Умовні позначення

О міста - обласні центри о голосів, відданих за Л. Кравчука менше 20 ■ 50 - 60 40-50 Н 60 - 70

1 Севастополь

1-І

Р

►тЗ Р

Я 5

2 ы

Президентські вибори 1991 і 1994 років, а також вибори до Верховної Ради 1994 і 1998 років, відразу засвідчили наявність помітного територіального «вододілу» у політичних настро­ях українського населення між західними, з одного боку, та південними й східними регіонами - з іншого. Такий «вододіл» був спричинений багатьма чинниками, головно особливостя­ми історичного розвитку та інерцією історичних ідеологій. Проте цей регіонально-ментальний поділ у своїй основі не був би настільки жорстким, щоб перешкодити формуванню загальнодержавної ідентичності й ідеології, якби ще з початку цілеспрямовано докладалися великі сукупні зусилля з боку і державного керівництва, і політичних партій та громадських організацій для усунення історичних регіонально-ментальних бар'єрів. Дещо в цьому напрямку було зроблено лише наприкінці 90-х років минулого століття, про що засвідчили результати президентських виборів 1999 року, які відобразили вже іншу конфігурацію регіонального розподілу політичних сил. Уперше ареал електоральної підтримки Президента (ним знову став Л. Кучма) виявився не компактним, а розірваним, причому ядрами вирішального впливу стали водночас західні, а також промислово розвинуті східні області (Дніпропетровська, Донецька) та південна Одеська область (рис. 4.3). І хоча в основі такої конфігурації електоральної підтримки Л. Кучми була помітна роль т. зв. адмінресурсу, все ж проголошені ним ідеї (зміцнення державності, поглиблення економічних реформ та ін.) виявились прийнятними для різних регіонів. У другому турі виборів Л. Кучма одержав 56,25% голосів громадян, котрі взяли участь у голосуванні, здобувши перемогу (абсолютну і відносну) у 17 регіонах західної, центральної, східної і південної України.

На президентських виборах 2004 року представник українських національно-демократичних сил В. Ющенко, ви­ступаючи як лідер опозиції, опонував провладному кандидату В. Януковичу. Конфігурація вирішального туру виборів

І £ Л

а

у

З

о -і

Чернігів

Луцьк

Житомир

г Тернопіль \

О Харків

Львів

Полтава

О Хмельницький

Черкаси

Вінни

Івано-Фі

Лугансы

Ужгород

Дніпропетровськ

Донецьк

івці

Кіровоград

Запоріжжя

Миколаїв

Одеса

О Херсон

Умовні позначення О міста - обласні центри % голосів, відданих за Л. Кучму І понад 80 Н 50-65 І 65 - 80 ■ 35 - 50

20-34 менше 20

Сімферопі

Севастополь

(рис. 4.4) виявила деякі нові суттєві етнополітичні особливості. Зокрема, тодішня політична позиція В. Ющенка об'єднала фак­тично всі регіони історичного ядра України, пов'язуючи захід з правобережними та лівобережними територіями. Разом з тим через кризові прояви української етнічності, ідеологічні диверсії російських політтехнологів, які, залякуючи російськомовних українців радикальним націоналізмом, зуміли мобілізувати етнічно російське населення та частину російськомовних українців проти утвердження України як культурно самобутньої держави, позначився новий електоральний розкол на межі цент­ральних та східних й південних регіонів.

Наступний розвиток політичних подій також не сприяв об'єднанню країни. Розбрат у президентському оточенні, прова­ли у внутрішній політиці В. Ющенка впродовж 2005-2006 років, криза національно-демократичного табору, поєднана з актив­ним підштовхуванням російськими великодержавницькими політичними колами залежних від них українських політичних партій до висунення лозунгів російського шовінізму, ще більше поглибили регіонально-політичну диференціацію України. І якщо до того часу помітними були переважно лише регіонально- ментальні відмінності, то в результаті цілеспрямованих дій уже з'явилися регіонально-політичні суперечності, які набули особливо небезпечних форм геополітичного (НАТО чи Росія) і геокультурного (українська чи російська культура) проти­стояння, закладаючи глибокі проблеми національної безпеки.

