1939 Луцьк

Львів 1939

З Івано-Франкії

Ужгород⁷! 1939 ГМ

X .-,1946 Л / О Чер

1939 Рівне

Житомир

19370

О Харків 1932

Чернігів 1932

а

н а

А

а

я

2. п

о

»

з-

«<

)—І

в а

Полтава 1937 О

ОІІІ.ІЬ

Дніпроиетрові 1932

Вінниця 1932

Лугансьі

Черкаси 1954

О ¹⁹³⁹ Кіровоград

Донецьк

Хмельницький

[1ВЦІ

Запоріжжя 1939

Умовні позначення О міста - обласні центри рік утворення областей (автономної республіки)

Етапи формування областей (не враховуючи змін їхньої конфігурації)

• протягом 1932 року

• протягом 1937-1938 років

• протягом 1939-1940 років

• протягом 1944-1954 років

• 

  О Херсон 1944

  Одеса

  Миколаїв

  1991

  Сімферопі

  Севастополь

  утворення у 1991 р. Кримської автономії

з шістьма областями, не має зовнішніх кордонів і приблизно рівновіддалена від крайніх точок України.

Порівняння розмірів адміністративних одиниць вищого рівня (кількості населення та площі) дає змогу виділити дві групи областей (табл. 4.3), які за цими показниками мають:

1. помітні (навіть кількаразові) перевищення середнього рівня;

2. помітне недотягування до середнього рівня. Першу групу становлять Харківська, Дніпропетровська області, другу - Чернівецька, Тернопільська, Рівненська. Найбільша за площею область, Одеська, переважає найменшу за площею, Чернівецьку, більш, ніж у чотири рази. Найбільша за кількістю населен­ня область, Донецька, переважає найменшу, Чернівецьку, у 5,1 раза. Загалом, регіони вищого адміністративного рівня більш зрівноважені за площею, ніж за кількістю населення. Отже, враховуючи і те, що таксономічних кількісних відмінностей уникнути практично неможливо, то все ж потрібно зауважити, що значна контрастність за такими показниками, як кількість населення та розміри території, визначаючи неоднакову вагу різних регіонів у загальнонаціональному масштабі, не може бути позитивним чинником як у соціально-економічному, так і в політико-географічному аспектах. Зокрема, така незрівноваженість може створювати проблеми у випадку формування двопалатного парламенту, в якому верхня палата формується шляхом рівномірного представництва від регіонів.

Важливими є і морфометричні параметри адміністративно- територіальних одиниць, адже геометрична форма та особли­вості розміщення адміністративного центру характеризують їх з боку зручності одержання і надання адміністративних послуг, поширення інформації. В цьому контексті особливо помітним є периферійне положення центрів Закарпатської, Волинської, Черкаської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей. До того ж, Ужгород, Миколаїв, Херсон не мають прямого залізничного сполучення з віддаленими у протилежному на­прямку адміністративними районами. Центральне розміщення характерне для дев'яти центрів - Донецька, Дніпропетровська,

Івано-Франківська, Тернополя, Києва, Хмельницького, Львова, Кіровограда і Чернівців. З погляду геометричної форми адмі­ністративно-територіальних одиниць, у цьому контексті най­більшою компактністю виділяються Волинська, Харківська і Запорізька області. Велика витягнутість в одному напрямку та­ких областей, як Черкаська, Кіровоградська, Одеська, особливо за сучасних транспортних проблем, також веде до формування периферійних районів.

Таблиця 4.3.

Пропорційність параметрів обласного поділу України¹

Області, автономія, Україна	Територія (тис. км2)	Кількість населення (тис. осіб)	Індексипараметрів
			територія	кількість населення
Україна	603,5	45 469,8	-	-
Автономна Республіка Крим	26,1	1 977,1	3,2	2,2
Вінницька	26,5	1 686,5	3,3	1,9
Волинська	20,1	1 038,0	2,5	1,1
Дніпропетровська	31,9	3 422,9	3,9	3,8
Донецька	26,5	4 580,6	3,3	5,1
Житомирська	29,9	1 317,1	3,7	1,5
Закарпатська	12,8	1 243,8	1,6	1,4
Запорізька	27,2	1 846,9	3,4	2,0
Івано-Франківська	13,9	1 385,4	1,7	1,5
Київська	28,9	1 751,1	3,6	1,9
Кіровоградська	24,6	1 053,1	3,0	1,2
Луганська	26,7	2 381,9	3,3	2,6
Львівська	21,8	2 568,4	2,7	2,8
Миколаївська	24,6	1 211,9	3,0	1,3
Одеська	33,3	2 395,5	4,1	2,6
Полтавська	28,8	1 540,5	3,6	1,7
Рівненська	20,1	1 154,4	2,5	1,3
Сумська	23,8	1 211,4	2,9	1,3
Тернопільська	13,8	1 105,4	1,7	1,2
Харківська	31,4	2 812,1	3,9	3,1
Херсонська	28,5	1 117,1	3,5	1,2
Хмельницька	20,6	1 361,4	2,5	1,5
Черкаська	20,9	1 328,0	2,6	1,5
Чернівецька	8,1	906,3	1,0	1,0
Чернігівська	31,9	1 151,9	3,9	1,3

