боротьбі за впливи у загальноукраїнському масштабі вже ви­користовували і надалі використовуватимуть й етнополітичні ідеї. Оскільки у структурі бізнесово-промислової еліти част­ка етнічних українців та загалом громадян, пов'язаних з українською культурно-політичною традицією, відносно не­велика, то у районі постійно актуалізуються різні геокультурні та геополітичні ідеї російського великодержавництва. Зважа­ючи на сказане, боротьба бізнесових угрупувань за впливи на загальнодержавному рівні може підштовхнути й етнополітичні суперечності. Підставою для цього є і високий ступінь асиміляції та акультурації етнічних українців у регіональних центрах, особливо у Харкові та Запоріжжі, що зумовлює й значну поширеність регіональної та радянської ідентичностей.

Тому, незважаючи на те, що, наприклад, Харків двічі у своїй історії був епіцентром українського національно-культурного піднесення (20-ті, 30-ті роки ХІХ ст. і 20-ті роки ХХ ст.), а ввесь район ще зберігає, зокрема, пам'ять про козацтво (слобідське і запорізьке), на етнополітичну ситуацію тут суттєво впливає прикордонне розміщення, наслідки міграційних процесів, привносячи певну напруженість та деяку небезпеку збурення Харкова та інших регіональних центрів з причини надання російській мові статусу державної. В сільській місцевості через зниження життєвого рівня і соціальне невдоволення попу­лярними є і просоюзницькі ідеї. Зіставлення різних виборчих кампаній водночас засвідчує, що, виявляючи порівняно низь­кий рівень підтримки національно-демократичних політичних сил, Дніпровсько-Харківський суспільно-географічний макро­район може надати значну підтримку праволіберальним та лівоцентристським продержавницьким політичним партіям.

Східний, Донецький, макрорайон також майже повністю розміщений у межах української етнічної території, але з огляду на пізніше масове заселення, значний вплив міграції в процесі економічного освоєння має на сьогодні знач­ною мірою двоетнічний, українсько-російський, характер. У районі проживає 34% усіх росіян України, причому понад 11% усього населення народилося на території Росії. Част­ка етнічних українців у населенні загалом становить більше 57%, у сільському - близько 73%. Відповідно частка росіян у всьому населенні - понад 38%, у сільському населенні - по­над 20%. Абсолютну більшість етнічні росіяни становлять в двох адміністративних районах сільської місцевості - Красно- донському (51,7%) та Станично-Луганському (61,1%). З інших етнічних меншин своєю часткою (1,6% населення Донецької області) і громадською активністю виділяються греки. Насе­лення з рідною українською мовою за переписом 2001 року становить меншість - лише близько 27%. Його питома вага за міжпереписний період зменшилася на близько 5%, тобто саме у цьому районі найбільше проявилася невідповідність тенденцій динаміки етнонаціональних спільнот і груп та лінгвістичних груп, з огляду насамперед на більші обся­ги зміни етнічної самоідентифікації і водночас стабільність мовної самоідентифікації. Характерною рисою регіону є також глибока криза української етнічності, особливо у центрі та на півдні, а також русифікація представників малих етнічних груп. Водночас висока частка міжетнічних шлюбів, поряд з іншими чинниками, до деякої міри знівелювала етнонаціональну самосвідомість і спричинила відносно більше поширення регіональної ідентичності.

Історичні особливості соціально-економічної освоєності визначили і основні територіально-політичні проблеми та суперечності Донецького суспільно-географічного району: слабку втягнутість в український історико-політичний про­цес, високу регіональну самосвідомість, яка протиставляється загальнонаціональній, акультурацію українського населен­ня, популярність просоюзницьких ідей, яка посилюється соціальними особливостями на фоні великих труднощів економічної трансформації. Так само дуже низькою є част­ка україномовної інформаційної та соціально-культурної інфраструктури. Відносно вищий рівень індустріального роз­витку Донеччини зумовив появу тут потужних фінансово- промислових груп, які в останні роки виявили амбіції щодо сво­го домінуючого становища в політичній системі всієї України, нав'язуючи українському суспільству сформовану у регіоні модель соціально-культурних взаємин, що може призвести до загострення міжрегіонального протистояння. Найбільш помітно це проявилось у ході президентської кампанії 2004 року, яка через провокації російських політтехнологів стала гене­ратором збурення всіх новоосвоєних земель (Південь і Схід України) з приводу подвійного, насамперед російського і українського, громадянства та надання російській мові стату­су державної.

