5.6. Географічні проблеми культурної єдності та політичної консолідації українського суспільства

Ідентифікація етнополітичних та релігійно-політичних су­перечностей в Україні випукло розкриває дві головні проблеми, які необхідно вирішити задля гармонізації взаємин у соціально- культурній сфері: 1) подолання кризових виявів української етнічності, соціально-культурна консолідація українського етносу; 2) зміцнення всебічних соціально-політичних зв'язків української етнічної нації та етнонаціональних меншин. Обидві ці проблеми є взаємопов'язаними, а їхнє вирішення забез­печить необхідне формування культурної самобутності й цілісності держави.

Поглиблення кризи української етнічності, яка має систем­ний характер, але найбільше проявляється через високий ступінь асиміляції, а ще більше - акультурації державоформуючої нації, етнічних українців, є насамперед центральною геокультурною проблемою України. Але оскільки ці негативні процеси ведуть і до міжрегіональної поляризації, і до ускладнення взаємин між великим містом і сільською місцевістю, то очевидною є і їхня політико-географічна значущість. Динаміка обсяів асиміляції етнічних українців розкриває й деякі інші тривожні моменти: а) частка етнічних українців у деяких південних і східних регіонах, які не вважають рідною свою національну мову, до­сягнувши загрозливого рівня, продовжує зростати; б) осо­бливо великий розмах русифікації етнічно українського на­селення у містах та в середовищі населення молодого віку в умовах дальшої урбанізації сприяє небезпечному загостренню кризового стану української етнічності; в) деконцентричний тип розселення населення з рідною українською мовою (брак домінуючого впливу у великих центрах), який уже намічається у центральній Україні, але особливо гостро проявляється у південних і східних регіонах, зумовлює неоптимальність куль­турних зв'язків міського та сільського середовищ. З огляду на це, недостатній розвиток україномовної культури у великих містах, формуючи штучну етнічну дисперсію, перешкоджає українській етнічній нації створити передумови для синерге­тичного ефекту в ході нового культурного піднесення.

Проблема асиміляції та акультурації етнічних українців виявляється по-різному, але насамперед - у інформаційно- психологічній залежності від російської культурної продукції. Очевидним є те, що через несприятливі історико-геополітичні передумови професійна українська культурна творчість так ще і не піднялася до висоти української народної культури, що завдає суспільству величезних втрат, адже внаслідок цього професійний український культурний продукт дуже часто має вторинний характер, що формує і відповідну ментальність та поведінку як тих, хто його творить, так і тих, хто його сприймає. Невідповідність ситуації вимогам часу поглиблює небезпеки порушення цілісності суспільства, а, створюючи лінії геокуль- турних розривів (міжрегіональних і внутрішньорегіональних), загалом знижує рівень культурної ідентичності всієї держави.

Для призупинення дії механізмів постійного відтворення і навіть поглиблення всіх кризових виявів української етнічності за роки незалежності рішучих кроків так і не було здійснено, і що важливо - втрачено найбільш сприятливі для культурно- психологічного оновлення української етнічної нації моменти - проголошення незалежності 1991 року і революційні зрушення 2004 року. Ні політичні, ні культурні еліти не усвідомлюють небезпеки того, що дальша поляризація за ступенем культурної цілісності в середовищі української етнічної нації та істотна мов­но-культурна дивергенція можуть призвести до порушення її цілісності, а брак монолітності державоформуючої нації, своєю чергою, - це очевидний розлом у підвалинах цілісності держави.

Лінії культурно-ментальної роз'єднаності в структурі української етнічної нації перешкоджають також і процесам інтеграції в загальноукраїнське середовище етнонаціональ- них меншин, формуючи з їхнього боку скептичне ставлення до перспектив української держави і посилюючи геокультур- ні та геополітичні орієнтації у напрямку до сусідніх націо­нальних держав. Зважаючи на всі ці несприятливі обставини, першочерговим завданням геокультурної політики України є призупинення дії інформаційних чинників акультурації та створення нових механізмів самоусвідомлення мешканцями великих міст необхідності й доцільності якісного культурно- лінгвістичного переходу в україномовне культурне середови­ще. Таке самоусвідомлення, яке, на перший погляд, може ви­датись ілюзорним, своєрідним ідеалістичним прожектом, як засвідчують історичні приклади, є реальним, але може бути здійснене не внаслідок моралізаторства чи поверхової штучної «українізації», а через систему дієвих спонукальних заходів, які мусять мати не насильницький, але всеохоплюючий, насту­пальний характер. Тобто йдеться про формування таких умов і обставин, за яких сукупна дія всіх чинників життєдіяльності (взаємини з владними структурами, праця, освіта, інформація) зумовлювала б внутрішню потребу інтеграції в українське мовно-культурне середовище. А один з ефективних кроків у цьому напрямку - творення осередків привабливого, насам­перед для молоді, українського цілісного культурного середо­вища (література, естрада, кіно, спорт), включаючи й елементи молодіжної субкультури.