Очевидні провали внутрішньої політики президента В. Ющенка, криза вищих органів української влади загалом, особливо помітні на фоні гострої економічної кризи, яка розпочалася в 2008 році, завершилися перемогою на прези­дентських виборах 2010 року В. Януковича, якому знову вдалося мобілізувати електорат семи південних і східних регіонів, здо­бувши тут переконливу перемогу (рис. 4.5). Опонент В. Януко­вича, Ю. Тимошенко, одержала відносну перемогу на більшій частині території України, аж у сімнадцяти регіонах, але цього

І Н З А І У 1 о

2. ►тЗ У

Чернігів

Луцьк

Суми О

О Харків

Львів

Полтава

Житомир

Хмельницький

Черкаси

я

У

я' з

Лу гансы

Вінниця!

Дніпропетрої

Донецьк

Кіровоград

Івано-Франківськ

Ужгород

Запоріжжя

Миколаїв

Одеса

О Херсон

Умовні позначення О міста - обласні центри і голосів, поданих за Л.Кучму в регіонах України

•ч

м

Сімферополь

Севастополь

"Ч

Оз

> і ї

ІЧз

М. С. ДНІСТРЯНСЬКИМ 1

ОЛІТИЧНА ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ 1

і заВдання для аамоКс 65

■Запитання і завдання для аамоКонтролю ■ 100

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ, . ДЕРЖАВНА ТЕРИТОРІЯ, КОРДОНИ 101

□□□ 101

3.1. Територія держави як один з провідних 101

чинників її сукупного політико-географічного потенціалу. Поняття і функції державних кордонів 101

3.2. Становлення державності, державної території та кордонів України впродовж першої половини ХХ ст. 108

3.3. Розбудова державності та державного кордону суверенної України 258

3.4. Характерні риси географічного потенціалу сучасної державної території України 344

3.5. Тип, розміщення та функції сучасних державних кордонів України 359

3.6. Проблеми зміцнення державного кордону України в контексті оптимізації геополітичних стосунків з сусідніми державами 368

ДЕРЖАВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИИ УСТРІЙ УКРАЇНИ 384

4.1. Поняття державно-територіального устрою. Конституційні основи та типологічні риси державно-територіального устрою України 384

4.2. Політико-географічні аспекти функціонування столиці та вищих органів державної влади України 395

4.3. Адміністративно-територіальний устрій як чинник формування політико-географічного простору України в історичній ретроспективі 153

4.4. Основні риси сучасної системи адміністративно-територіального устрою України 167

4.5. Перспективи та напрямки вдосконалення державно-територіального устрою України 181

^Запитання і заВдання для аамоК 290

ПОЛІТИКО-ГЕОГРАФІЧНІ ФУНКЦІЇ ЕТНОКУЛЬТУРНИХ ВЗАЄМИН В УКРАЇНІ 292

5.1. Закономірна взаємопов'язаність модерних геокультурних та територіально- політичних процесів 292

5.2. Геоетнокультурна ситуація на українських землях на початку ХХ ст. 301

5.3. Основні тенденції етнодемографічного розвитку України впродовж ХХ ст. в контексті територіально-політичних трансформацій 314

5.4. Етнодемогеографічні параметри сучасної України та їхнє політичне значення 323

5.5. Політико-географічні виміри 235

сучасної релігіино-географічної ситуації в Україні 235

5.6. Географічні проблеми культурної єдності та політичної консолідації українського суспільства 244