Через високу регіональну самосвідомість Донецький ра­йон є ареалом домінуючої підтримки місцевих економічних і політичних еліт, з якими на останніх виборах тут ототож­нювалася Партія регіонів, набираючи понад 70% голосів. До 10% виборців є прихильниками більшовицьких комуністичних сил. Дуже низькою (до 15%) є сумарна підтримка українських національно-демократичних та ліберально-демократичних сил.

Одеська область як окремий суспільно-географічний район виділяється низкою характерних рис і насамперед - найвищою в Україні етнічною мозаїчністю південно-бессарабської части­ни, етнонаціональна структура якої сформувалася як унаслі­док об'єктивних процесів заселення, так і внаслідок цілеспря­мованої політики російського уряду впродовж ХУІІІ-ХІХ ст. Чинник розселення і культурної присутності етнонаціональ- них меншин, як в історичному, так і сучасному аспектах, має також вагоме значення і для Одеської агломерації, і для пів­нічної частини області. Незважаючи на абсолютну більшість українського населення за переписом 2001 року (62,8%), у мов­ній структурі регіону населення з рідною українською мовою становить лише відносну більшість (менше 50%, але це більше питомої ваги населення з рідною російською мовою). У чоти­рьох адміністративних районах з 26 абсолютну чи відносну більшість становлять етнічні групи: болгари абсолютну біль­шість у Болградському районі (60,8%) та відносну більшість у Арцизькому (39,0%) й Тарутинському (37,5%) районах, молдо­вани відносну більшість у Ренійському районі (49,0%). Рівень володіння українською мовою в середовищі етнічних меншин дуже низький.

Суперечливі моменти етнополітичного розвитку зосеред­жені найбільше у регіональному центрі (м. Одеса). Зокрема, нав'язаний населенню сучасними засобами інформації історич­ний образ Одеси, поширена історична міфологія як складові офіційної ідеології міської і регіональної еліти мало пов'язують місто з українською культурною та політичною традиціями.

Через це ігнорується низка вагомих обставин, адже Одеса, по­при свою культурну різноманітність, була й у другій половині ХІХ ст., і у ХХ ст. одним з центрів українського культурного та частково політичного руху. У місті зосереджено кілька угрупу- вань відверто антиукраїнського спрямування, серед яких осо­бливою агресивністю виділяється партія «Родіна». Помітною в Одеській області є також орієнтація на космополітичні сили, які різною мірою пов'язані з місцевою владою, колишніми номенклатурними працівниками.

У двох областях (Миколаївській та Херсонській) південного, Центрально-Причорноморського суспільно-географічного макрорайону, який тривалий час перебував у сфері українських культурно-політичних впливів, а у кінці ХУІІІ - на поч. ХІХ ст. остаточно став складовою української етнічної території, питома вага українців за переписом 2001 року є приблизно однаковою і становить 82%. Так само однаковою за областя­ми є і частка росіян - 14,1%. Суперечності, пов'язані з недо­статньою українською національною ідентифікацією, тут також помітні, але деструктивна політизація населення на основі мобілізації регіональної чи радянської ідентичностей має менше об'єктивних підстав, ніж у сусідньому Одеському регіоні. Відповідно й небезпеки загострення суперечностей усього району з центральною владою є мало ймовірними. Херсонська область виділяється з інших південних регіонів України найбільшою підтримкою українських національно- демократичних партій (до 30%). Ефективним тут може бути використання адмінресурсу з боку столичної влади задля за­безпечення підтримки центристських партій.

