6.1. Регіонально-історичні відмінності впливу політичних партій та ідеологій в Україні

Основними суб'єктами політичних взаємин у сучасних демократичних і стабільних державах є політичні партії - ор­ганізовані частини громадянства, пов'язані спільністю соці­альних, економічних чи етнокультурних інтересів, якими вони керуються в політичній конкуренції за владні повноваження. Забезпечуючи розподіл і перерозподіл функцій у владній верти­калі та у регіональному самоврядуванні, узгоджуючи інтереси різних верств суспільства, у т. ч. й територіальних груп, полі­тичним партіям належить одне з чільних місць у формуванні стійких територіально-політичних зв'язків та співвідношень у державах, а загалом - і у становленні їхніх територіально-по­літичних систем.

Ні

Роздай ^ ^]

VI 1 /

тііііиииіиииииііїишяшІШЯШЯпга

Більшість політичних партій у своїх програмах декларує ідеологічні принципи, на основі яких здійснюється їхня ді­яльність. Водночас ідеологічні симпатії населення є помітно диференційованими не лише за соціальними, але й за тери­торіальними групами, що в деяких випадках пояснюється іс- торико-політичними традиціями. Зокрема, така ситуація ха­рактерна для недостатньо консолідованих держав з помітними регіонально-ментальними відмінностями, зумовленими істо- рико-географічними, етногеографічними чи економіко-гео- графічними чинниками. Тривале домінування якоїсь партії в історичному регіоні держави може привести до формування

стійких ідеологічних уподобань і, навпаки, створені в нових політичних умовах партії мусять ураховувати інерційний вплив у регіонах різних ідеологій. Тому для розуміння походження регіональних ідеологічних стереотипів необхідно зробити ре­троспективний огляд їхньої еволюції в регіональному розрізі. Такий підхід є особливо необхідним для розуміння ситуації в Україні з огляду на різні історико-політичні передумови роз­витку регіонів та помітну інерцію ідеологічних впливів.

Отже, формування українських політичних партій почало­ся в кінці ХІХ - на початку ХХ століття і визначалося політич­ним розподілом українських земель того часу між Російською й Австро-Угорською імперіями. Найбільш інтенсивно цей про­цес проходив у Галичині, в якій було більше демократичних свобод, порівняно з українськими землями, що знаходилися у складі Російської імперії. На той час у Галичині були дві основні українські політичні течії - народовців і москвофілів. Ідеологія москвофільства визначалася світоглядною орієнтацією на Російську імперію у всіх сферах (мові, літературі, культурі, політиці) і була поширена переважно серед церковної інтелігенції. В ній дивовижно поєднувалася лояльність до Австрійської і симпатії до Російської імперії поряд із непри­йняттям української народної мови.

Народовці захищали самобутність галичан-русинів, як гілки єдиного українського народу, і в освіті, науці, культурі спиралися саме на розмовну народну мову, підтримуючи тісні стосунки з українцями Наддніпрянщини. Саме з середови­ща народовців виділилась у 1891 році перша політична партія - Українсько-Руська радикальна партія, яка в соціальному плані дотримувалась принципів тогочасного європейського соціалізму, а в політичному - висунула лозунг самостійної України. Більш помірковані народовці утворили у 1899 році Національно-демократичну партію, програмою-максимум якої також стало будівництво соборної української держави, програмою-мінімум - автономія всіх українських земель в

Австро-Угорщині. Національно-демократична партія мала найбільш розгалужену територіальну структуру (осередки були майже у всіх українських повітах) і стала провідною політичною силою української людності в Галичині. У 1900 році утвори­лася Українська соціал-демократична партія, яка поєднувала принципи європейської соціал-демократії та ідеї українського національно-культурного руху. Соціал-демократична партія розгалуженої мережі територіальних осередків не мала. В середовищі москвофілів у 1900 році утворилася т. зв. «Русская народная партия», проте її вплив, як і вплив москвофілів у Галичині загалом, на початку ХХ ст. досить ослаб. Так, това­риство «Просвіта», що перебувало під контролем українських самостійницьких політичних сил, у 1914 році мало 2 944 чита­лень, а москвофільське «Общество им. Качковського» - близько 300 читалень.

На початку ХХ ст. ідеологія народовців стала домінуючою і серед українства Буковини, хоча політичних партій тут не було створено, а політична діяльність здійснювалася через депутат­ські групи, редакції газет, осередки «Просвіти»і кооперативні структури. На відміну від Буковини, в Закарпатській Україні до початку Першої світової війни серед українства провідною була ідеологія москвофільства, що пов'язано з певною відірваністю Закарпаття від інших українських земель Австро-Угорщини та активною асиміляторською політикою угорського уряду.