^ШЗапитання і завдання для самоконтролю ■ 258

^ЖЗапитання і завдання для самоконтролю ■ 307

Ш """"""І 362

ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ 379

к<

виявилося недостатньо для загального успіху. Ідентифікація В. Януковича з проросійським вектором політики, активізація Росією зусиль щодо анексії України з метою відновлення імперії на території колишнього СРСР - усе це спричинило тривогу щодо дальших державницьких перспектив України, створило додаткові внутрішні бар'єри на шляху консолідації українського суспільства. Але, попри перші відверто проросійські кро­ки всупереч інтересам України надалі команда В. Януковича у взаєминах з Росією зайняла більш прагматичні позиції. У зовнішньополітичній стратегії українське керівництво заде­кларувало курс на європейську інтеграцію, що спричинило новий масштабний геоекономічний тиск Росії. Піддавшись на російські геополітичні провокації, В. Янукович наприкінці 2013 року відмовився від підписання угоди про асоціацію з ЄС, що викликало протести громадян України. Застосування зброї проти протестувальників, призвівши до численних жертв, спричинило масові революційні виступи, які завершилися до­строковим усуненням В. Януковича з посади президента.

Незважаючи на перманентне загострення міжрегіональних суперечностей в ході президентських кампаній, консолідація різних частин України навколо постаті Президента є вкрай необхідною. Значення інституту Президента в Україні не може бути мінімізоване з посиланнями на ситуацію в деяких розви­нутих, переважно малих, державах Європи. Слід тут врахову­вати і чинник геополітичного положення, зокрема, зміцнення президентської влади в Росії та її великодержавницькі установ­ки. З огляду на такі передумови, модель цілісної української демократичної держави, яку ніколи не лихоманитиме загроза розпаду, втілити у життя без участі авторитетного президента з достатніми повноваженнями нереально.

Інша політико-географічна проблема функціонування вищих і центральних органів державної влади визначена необхідністю забезпечення пропорційного і збалансованого представництва у них етнокультурних та регіональних еліт,

Луцьк

Чернігів

Суми О

Житомир

Львів

Полтава

О Харків

Хмельницький

Черкаси

Лугансы

Війни

вано-Франківськ

Ужгород

Дніпропетрові

Донецьк

Кіровоград

Запоріжжя

Умовні позначення

О міста - обласні центри

Регіони у яких відносну перемогу здобули: В. Янукович Ю.Темошенко

• -81,0-91,0 ■-81,0-91,0

• - 70,0 - 80,9 Н - 70,0 - 80,9 - 60,0 - 69,9 . 60,0 - 69,9

Одеса

Миколаїв

О

£

О Херсон

Сімферопі

- 50,0 - 59,9

що є передумовою стабільності багатьох держав. Передусім це стосується єдиного законодавчого органу України - Верховної Ради. І якщо згідно з даними інформаційного довідника Верховної Ради України^I етнонаціональна структура пар­ламенту перших трьох скликань досить повно відповідала основним пропорціям етнонаціонального складу населення України, то вже основні параметри етнонаціональної структури депутатського корпусу Верховної Ради четвертого скликання, обраного у 2002 році, засвідчили зростання представництва етнонаціональних меншин та зменшення частки депутатів- етнічних українців. Так, з 450 обраних народних депутатів етнічними українцями визнало себе лише 208 осіб (46%), представниками етнонаціональних меншин - 56 депутатів (13%). Водночас не ідентифікували себе у етнонаціональному відношенні аж 186 депутатів (41%)^II, більшість з них - це пред­ставники етнонаціональних меншин, які з різних міркувань в офіційних даних вважають за недоцільне подавати свою етнонаціональну приналежність. Подібні тенденції прояви­лися в етнонаціональній структурі Верховної Ради наступ­них скликань, а також і в структурі Кабінету Міністрів. Отже, суттєве зростання представництва етнонаціональних мен­шин у Верховній Раді та уряді України засвідчило відсутність будь-яких дискримінаційних обмежень щодо них та наявність сприятливих передумов для реалізації своїх прав і потенціалу. Водночас така ситуація свідчить про зниження соціально- економічного становища і загалом політичних можливостей української етнічної нації, що в багатьох аспектах є суттєвим негативним моментом етнополітичного розвитку.