Найскладніша територіально-політична ситуація зберіга­ється в Кримському регіоні, який, з огляду на складні процеси заселення та втручання державного чинника в етнодемогра- фічну ситуацію, має на сьогодні етнічно змішаний характер. Порівняно з іншими регіонами Крим виділяється абсолютною більшістю етнічно російського і російськомовного населен- ня. Однак за міжпереписний період унаслідок вищих темпів зменшення людності, а також через різке збільшення кількості кримських татар, знизилася і питома вага етнічно російського населення на півострові: у всьому населенні на 7,3% (з 65,6 до 58,3%), у міському населенні - на 5,2% (з 71,1 до 65,9%), у сільському - на 9,9% (з 55,7% до 45,8%). Зменшилася також і абсолютна кількість етнічних українців: на 9,5% загалом і на 5,1% у міському та аж на 14,9% у сільському населенні. Це зумовило (на фоні повернення депортованого населення) і зниження питомої ваги етнічних українців на 2,4% в усьому населенні і на 0,3% у міському та 6,5% у сільському населенні.

Негативною передумовою в перебігу етнополітичних процесів є також значний рівень асиміляції та акультурації етнічно українського населення, що перешкоджає йому ви­конувати культурно-інтеграційні та державно-консолідуючі функції. Особливо високим є рівень мовної русифікації укра­їнців у найбільших містах: у Сімферополі - 70,8%, Севастополі - 70,1%. І лише в північних районах (Красноперекопському, Первомайському, Роздольненському) частка українців з рідною українською мовою є вищою за 50%. Найнижчим в Україні є також і рівень володіння українською мовою в середовищі ет- нонаціональних меншин, а це створює додаткові культурні та інформаційно-комунікаційні бар'єри на шляху їхньої інтеграції в українське суспільство.

Зважаючи на складні історико-географічні та етногеогра- фічні передумови, Кримський півострів залишається ос­новним вузлом суперечливого розвитку етнополітичних процесів в Україні. Одним з генераторів появи таких супе­речностей є активізація російського великодержавницт­ва, що проявляється в різних формах та в діяльності різних нелегальних російських політичних об'єднань відверто антиукраїнського спрямування. До середини 90-х років ХХ ст. з політичними силами російського великодержавництва відверто солідаризувалися і владні структури автономії. Усе це зумовлювало і зумовлює суперечності насамперед з централь­ною владою в Україні, загальноукраїнськими політичними силами, особливо національно-демократичними, та кримсь­ко-татарським рухом. Усвідомленню етнічними росіянами Кримського регіону ідеї незалежної України не сприяє те, що саме тут відносно найвищою є частка населення, що народило­ся в Росії і репрезентувало переважно заідеологізовані верстви суспільства (військові, партійно-господарська номенклатура). Особливо це стосується Севастополя, який до того ж відчуває постійний тиск з боку російського Чорноморського флоту і деяких російських великодержавницьких політичних сил, що генерує додаткові імпульси до загострення суперечностей.

Для Криму характерною є і низка проблем, пов'язаних з поверненням депортованого населення та його інтеграцією в українське культурно-політичне середовище, найголовнішими серед яких є: а) соціально-економічні (зайнятість, розсе­лення і забезпечення житлом, надання земельних ділянок); б) політико-правові (представництво кримських татар в органах влади, статус кримськотатарського народу та його представницьких структур); в) геокультурні (забезпечення освітніх, релігійних потреб, рівень оволодіння українською мовою, релігійно-політична ідеологія окремих кримсько­татарських груп, особливо в контексті небезпек поширен­ня ісламського фундаменталізму). Негативним чинником розвитку етнополітичної ситуації є також низький ступінь компліментарності кримських татар і етнічної більшості регіону - росіян, зумовлений багатьма причинами, у т. ч. й часто діаметрально протилежним трактуванням історичних подій.