Про проблеми функціонування вищої ланки адмініст­ративно-територіального устрою свідчить і виділення найбільш віддалених від обласних центрів ареалів. Якщо навколо кожно­го обласного центру виділити ізолінії віддаленості, то помітною стає наявність в Україні великих за площею територій, що не входять до зони стокілометрової доступності жодного цен­тру (Волинське Полісся, Південно-Східне Поділля, Приазов'я), а також багатьох поселень, котрі перебувають у зоні впливу лише сусіднього центру. В соціально-географічному аспекті очевидним є те, що населення таких окраїнних районів для одержання адміністративних чи інших послуг в обласному центрі вимушене затрачати лише на доїзд майже половину доби, а це збільшує суспільні витрати на одержання та надання послуг, зменшує ефективність державного управління. Такі недоліки розміщення обласних центрів засвідчують і деякі значення віддаленості між суміжними обласними центрами. Так, якщо середня відстань між суміжними регіональними центрами - близько 224 км (по автошляхах), то максимальна віддаленість становить 434 км (Вінниця-Одеса, Чернігів-Пол- тава), а трьохсоткілометрова віддаленість між суміжними об­ласними центрами спостерігається ще у десяти випадках. Во­дночас, неспівмірно близько (менше 100 км) взаєморозміщені такі центри, як Луцьк і Рівне, Запоріжжя і Дніпропетровськ, Херсон і Миколаїв (мінімальна віддаленість - 66 км).

Обласні центри для виконання своїх функцій мають достатній демографічний потенціал, адже всі вони входять до групи великих міст людністю понад 100 тис. осіб. Разом з тим п'ять з них (Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса) - міста-мільйонери, чотири (Запоріжжя, Львів, Миколаїв, Лу­ганськ) належать до групи дуже великих міст, людністю від 500 тис. до одного мільйона мешканців, і найбільша кількість (16) регіональних центрів мають чисельність населення від 100 до 500 тис. осіб. Найменший обласний центр, м. Ужгород, налічує 125 тис. мешканців.

Функціонування адміністративних одиниць суттєво зале­жить і від їхньої природоресурсної основи. За розрахунками В. Руденка^I, найбільші значення забезпеченості природоре- сурсним потенціалом характерні для Донецької, Луганської, Дніпропетровської, Закарпатської областей, АР Крим,найменші - для Волинської, Рівненської, Житомирської, Херсонської, Чернігівської, Одеської областей. Загалом співвідношення у при- родоресурсному забезпеченні регіонів України є суттєвим, але не критичним, а розміри природоресурсного потенціалу (так само, як і людського) є достатніми для комплексного розвитку місцевого самоврядування.

Аналогічні структурні проблеми характерні і для середньої адміністративної ланки - рівня районів і міст обласного підпорядкування. Тут помітні відхилення у пропорційності як на внутрішньорегіональному рівні, так і на загальнодер­жавному, що зумовлено насамперед особливостями розсе­лення. Порівняння середніх у регіоні площ адміністративних районів свідчить, що їхнє значення має тенденцію до зростання у східному, північно-східному і південному напрямках: най­вище значення у АР Крим, Херсонській і Чернігівській обла­стях, найменше у західних - Чернівецькій, Тернопільській та Івано-Франківській. Значення середніх площ адміністративних районів у межах України менше контрастують, порівняно з відповідними значеннями в межах областей. Так, якщо мак­симальна середня площа (в АР Крим) переважає мінімальну (у Чернівецькій області) лише у 2,3 раза, то співвідношення між максимальним і мінімальним значенням площ районів Київської області у шість разів, Херсонської - 5,1 раза. Середня у регіоні кількість населення адміністративних районів, навпа­ки, дещо більша в західних областях, а також в автономії, що головно зумовлено відмінностями густоти сільського населен­ня. Максимальне значення (в АР Крим) переважає мінімальне (у Миколаївській області) в 2,12 раза. Проте в межах регіонів диспропорції в кількості населення адміністративних районів значно більші, порівняно з незрівноваженістю їхніх площ, адже в деяких областях найбільші райони переважають найменші у 5-10 разів.

Функціонування і розвиток адміністративних районів зале­жать від статусу адміністративного центру і його розміщення. Майже половина районних центрів - селища міського типу. А у Вінницькій, Волинській, Житомирській, Херсонській та Мико­лаївській областях більшістю районних центрів є саме селища міського типу. Лише в Львівській області всі районні центри - міста. Очевидним є те, що міста в інфраструктурному аспекті краще пристосовані до виконання адміністративних функцій, що не може не позначитися на соціальному розвитку районів. Значна кількість центрів адміністративних районів має вкрай невигідне окраїнне розміщення. Це характерно майже для всіх регіонів, проте найбільша кількість таких райцентрів знахо­диться у південних (Херсонскій і Одеській) областях.