Політико-географічне значення має і проблема представ­ництва у вищих органах влади регіональних еліт. Через брак прозорих механізмів відтворення людського потенціалу цен­тральних органів управління в столиці спостерігається номен­клатурне перегрупування кадрів відповідно до силового впливу окремих особистостей та регіональних груп, перешкоджаючи оптимальному використанню великого творчого потенціалу віддалених міст і сільської місцевості та зумовлюючи дальше поглиблення диспропорцій у представництві регіональних еліт у центральних органах влади, яке має підстави стимулювати відцентрові тенденції політико-географічного розвитку.

4.3. Адміністративно-територіальний устрій як чинник формування політико-географічного простору України в історичній ретроспективі

Розуміння механізмів і проблем функціонування сучасної системи територіального управління в Україні потребує розгля­ду історико-географічних передумов, які розкривають не лише динаміку та вектор адміністративно-територіальних змін, але й генезис різних сучасних політико-географічних явищ. Ретро­спективний огляд є особливо актуальним для України, яка в період недержавного життя була включена до складу суміжних держав з різними адміністративними системами, що в різних напрямках орієнтували соціально-економічні відносини і зв'язки, зумовлюючи сучасні суттєві регіональні відмінності.

Оскільки впродовж історичного часу держава і сама дер­жавність пережили складну еволюцію, то величезних якісних змін зазнали й способи та характер територіального управлін­ня. Тому сучасне поняття адміністративно-територіального устрою, яке передбачає цілеспрямоване формування адміні­стративно-територіальних одиниць і юридичне закріплення територіального поділу, є сенс застосовувати переважно лише до держав нового часу, оскільки в давніші часи територіальна структура влади ґрунтувалася на дещо інших принципах і була ще недостатньо впорядкованою. Зокрема, як засвідчують різні джерела, в основі територіально-політичного устрою найдавні­ших державних утворень на землях України (племінних, анти­чних) був розподіл земель між племенами і родами, військо­во-десятинна система, самоврядування населених пунктів як природних територіальних колективів. Адміністративне управ­ління і громадське самоврядування Київської Русі і Галицько- Волинської держави також генетично походило з родоплемінної власності на певну територію, проте вже було ускладнене даль­шим розвитком міського розселення, зміцненням центральних і місцевих династій, утворенням загальнодержавних інституцій (зокрема, християнської церкви), дальшим розвитком політич­ної структури та правосвідомості. Внаслідок цього створюва­лася система династичних територіальних одиниць, територі­альних володінь церков, монастирів та ін. Формування таких територіальних утворень того часу, як землі-княжіння, волості, відбувалося в контексті суспільних взаємин під дією низки географічних чинників (розміщення племен, поширення міст) і мало переважно органічний характер, що визначило їхню стійкість упродовж тривалого часу, а інерція їхнього впливу збереглася навіть в інших політичних умовах наступних епох. Український етнос формувався і розвивався в п'яти землях: Київській, Чернігівській, Переяславській, Волинській, Галиць­кій. Деякі менші землі входили до складу більших земель. Так, до складу Київської землі входила Полянська (Руська) земля, Древлянська і Турово-Пінська землі. Схема територіально-по­літичного поділу того часу і досі має певне історико-культурне інформаційне значення.