Успішність реалізації програми культурної модернізації української етнічної нації (в контексті урбанізаційних процесів) потребує економічної підтримки та активізації ролі культур­ного середовища тих великих і середніх міст (а це переважно Західна і Центральна Україна), де зберігається і функціонує цілісне україномовне культурне середовище, і передусім столиці - міста Києва. Зокрема, з огляду на високий ступінь концентрації культурної і політичної еліти, порівняно високу частку етнічних українців та осіб з вищою освітою, саме Київ має всі підстави започаткувати процес мовно-культурного оновлення української етнічної нації у регіонах Південної і Східної України, хоча, у другій половині 90-х рр. ХХ ст. та на початку ХХІ ст. у культурному середовищі Києва намітилось і багато негативних тенденцій (русифікація підприємницького і молодіжного середовищ, зростання ролі масової культури, передусім російської й американської та ін.). Отже, врахову­ючи те, що столиці переважно завжди започатковують нові суспільні тенденції, призупинення деструктивних процесів та позитивні зрушення в українській мовно-культурній сфері Києва дали б додаткові імпульси формуванню нової культурної ідентичності України.

Порівняно з кінцем 80-х - поч. 90-х років ХХ ст., різко змен­шився культурний вплив на всю Україну міського середови­ща найбільших західноукраїнських центрів, зокрема Львова. Однією з причин цього явища, поряд з багатьма іншими, є брак тут реальних економічних здобутків, великі провали в індустрі­альному розвитку, що, своєю чергою, зумовлено слабкістю і непідготовленістю управлінсько-господарської еліти. Внаслідок цього знизився і сукупний потенціал регіону, і його провідні позиції у політичній та культурній сферах. Але, зважаючи на широту та цілісність культурного середовища (і по горизонталі, і по вертикалі), західноукраїнські культурні осередки залиша­ються важливим плацдармом для нової хвилі українського культурного піднесення.

Попри окреслені об'єктивні геокультурні проблеми, все ж реально (за умови злагодженої роботи всіх активних україн­ських культурно-політичних середовищ) забезпечити у най­ближчій перспективі формування суцільного цілісного укра­їномовного середовища насамперед у всіх обласних центрах центральної України (Київ, Вінниця, Житомир, Кіровоград, Черкаси, Чернігів, Полтава, Суми), а згодом, ураховуючи по­рівняно вищу частку населення з рідною українською мовою, - і Дніпропетровська та Херсона. Важливо звернути увагу, що відставання частки населення з рідною українською мовою від реального вживання української мови в комунікаційно-інформа­ційній сфері великих міст свідчить про певні резерви і навіть об'єктивну готовність значної частки населення до рішучого і повного переходу в україномовне середовище.А тому і результа­том першого етапу такого рішучого мовно-культурного пе­реходу має бути відповідність рівня практичного вживання української мови питомій вазі населення з рідною українською мовою. Це забезпечило б надійний плацдарм у дальшому збіль­шенні рівня вживання української мови, але вже до частки етнічних українців.

Отже, оптимізація нового українського культурного про­стору внаслідок гармонізації взаємин по лінії велике місто - прилегла округа, а також його природне розширення у південному і східному напрямках, залучаючи свіжі людські резерви і втягуючи великі регіони, дала б змогу створити додаткові передумови і для її етнополітичної стабілізації, і для нового якісного стану української культури, нового самобут­нього культурного обличчя України.

Консолідація української етнічної нації залежатиме і від вектора релігійної складової в культурі, гармонізації мовно- культурних взаємин у релігійній сфері відповідно до соціально- духовних потреб та зовнішніх викликів. Проблема об'єктивної поліконфесійності українського народу, насамперед наявність великих груп православних та греко-католиків, потребує терпимості, толерантного ставлення, адже, як зазначав В. Ли- пинський «...маючи в своїй нації і Схід і Захід, і одну і другу церкву (...) ми мусимо, коли хочемо бути нацією, ці два напрями під гаслом єдности та індивідуальности нашої національної в собі весь час гармонізувати. Без такої гармонізації ми згинемо як нація».^I Що ж до тривалого розколу в православ'ї, то перспек­тиви його подолання залежатимуть від ступеня усвідомлення того, що Україна є чи не найбільшою у світі православною державою (з огляду на велику поширеність в Росії атеїзму), а тому має всі підстави мати й велику автокефальну православ­ну церкву, яка, разом з іншими українськими традиційними християнськими конфесіями, дбала б про збереження і при­множення християнських духовно-культурних цінностей.