У 90-х роках ХІХ ст. пожвавився також і український політичний рух на території Російської імперії. Найбільшими осередками українського політичного життя були Лівобережна Україна і великі міста - Київ, Одеса, Харків, Катеринослав і Полтава. Тут діяло близько двадцять «Громад», які згодом стали основою нових політичних партій. Саме з середовища «Громад» і утворилися перші українські політичні організації і партії нового типу: Братство Тарасівців (1892), Революційна Українська партія (1900). В основі ідеології цих партій лежа­ли принципи соборності і самостійності українських земель.

У назвах і ідеології таких українських політичних партій, що з'явилися під час революції 1905-1907 рр., як Українська соціал-демократична партія (УСДП), партія українських соціалістів-революціонерів (УПСР), відчутним був вплив загальноросійських політичних партій. В основі їхньої ідеології - синтез соціалізму та української національної демократії. Російське й єврейське робітництво на українських землях пере­бувало під впливом загальноросійських партій соціалістичного спрямування, які в прямій чи непрямій формі вороже стави­лись до українського національно-визвольного руху. Серед ліберальної російської інтелігенції в Україні популярною була ідеологія конституційно-демократичної партії (1905), яка виступала за демократичну, але унітарну Росію. У 1908 р. внаслідок консолідації поміркованих українських сил була ство­рена впливова політична організація «Товариство українських поступівців», яка підтримували такі варінти федералізації Росії, в якій Україна мала б широку автономію.

Незважаючи на державні кордони, загальноукраїнські со­ціально-політичні функції виконувало й культурно-освітнє товариство «Просвіта». Найбільший вплив на централь­но- і східноукраїнських землях мала діяльність Київської, Одеської, Катеринославської, Чернігівської «Просвіт». Осеред­ки «Просвіти» було засновано і на Кубані (у Катеринодарі). Напередодні Першої світової війни було близько сорока осередків цієї організації, які вважалися політичною опорою українства.

У роки Першої світової війни і на початку національно- визвольної революції активізувались усі політичні сили, що діяли на теренах України. В діяльності Центральної Ради - пред­ставницького загальноукраїнського органу - провідну роль відіграють такі партії, як УПСР, УСДП і УПСФ (українська партія соціалістів-федералістів). Цим же партіям належала провідна роль у коаліційному уряді - Генеральному секретаріаті. Трохи пізніше до складу Центральної Ради ввійшли російські й єврейські партії переважно соціалістичної орієнтації.

На відміну від Генерального секретаріату, основу уря­ду гетьмана П. Скоропадського становили відомі українські позапартійні діячі, а також колишні представники російської партії кадетів. На час гетьманату П. Скоропадського припадає початок формування В. Липинським ідеології українського монархізму (своєрідний варінт консерватизму), яка пізніше здобула прихильність значної частини української еміграції. В складі Директорії, яка прийшла на зміну гетьманату, знову ж переважали українські соціалістичні партії. Центрально- східний та південний регіони України перебували під значним впливом ідеології анархізму.

Ще більш помітними стали регіональні відмінності у становленні партійно-політичної структури на території України у міжвоєнний період. Протягом 20-х років ХХ ст. на землях, що були в складі СРСР, завершився процес створення однопартійної диктатури, в результаті насильницької ліквідації всіх партій, окрім ВКП/б/. До 1925 року були остаточно розформовані комуністичні партії небільшовицької орієнтації - Українська комуністична партія (боротьбистів) і Українська комуністична партія (т. зв. «укапісти»). Діяльність КП/б/У як складової ВКП/б/ здійснювалася головно на основі ідеології більшовизму. Короткотривалий період поширення в УРСР т. зв. «націонал-комунізму», ідеологами якого були М. Скрип­ник, О. Шумський, М. Хвильовий, завершився його погромом на початку 30-х років ХХ ст. Після Другої світової війни в сере­довищі партійного керівництва УРСР інколи проявлялися сла­бо виражені прагнення до територіально-господарської авто­номії, засвідчуючи помітну вкоріненість ідей автономізму в межах тієї частини України, що була в складі Російської імперії.