У результаті втрати політичної самостійності українськи­ми державними утвореннями князівського періоду на їхній території було запроваджено нові адміністративні одиниці (воєводства і повіти у складі Польщі і Литви, комітати у скла­ді Угорщини) на основі політичного ладу відповідних держав. Після Люблінської унії 1569 р. українські землі входили до таких воєводств Речі Посполитої, як Руське, Подільське, Белзьке, Бе­рестейське, Підляське, Волинське, Київське, Брацлавське. Після приєднання Сіверщини у 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство. Руське воєводство поділялося на Львівську, Галиць­ку, Перемиську, Сяноцьку і Холмську землі, до яких входило по кілька повітів. Інші воєводства безпосередньо поділялися на повіти. Українські землі у складі Угорщини входили до скла­ду семи комітатів (Списького, Шариського, Земплинського, Ужанського, Березького, Угочанського, Мармароського). Про­те новосформовані адміністративні одиниці значною мірою успадкували попередні адміністративні центри і межі князів­ського періоду. Наприклад, на територіальній основі Київського князівства було утворене Київське воєводство, Волинського князівства - Волинське воєводство, Белзького князівства - Белзьке воєводство, Галицького князівства - Руське воєводство, на територіальній основі однієї або кількох волостей формува­лися повіти (спадкоємність тут проявилась менше).

Важливим явищем того часу стало поширення магдебурзь­кого права самоврядування міст. Спочатку таке право надава­лось окремим етнічним громадам, а пізніше - всьому місту. Надання містам магдебурзького права мало неоднозначні на­слідки: при певній активізації економічного розвитку і зрос­танні правової самоорганізації здійснювалася дискримінація і витіснення українського населення з міст, які все більше і більше набували космополітичного характеру, що поступово вело до відчуження міста від прилеглої української сільської округи. Села, як природні територіальні колективи, здійсню­вали самоврядування залежно від статусу, приналежності, роз­міщення на основі норм або давньоукраїнського (руського), або волоського, або німецького права.

Важливе значення в українській історії держави і права мало формування полково-сотенного устрою українських вій­ськово-державних утворень ХУ-ХУІІІ ст., який у політичному аспекті визначався демократизмом, чітким розподілом повно­важень, а у суспільно-географічному - більшою територіаль­ною збалансованістю, відповідністю мережі розселення того часу. Замість трьох воєводств на території, що мала близько 300 тис. км², у середині XVII ст. існувало 20 полків: Чигиринський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський, Уманський, Брац- лавський, Кальницький (пізніше Вінницький), Київський, Пе­реяславський, Кропивенський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський, а також Подільський, Пінсько-Турівський, Білоруський, Волинський. Останні чотири проіснували недовго. Полки поділялися на сотні. Найбільше со­тень (23) входило до Білоцерківського полку і найменше (10) - Чернігівського. Полкові центри були важливим осередком соці­ально-економічного і культурного життя. А полково-сотенний устрій загалом став важливим елементом українських козаць­ких традицій і навіть одним з критеріїв національної іден­тифікації, адже українські переселенці вже у дещо відмінних умовах Слобожанщини відтворили адміністративний устрій Гетьманщини. Певною хибою такої системи стало збережен­ня рис військової організації, що виправдовувалось складним воєнно-політичним становищем.

Новим етапом розвитку системи територіального управ­ління стало поширення з кінця XVIII ст. на українських землях російського та австро-угорського адміністративно-територі­ального устрою. Ліквідувавши ознаки української автономії, Росія, після хвилі реорганізації, запровадила на досить три­валий час адміністративний поділ на губернії і повіти (уїзди). Українська етнічна територія входила до складу семи губер­ній: Київської, Харківської, Подільської, Катеринославської, Херсонської, Таврійської, Чорноморської (цілком українські), і частково ще до семи губерній і прирівняних до них областей - Люблінської, Сідлецької, Гродненської, Кубанської, Мінської (Бессарабської і Війська Донського). У 1912 р. III Дума затвер­дила утворення в Російській імперії окремої Холмської губернії, яка об'єднала більшість етнічно українських земель Царства

Польського (Люблінської, Сідлецької і Гродненської губерній). На українських землях у складі Австрії, пізніше Австро-Угор­щини, було створено провінції Галичина (з 1772 р.), Буковина (з 1849 р.), які з 1867 р. поділено на повіти (Галичина мала у своєму складі - 74, Буковина - 9).