Разом з тим серед етнонаціональних спільнот Криму в найбільш дискримінаційних умовах щодо забезпечен­ня культурно-освітніх потреб знаходяться етнічні українці, адже питома вага україномовної культурно-освітньої інфра­структури є на порядок меншою не лише від частки етнічних українців, але й частки населення з рідною українською мовою. Тому створення відповідної культурно-освітньої інфраструктури для українського населення, самосвідомість якого зростатиме з огляду на політизацію етнічних росіян та кримських татар (за принципом протиставлення), є не лише питанням історичної і соціальної справедливості, але через різновекторність етнополітичних орієнтацій, і пи­танням національної безпеки. Тобто в умовах загострення етнополітичних суперечностей, зокрема, між кримськими та­тарами та етнічними росіянами, саме етнічні українці могли б забезпечувати на півострові стабілізуючі функції.

Своїми особливостями виділяється й електорально- географічна ситуація в Кримському регіоні, а в межах регіону - у м. Севастополі. Тут достатньо значним є невдоволення політичним статусом півострова, а тому особливо великою є підтримка як партій російського більшовизму, так і російського великодержавництва. Впливовими є також партії, які спирають­ся або спирались на структури виконавчої влади, проголошуючи проросійські геополітичні і геокультурні лозунги. Така ситуація значною мірою зумовлена активною пропагандистською діяльністю російських засобів масової інформації та місцевих проросійських видань за фактичної відсутності інформаційних впливів з боку структур центральної влади в Україні. Сумарна підтримка українських національно-демократичних сил дося­гала 13-15%. Водночас на півострові можливою є підтримка ліберальних і лівоцентристських політичних сил проукраїнської орієнтації, але за відповідної інформаційної та адміністративної підтримки, що сприяло б послабленню політичної напруги в регіоні. Отже, Кримський макрорайон є однозначним лідером щодо складності політичних взаємин в Україні. А через наявність деструктивних геополітичних чинників (зовнішні небезпеки, зокрема, розміщення російського Чорноморсь­кого флоту, наявність етнополітичнх рухів з маргінальними геополітичними поглядами) найбільш ймовірним є і виник­нення тут етнополітичних конфліктів.

Значний рівень внутрішньорайонних суперечностей та широка сукупність проблем взаємин регіонів з центром держави не сприяють формуванню загальнонаціональної ідентичності, зміцненню суверенітету України та її позицій на міжнародній арені. Однак у регіонально-політичних тенденціях не можна не бачити й окремі позитивні моменти, основ­ним з яких є відсутність прямих територіально-політичних конфліктів. Загалом у державі достатньо й об'єктивних пере­думов формування нової української політичної ідентичності у поєднанні зі збереженням регіональної самобутності та погли­бленням територіально-політичної консолідації українського суспільства. В Україні відбувалися й відбуваються об'єктивні природні процеси самоорганізування громадянства на за­садах патріотизму, необхідності збереження цілісності та національно-культурної самобутності. Формується, хоча і дуже повільно, розуміння того, що радянська ідентичність і незалеж­на Україна - речі несумісні. Помітний також і певний потенціал громадянської протидії експансіонізму з боку Росії. Разом з тим в державі надто багато чинників міжрегіонального відчуження, створених або цілеспрямованою деструктивною діяльністю, або цинічною бездіяльністю. Тобто очевидними є негативні наслідки тривалої політики провокування міжрегіонального несприй- няття, яку проводили в радянський період та вже в новітні часи, і недостатність сучасних заходів щодо зміцнення регіональних зв'язків. Засоби масової інформації не актуалізують усі мо­менти історико-культурно-географічної єдності регіонів з ядром країни. Отже, питання, чи зможе українське суспільство використати сприятливі об'єктивні передумови політичної консолідації, чи буде суспільна воля реалізувати всі перева­ги та нейтралізувати негативи, залишається відкритим. І що важливо: усунення реальних загроз територіально-політичній цілісності і суверенності України та створення сприятливих внутрішньо і зовнішньополітичних передумов її консолідації залежатиме не лише від українського політикуму, а від більш

ефективного самоорганізування патріотично налаштованих громадян усіх регіонів на основі загальнонаціональних інтересів.