Регіональні відмінності щодо складності етнополітичної ситуації в Україні актуалізують необхідність здійснення й таких напрямків регіональної етнополітики, які мали б універсальний вплив, знімаючи якомога більше наявних регіональних і міжрегіональних суперечностей. Таку ефективність, з огля­ду на всі позитивні приклади, безперечно, може забезпечити об'єднання суспільства навколо національної ідеї. І в процесі новітнього державотворення, й у період незалежності політичні еліти України досить добре усвідомлювали необхідність фор­мування національної ідеї, але через штучне ускладнення проблеми так і не спромоглися чітко сформулювати і донести зміст загальнонаціональної ідеї до широких верств населен­ня, виявляючи значною мірою свою методологічну і практич­ну безпорадність. А тому брак конкретики та усвідомлення всім суспільством, особливо у регіональному вимірі, засадни- чих принципів національної ідеї залишається характерною особливістю етнополітичних взаємин, збільшуючи ймовірність непередбачуваних збурень.

Отже, абстрагуючись від деяких ідеологічних моментів (а питання національної ідеї - це і наукова, й ідеологічна пробле­ма) і зважаючи на європейський досвід етнонаціонального роз­витку, слід зазначити: принципи національної ідеї національ­них держав, як і засади життєдіяльності будь-яких природних соціально-територіальних колективів, також мусять мати при­родний характер, не потребуючи постійного висування особли­вих штучних проектів. Інакше кажучи, сама ідея національної держави як реалізація природного права нації на самовизначен­ня і як логічний наслідок історичного розвитку країни, безаль­тернативна передумова забезпечення економічних інтересів усього суспільства, є основною підвалиною національної ідеї національних держав.

Твердження про те, що національна державність і є осно­вою національної ідеї відповідних держав, не заперечує і її ба­гатогранності, і багатоаспектності. Тому окреслення змісту ідеї національної держави має різні виміри, а оскільки особливо важливим є поєднання ідеї національної держави з усвідомлен­ням регіональної самобутності і загальнодержавної культурної ідентичності, то завжди актуальними є історико-географічні та політико-географічні складові національної ідеї. Їхня значущість підтверджується й тим, що з державною (національною) іде­єю може бути ідентифіковано все суспільство або якась його частина, вся територія держави або якесь її ядро.

В сучасних умовах для подолання історичної регіонально- ментальної відчуженості важливо зблизити різні регіональні погляди сприйняття українського історичного процесу, усуваю­чи вияви антагонізму і підсилюючи вияви симпатії і взаєморо­зуміння. Необхідним є передусім пізнання, відбір і усвідомлення таких регіонально-історичних особливостей та цінностей, які, відзначаючись історичною об'єктивністю, мали б водночас за­гальнонаціональне значення, відображали б втягнутість усіх регіонів України в єдиний загальноукраїнський історичний про­цес. А загалом, у загальнодержавній ідеології слід спиратися на ті моменти регіональної історії, які підкреслюють роль і вклад регіону у загальнонаціональне державотворення і загально­національні здобутки.

Поряд з історико-географічними чинниками важливо виділити й значущість суспільно-географічних відмінностей. З огляду на це, в політико-географічному вимірі національну ідею можна розглядати як синтез усвідомлених усім суспільством державно-політичних ідеалів та соціокультурних цінностей української етнічної нації й етнонаціональних меншин у процесі творення національної держави, але в усьому регіональному розмаїтті, а також їхнього позитивного досвіду, основних загальновизнаних моментів української історії всіх регіонів, збалансованих регіональних соціально-економічних інтересів та орієнтацій. Тут важливим є не стільки випуклий показ регіональних етнокультурних відмінностей, як таке їхнє син­тетичне зображення, яке свідчило б про цілісність країни. Саме регіонально-інтеграційне трактування української національної ідеї сприятиме її загальнодержавному сприй­няттю і поширенню.