Незважаючи на суттєві відмінності у розмірах адміністра­тивних одиниць і в особливостях адміністративних відносин на українських землях, що були у складі Росії й Австро-Угорщини, все ж очевидним є те, що цей устрій формувався відповідно до розмірів та політичних основ обох імперій, унаслідок чого на найвищому рівні були створені надвеликі адміністративні одиниці, а адміністративні межі не відповідали етнічним. Вклю­чення в провінцію Галичина, разом з українськими, етнічно польських земель посилювало процес асиміляції українського населення. Тому, починаючи з революції 1848 року, різними українськими культурно-політичними силами порушувало­ся питання про виділення всіх етнічно українських земель Австрійської (пізніше Австро-Угорської) монархії в окремий автономний край. Зокрема, в 1895 р. за національно-територі­альну автономію українських земель у складі Австро-Угорщи­ни висловився ІІІ з'їзд Русько-Української радикальної партії. Ще раз керівництво Австро-Угорщини взяло зобов'язання створити адміністративну одиницю на українських землях під час підписання Брестського мирного договору. Необхідно під­креслити, що невідповідність меж російських губерній етнічним межам пізніше зіграла фатально-негативну роль у визначенні державних кордонів України, адже, як уже зазначалося, саме межами губерній і було проведено кордон між УСРР і РРФСР, який, зазнавши лише деяких змін, після 1991 р. став східним державним кордоном України.

З географічного погляду адміністративні одиниці і в Австро-Угорській, і в Російській імперіях відзначалися поміт­ною непропорційністю за розмірами, нераціонально було роз­міщено і багато їхніх центрів. Так, центр Волинської губернії, м. Житомир, знаходився на її периферії, що за тодішніх умов унеможливило нормальне адміністративне обслуговування центром навколишньої території.

Принципово новим був підхід до формування адмініст­ративно-територіального устрою УНР періоду Центральної Ради. Згідно з новим законом, прийнятим 2 березня 1918 р., встановлено новий поділ державної території на землі, які приблизно охоплювали три-чотири повіти і поділялись на волості, що включали декілька сільських громад. Передбача­лося створення таких 32 земель, для найменування яких ви­користано їхні історичні та географічні особливості: Київ з околицями, Древлянська земля (центр Коростень), Волинь (Луцьк), Погорина (Рівне), Болохівська земля (Житомир), По- росся (Біла Церква), Черкаси (Черкаси), Побожжя (Умань), Поділля (Кам'янець), Брацлавщина (Вінниця), Подністров'я (Могилів), Помор'я (Миколаїв), Одеса, Низ (Єлесаветград), Січ (Катеринослав), Запоріжжя (Бердянськ), Нове Запоріжжя (Херсон), Азовська земля (Маріуполь), Половецька земля (Бахмут), Донеччина (Слов'янськ), Подоння (Острогозьк), Сіверщина (Стародуб), Чернігівщина (Чернігів), Переяс­лавщина (Прилуки), Посейм'я (Конотоп), Посулля (Ромни), Полтавщина (Полтава), Самара (Кременчук), Слобожанщина (Суми), Харків, Підляшшя (Брест), Дреговицька земля (Мо- зир). Розміри земель не відзначалися помітними контрастами. Середня їхня площа становила 14 тис. км², а середня кількість населення - мільйон осіб. У процесі розмежування було оп­тимально використано соціальну спроможність великих і середніх міст того часу і враховано пропорції міського роз­селення. Найбільші міста України (Київ, Одеса, Харків) були виділені, разом із прилеглою округою, в окремі адміністративні одиниці. У новітні часи це був перший підхід до формування адміністративно-територіального устрою України, який ос­новано на загальноукраїнських інтересах, розмірах української етнічної території та особливостях розселення.