Попри антиукраїнське наставлення польських правлячих кіл найбільш розвинутою залишалася структура українських по­літичних партій на західноукраїнських землях, що були в складі Польщі, особливо в межах історичної Галичини. «Санітарний» кордон між галицькими воєводствами і волинським перешкод­жав формуванню єдиних українських політичних структур. Найбільшою легальною українською політичною партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), яке утворилося у 1925 році внаслідок перегрупування середови­ща довоєнної національно-демократичної партії. УНДО мало добре розгалужені структури своїх осередків в українських повітах Галичини, а також представництво в польському сеймі.

Іншими впливовими українськими партіями соціал- демократичного типу, що стояли на самостійницьких позиціях, були Українська соціал-радикальна партія й Українська соціал-демократична партія. Довоєнне москвофільське се­редовище трансформувалося в прорадянську Комуністичну партію Західної України. Частина членів цієї партії симпати­зувала ідеології українського комуністичного відродження, що стало однією із причин її ліквідації. На окраїнні етнічно українські регіони (Холмщина, Підляшшя) діяльність легаль­них українських партій мало поширювалась. Окрім легаль­них політичних сил, у Галичині протягом 30-х років минулого століття великий вплив на політичне життя, зокрема, на по­ширення ідеології націоналізму, мала підпільна Організація українських націоналістів.

Для Закарпаття міжвоєнний період характерний розбу­довою проукраїнських політичних партій (християнсько- народної, соціал-демократичної), які на початку 1939 року об'єдналися в Українське національне об'єднання. Державниць­ка українська ідеологія у другій половині 30-х років одержала тут підтримку більшості населення. Значно менша його частка залишилася на позиціях автономного політичного русинства і москвофільства, що активно підтримувалися російським еміграційним середовищем.

В умовах поліційного режиму на українських землях, що були в складі Румунії, лише у 1935 році започатковується діяльність єдиної Української національної партії, вплив якої територіально обмежувався лише Буковиною і майже не по­ширювався на Бессарабію.

Отже, формування партійно-політичної структури українського суспільства постійно зазнавало деструктивних зовнішніх впливів і було остаточно перервано після Другої світової війни в умовах тоталітарного радянського режиму, в якому єдина партія, КПРС, трансформувалась в особливий закритий бюрократичний клан.

Для з'ясування можливих історичних інерційних впливів на партійно-політичну структуру сучасної України необхід­но розглянути й еволюцію та співвідношення політичних течій у середовищі української еміграції. Отже, в міжвоєнний період серед українських емігрантів поступово зменшував­ся вплив соціалістичних і ліберальних партій, зростав вплив монархістських і націоналістичних політичних сил. СРСР інспірував і підтримував незначнй прошарок прокомуністично і промосковсько зорієнтованих груп. На консолідації українських державницьких сил діаспори негативно позначився розкол в ОУН (1940 р.). У післявоєнний період значення соціалістичних партій дещо зменшилось, зросла роль ліберальних політичних сил. Ще більше роз'єднаним вийшла з війни ОУН. Спроби консолідації українських самостійних політичних сил діаспори (утворення 1947 р. Української Національної Ради) були ма­лоефективними. Отже, ступінь тяглості партійно-політичних традицій у середовищі зарубіжних українців є досить високим, що поряд з позитивними має і деякі негативні аспекти (інерція розколу, партійно-політична відчуженість). Тому важливо, щоб означені негативні моменти хоч би частково не поширилися на терени України.

Деяка лібералізація радянського режиму в другій половині 80-х років ХХ ст. дала поштовх появі нових політичних організацій і рухів. Політичне значення мало створення вже в 1987 році перших неформальних культурологічних організацій (Український культурологічний клуб - у Києві, Товариство Лева - у Львові). У 1988 році на основі консолідації колишніх право- захисних груп була створена перша опозиційна політична організація - Українська Гельсінська Спілка, яка мала свої осеред­ки в багатьох регіонах України та за її межами, зокрема, Москві.

У 1989 році організовується потужна опозиційна політична організація - Народний рух України, що об'єднала політично активні верстви всіх регіонів країни на платформі суверені­тету України, демократизації суспільства, національно-куль­турного відродження. Низку політичних партій (Українська республіканська партія, Партія демократичного відроджен­ня України, Соціал-демократична партія, Партія зелених України) було утворено в 1991 році. Після заборони цього ж року Комуністичної партії частина її прихильників утвори­ла Соціалістичну партію. Заново зареєстрована у 1993 році Комуністична партія ввібрала більшість колишнього комуніс­тичного середовища. Протягом наступних років спектр по­літичних сил значно розширився внаслідок створення нових партій, блоків, розколу широких політичних організацій. Од­нак у другій половині 90-х років ХХ ст. об'єктивні демократичні процеси формування партійно-політичної структури України ускладнило проникнення в політичні партії великого приват­ного бізнесу, який почав використовувати партійну систему для входження у владу чи контроль над нею, а також лобіювати через партійні фракції в законодавчому та представницьких органах влади інтереси різних комерційних структур. Більше того, великі бізнес-структури та окремі підприємці почали зорієнтовувати свої партії задля створення для себе пільгових економічних умов, що аж ніяк не сприяло і не сприяє станов­ленню політичної системи.