Провідним політичним середовищам України потрібно також усвідомитити, що ідея української національної держа­ви може бути адекватно сприйнята лише за умови реалізації соціально-економічних інтересів широких верств українського народу. Інакше внаслідок величезної невідповідності між со­ціальними очікуваннями та економічними реаліями, спричине­ної реалізацією владними структурами неоптимальних транс­формаційних моделей, може статися своєрідне відторгнення, як це відбувалося впродовж 1917-1920 років. На жаль, економічні перетворення у 90-х роках ХХ ст. вже у новій Україні також здійснювалися переважно з метою перерозподілу власності в інтересах невеликих груп, абсолютно ігноруючи інтереси широ­ких верств суспільства, особливо тих, які найбільше зберігали українську самобутність (інтелігенція, селянство, студент­ство), що істотно підірвало довір'я населення до української державності. Інтереси зміцнення української національної держави актуалізують необхідність посилення економічної ролі регіонів історичного ядра України, які на сьогодні через об'єктивні і суб'єктивні передумови істотно відстають у про­мисловому розвитку. Цього, наприклад, можна досягти шляхом цільових капіталовкладень у розвиток великої наукомісткої промисловості й агропромислового комплексу.

Утвердження української національної ідеї в усіх регіонах є передумовою формування української політичної нації як спільноти людей на основі єдиного громадянства, усвідомлення своїх прав і обов'язків, спільних державних і економічних інтересів, державного патріотизму. Саме становлення української політичної нації у змозі забезпечити дві вирішальні передумови цілісності української держави - це цілісність самої української етнічної нації та систему оптимальних взаємозв'язків етнічних українців з етнонаціональними меншинами. Але обґрунтування культурно-політичного типу української політичної нації залишається дискусійним, оскільки нав'язливо пропагують­ся моделі, в яких акцентують увагу лише на спільності грома­дянства і фактично виключають із структури політичної нації її засадничі елементи - українські етнокультурні риси. Реа­лізація цієї моделі, яка ігнорує визначальну роль української державоформуючої нації, могла б на практиці призвести не лише до втрати культурної самобутності України, але й до роз­колу українського суспільства. А це, своєю чергою, зумовлює необхідність розроблення не полі- чи двокультурної, а дворівневої моделі української політичної нації: на вищому рівні - культурно- політична інтеграція суспільства на основі національної ідеї, комунікаційну єдність якого визначала б українська мова та українська етнонаціональна культура, і на нижчому рівні - плюралізм етнічних культур, який передбачає збереження (і створення) оптимальних умов функціонування культур етнонаціональних меншин та невеликих корінних народів.

Державний патріотизм, усвідомлення загальнонаціональних інтересів і громадянської відповідальності за долю держави як передумови національно-політичної консолідації населення України сприятиме зближенню поглядів етнічних українців усіх регіонів, незалежно від мовної ідентифікації, прагнення більше пізнати і зрозуміти свою національну ідентичність і регіональні особливості, усуваючи водночас окремі полярні підходи, що загалом має стати вагомим чинником усвідомлення пріоритетності власне етнонаціональної спільності порівняно з іншими ідентифікаційними ознаками (регіональними, релігійними, мовними). Тобто формування політичної нації че­рез участь у спільних громадянських і соціально-економічних проектах, пізнання особливостей і позитивного досвіду інших регіонів поступово усуватимуть регіональний егоїзм, розмива­тимуть гіперболізовані вияви регіональної ідентичності.

Становлення української політичної нації потребує й гармонізації взаємин етнічних українців з етнонаціональни- ми групами. Принципово важливими передумовами у цьо­му процесі мало б стати позитивне сприйняття з боку насе­лення етнонаціональних меншин того, що етнічні українці в Україні - державоформуюча нація, а з боку етнічних українців усвідомлення відповідальності за створення демократичного справедливого суспільства з високим рівнем добробуту всього населення.

З огляду на реальні етногеографічні співвідношення пер­спективи формування української політичної нації в Україні залежатимуть насамперед від гармонізації взаємин української етнічної нації і найбільшої (і єдиної великої) в державі російської етнічної групи. Більшість об'єктивних підстав дає змогу сподіватися на конструктивний варіант розвитку взаємин, зважаючи на те, що «інстинкт сусідства, інстинкт землі», за словами В. Липинського, як основа територіального українського патріотизму охопив досить значну частину етнічних росіян в Україні. Його утвердженню і надалі сприяти­муть такі об'єктивні чинники, як: високий ступінь міжетнічних українсько-російських шлюбів, близькість мов, брак помітних культурно-ментальних бар'єрів та політичної конфронтації на момент новітнього державотворення.