За законом УНР про національно-персональну автономію національні меншини на всій території України могли об'єднуватись у національний союз і по вертикалі вибирати свій найвищий орган - Національну Раду, яка отримувала широкі повноваження у національно-культурній та інших сферах. Національно-персональну автономію було надано росіянам, євреям, полякам. Інші національні меншини могли отримати аналогічні права, якщо мали список своїх членів за­гальною кількістю не менше 10 000 осіб.

Оскільки після поразки української революції ареал роз­селення українців у міжвоєнний період (1920-1939 рр.) було поділено між чотирма державами (СРСР, Польщею, Чехос- ловаччиною та Румунією), адміністративний устрій знову творили відповідно до інтересів метрополій. Організована система територіального управління на українській території часто ставала інструментом насильницької асиміляції. Це, зокрема, виявилося в створенні польською владою но­вих адміністративних одиниць - воєводств. Українська етнічна територія в складі Польщі входила до складу ше­сти воєводств: Львівського (26 повітів), Станіславського (12 повітів), Тернопільського (17 повітів), Поліського (9 повітів), Люблінського (з переважанням українського населення - 8 повітів). Прикордонні українські землі цілеспрямовано адміністративно об'єднували з етнічно польськими, нехтую­чи й очевидною невідповідністю адміністративних меж і зон соціально-економічного обслуговування різних центрів. Осо­бливо дивну конфігурацію мало Львівське воєводство, більшу частину якого становили етнічно польські землі, що тягну­лись аж до центральної Польщі, а Львів опинився на східній окраїні воєводства (рис. 3.3). Такий поділ давав підстави владі Польщі однозначно заявляти, у т. ч. й на міжнародному рівні, про польський етнічний характер Львівського воєводства.

Подібні підходи з метою посилення асиміляції українського населення застосовувала Румунія у виділенні повітів (жудеців) на Буковині. Ліквідувавши фактично всі форми місцевого са­моврядування в українських містах і селах, румунська влада міжвоєнного періоду мала всі ознаки окупаційного режиму.

Незважаючи на більші демократичні свободи, повноцінна автономія не була створена і на українських землях у складі Чехословаччини. Самоврядування Підкарпатської Русі (так офіційно до 1938 р. називали Закарпаття) було обмеженим, окрім того, новоутворена провінція не включала всі етнічно українські поселення, частина яких була приєднана до Словач­чини. Але все ж окремий статус Підкарпатської Русі став пере­думовою великої історичної події - проголошення у березні 1939 р. незалежної Карпатської України.

Унаслідок адміністративно-територіальних змін у Польщі та Чехословаччині міжвоєнного періоду відбулося суттєве підвищення адміністративного статусу Луцька, Станіслава, Тернополя (стали воєводськими центрами) й Ужгорода (центр провінції з окремим статусом), а це зумовило їхній прискорений, порівняно з іншими середніми містами, соціальний розвиток, а згодом вплинуло на вибір обласних центрів тодішньої УРСР.

Створення органів територіального управління УРСР протягом 20-30-х років минулого століття мало суперечли­вий характер: нова сутність держави потребувала ліквідації попередніх структур і узгодження адміністративних органів з економічними потребами, у той час не було розроблено чіткої концепції нового устрою. Звідси - хвиля необгрунтованих адміністративних змін як результат методу проб і помилок та відверто волюнтаристських ухвал, що офіційно проголошува­лись як єдина багатоетапна реформа: ліквідація губернського і повітового поділів, створення окружного та районного (1923), дальша ліквідація окружного поділу і перехід на двоступене­ву систему центр-район (1930), формування нової, з 1932 р., обласної ланки, реформація районного поділу (1950 роки), внесення коректив в обласний поділ (приєднання у 1954 р. Ізмаїльської області до Одеської, Дрогобицької у 1959 р. до Львівської) (табл. 4.1).