Отже, основною рисою історичної географії політичних партій в Україні є її фрагментарний характер як у просторо­вому, так і в часовому відношеннях. Тобто лише окремі регіони мають досвід багатопартійності протягом короткотривалих періодів історії. Зважаючи на це, в сучасній Україні низький рівень тяглості партійно-політичних традицій, зокрема, че­рез перервний характер державно-політичного розвитку. Але попри це, регіональні відмінності впливу історичних ідеологій (переважно не в чистому вигляді, а у формі складних перепле­тень і накладань) дуже помітні. Якщо в галицьких, дещо менше волинських областях, частково на Буковині і Закарпатті пере­важають симпатії до української національно-демократичної ідеології, то на Сході і Півдні України, поряд з проникнен­ням ліберальних ідей, дуже відчутним є вплив російського більшовизму, панславізму і навіть російського великодер­жавництва. КПУ, Прогресивно-соціалістична партія, знач­ною мірою Селянська партія, - це не стільки функціональні структури нового українського суспільства, як видозмінені організації російських більшовиків, комуністична ідеологія яких, відзначаючись українофобією, майже не зазнала впли­ву т. зв. єврокомунізму і не ввібрала традицій українського комунізму 20-х років минулого століття.

Ідеологія різних гілок українського націоналізму в кла­сичному варіанті не знайшла відображення в програмах політичних партій, а здебільшого трансформувалася в ідеологію націонал-демократії (демократичного націоналізму), яка стверджує необхідність зрівноваження інтересів автохтон­них націй, які через самовизначення формують національні держави, та етнонаціональних меншин, що мають право на культурну чи територіальну автономію задля збереження своєї самобутності. Заперечуючи ксенофобію, расизм, велико­державництво й гегемонізм, виступаючи за етнонаціональне порозуміння, ідеологія націонал-демократії має значний кон­структивний потенціал і в налагодженні загальносуспільних взаємин, і в організуванні політичного простору. Саме ці риси ідеології націонал-демократії дали змогу Народному рухові України та низці партій (Українська республіканська партія, Де­мократична партія України та ін.) впродовж першої половини 90-х років минулого століття стати впливовими політичними силами не лише в етнічно українському середовищі, але й, частково, в середовищі етнонаціональних меншин. Водночас

спроби відродження достатньо поширеної в минулому ідеології українського консерватизму не одержали достатньої підтримки.

Кілька політичних партій взяли на озброєння ідеологію соціал-демократії, що, враховуючи соціальну структуру на­селення та історичні традиції, мало б забезпечити їм значну підтримку майже в усіх регіонах України, однак через залежність від великого бізнесу на кінець першого десятиріччя ХХІ ст. ці партії опинилися в кризовому становищі. З 2004 року на Півдні і Сході України відбулась, інспірована Росією, мобілізація різних політичних сил під лозунгами російського шовінізму, який у протидії поширенню західних впливів часто поєднується з ідеями російського більшовизму й охоплює широкий спектр ідеологічних вимог: від створення привілейованих умов для домінуючого становища російської мови і російської куль­тури, але в рамках незалежної України, до пропаганди утво­рення союзної слов'янської держави і навіть таких крайніх ідей, як відновлення єдиної російської великодержави чи євразійської імперії. Хоча крайні погляди одержують підтримку порівняно невеликої частки етнічних росіян та асимільованих у російськомовне середовище груп. Водночас політичні перипетії початку ХХІ ст. зумовили зростання впливу окремих політичних лідерів, які, формуючи свої політичні сили, можуть еклектично поєднувати різні ідеологічні принципи. Негативним явищем політичного життя стало ще більше зростання політичного впливу різних угрупувань великого бізнесу, які свою боротьбу за власність, економічні переваги перенесли на партійно-політичні взаємини, що перешкоджає ефективній роботі державних струк­тур (Верховної Ради, Кабінету Міністрів, судової гілки влади).