Не менш значимим є зміцнення довірливих стосунків української етнічної нації з іншими етнонаціональними меншинами, яке потребує недопущення найменших проявів ксенофобії та егоїзму. За словами О. Бочковського, «...національний егоїзм, що відкидає порозуміння між наро­дами, передусім шкодить інтересам власної нації».^I Зважаю­чи на швидке й суттєве зростання питомої ваги, історичні й етногеографічні особливості, все більш актуальною стає про­блема інтеграції в українське суспільство кримських татар. Сприятливими передумовами успішності цього процесу є українсько-кримськотатарська співпраця на рівні політичних організацій (українські національно-демократичні партії - Меджліс кримськотатарського народу). Важливо, що такі тенденції розвитку взаємин можуть стати і для міжнародного співтовариства прикладом толерантної співпраці народів, які мають значні культурно-цивілізаційні відмінності, спростову­ючи різні надумані геополітичні схеми і прогнози. Разом з тим не можна не враховувати і низки несприятливих передумов. Насамперед тут слід виділити негативні зовнішні чинники (геополітичне положення, тенденції геокультурних взаємин у сучасному світі, поширення деструктивних ідеологій). Зо­крема, як засвідчує практика взаємин на місцях, негативно впливає на компліментарність кримських татар та росіян й українців пропаганда суперечливих концептуальних положень щодо неминучості зіткнення культур-цивілізацій та не завжди коректне інформаційне висвітлення проблеми т. зв. ісламського тероризму. Залишає тут слід і сам розвиток подій у сусідніх, нестабільних, регіонах світу (Кавказ, Балкани, Близький Схід). Недостатність розвитку української соціально-культурної інфраструктури у межах автономії не сприяє й оволодінню кримськими татарами на функціональному рівні українською мовою. А тому для усунення всіх цих гальмівних чинників по­трібно передусім зміцнити позиції українських державницьких сил та розширити систему поєднань Криму з усією Україною.

Урахувавши всі умови і обставини, підкреслимо, що фор­мування української політичної нації - складний і тривалий політико-географічний процес, результативність якого зале­жатиме від багатьох передумов, і насамперед - від вольових зусиль національної інтелігенції та відповідальних політичних середовищ, які розуміють необхідність поєднання загально­національних інтересів та регіональної унікальності.

Щц

^ШЗапитання і завдання для самоконтролю ■

1. Як вплинув етнокультурний чинник на формування політичної карти світу впродовж останніх століть?

2. Назвіть основні ознаки національних держав.

3. Вкажіть на переваги та недоліки етнокультурного становища української етнічної нації на початку ХХ століття.

4. Назвіть тенденції змін етнонаціонального складу населення України впродовж ХХ століття.

5. Схарактеризуйте основні співвідношення в сучасній етногеогра- фічній структурі України. Поясніть нерівномірність динаміки людності етнонаціональних спільнот і груп за останній міжпе- реписний період.

6. Які особливості розселення та соціально-культурного становища етнічних українців в Україні?

7. Які особливості розселення та соціально-культурного становища етнонаціональних меншин в Україні?

8. Охарактеризуйте регіональні аспекти політичної активності ет- нонаціональних спільнот і груп в Україні.

9. Зробіть огляд сучасної релігійно-конфесійної ситуації в Україні в геополітичному контексті.

10. Назвіть геополітичні проблеми адміністративно-територіально­го устрою конфесій.

11. Охарактеризуйте регіональні особливості мовно-культурного середовища конфесій.

12. Назвіть приклади безпосереднього впливу релігійно- конфесійного чинника на політичну ситуацію в регіонах України.

13. Які найважливіші проблеми необхідно вирішити для оптимізації геоетнополітичних та геокультурно-політичних взаємин в Україні?

14. Доведіть потребу самоусвідомлення мешканцями великих міст необхідності й доцільності якісного культурно-лінгвістичного переходу в україномовне культурне середовище.

15. Розкрийте суспільно-географічні перспективи реалізації програ­ми культурної модернізації української етнічної нації в контексті сучасних урбанізаційних процесів.

16. Окресліть у загальних рисах політико-географічні аспекти ут­вердження в Україні національної ідеї.

17. Виділіть основні регіональні проблеми становлення української політичної нації.

ГЕОГРАФІЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ УКРАЇНИ _ В КОНТЕКСТІ ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ

VI

ІІІІІІІІІІІІІІШІІІІІІІІІІІІІІІІІІІ