Виділяючи недоліки географічного положення адмініст­ративних районів, зазначимо, що в Україні сьогодні є 122 райо­ни (25% від усієї кількості), більша частина яких віддалена по­над 100 км від обласного центру. Найбільше таких районів - в Одеській (17), Херсонській (9), Полтавській (8), Чернігівській (8) областях, зовсім немає - у Чернівецькій, Тернопільській об­ластях і лише один - у Хмельницькій.

Контрасти в природоресурсній забезпеченості адміністра­тивних районів, як засвідчують дослідження В. П. Руденка, знач­но більші, порівняно з областями.^I Практика функціонування адміністративних районів упродовж 90-х років ХХ ст.-по- чатку ХХІ ст. свідчить про недостатність природоресурсного потенціалу більшості адміністративних районів за сучасних економічних умов, що є серйозною перешкодою для впро­вадження на рівні адміністративних районів повноцінного місцевого самоврядування.

Крім адміністративних районів, середню ланку адміністративно-територіального устрою України, як уже зазначалося, творять міста республіканського (Автономної Республіки Крим) і обласного підпорядкування. На початок 2013 року з таким статусом в Україні було 179 міст. Розміщені міста обласного і республіканського підпорядкування нерівномірно, третина з них - у Донецькій (28), Луганській (14), Дніпропетровській (13) областях. Лише одне поселення цієї категорії (це власне обласний центр) є у Тернопільській області і два - у Чернівецькій. Відрізняються суттєво ці міста і за людністю. Так, Кривий Ріг є восьмим за кількістю населення містом України, перевищуючи за цим показником 18 облас­них (і автономний) центри. Водночас деякі міста обласного підпорядкування мають людність від 6 тис. до 40 тис. мешканців (Моршин, Саки, Судак, Хмільник, Могилів-Подільський, Ву- гледар, Докучаєвськ, Красний Лиман та ін.). Тому, очевидно, є потреба у впорядкуванні цієї категорії поселень, а також серед­нього адміністративного рівня загалом.

У сільській місцевості особливо відчутні диспропорції у соціальному розвитку сіл - центрів сільрад і прилеглих насе­лених пунктів. Цьому сприяло фактичне ототожнення мережі сільрад і мережі колгоспів з їхньою орієнтацією на розміщення основних виробничих підрозділів поряд з центральною са­дибою господарства. Відчутними є регіональні відмінності в територіальній структурі сільського самоврядування. Так, у дев'яти областях України на одну сільраду припадає понад три поселення, а у чотирьох (Дніпропетровська, Донець­ка, Полтавська, Харківська) - більше чотирьох. Найменше співвідношення (менше, ніж 2) між кількістю сіл і кількістю сільрад у Закарпатській, Івано-Франківській, Тернопільській і Чернівецькій областях. Простежуються й певні просторові тренди в структурі сільського самоврядування: відносна кількість сіл, що не мають самоврядних органів, зростає за незначними винятками, у східному і південному напрямках. Це також, в основному, пояснюється історією заселення та особливостями сучасної територіальної структури розселення (відмінності в густоті і людності сільських поселень), що про­те, не знімає питання соціально-політичної справедливості у функціонуванні сільського самоврядування. В районах депопуляції сільського населення темпи зменшення кількості населення сіл - центрів-сільрад є здебільшого меншими, ніж в інших сільських поселеннях. Дуже помітною є нерівномірність у соціальному розвитку та інфраструктурному забезпеченні (заклади освіти, культури, охорони здоров'я) сільських посе­лень з різним адміністративним значенням.

Стихійною реакцією на наявні суспільно-географічні хиби сучасної системи адміністративно-територіального устрою став вихід малих сіл зі складу сільрад, розукрупнення деяких районів, місцеві тенденції до підвищення статусу міст тощо. За період з 1990 по 2006 роки в Україні створено 11 нових адміністративних районів, 33 населені пункти було віднесено до категорії міст обласного (республіканського) підпорядкування, утворено 1 285 сільрад. Певна політико-правова нечіткість спричиня­ла окремі автономістські і навіть сепаратистські тенденції, які ініціювались і підтримуються суміжними державами.

Крім суспільно-географічних, можна виділити і деякі правові та економічні проблеми функціонування систе­ми адміністративно-територіального устрою України. Це стосується, наприклад, правового статусу Севастополя, що є, як і Київ, містом зі спеціальним статусом, а ще - складо­вою Кримського регіону. На території міст, адміністративних одиниць розміщені інші поселення, зумовлюючи таким чином проблему їхнього територіального розмежування і розподілу повноважень. Низка міст, як уже зазначалося, є центрами адміністративних одиниць, до яких вони не нале­жать. Помітною є й економічна проблема оптимізації кількості адміністративного персоналу, формування фінансової бази функціонування органів місцевої влади. В останні роки, не­зважаючи на намагання впорядкувати й обмежити кількість адміністративних працівників, тенденції до її збільшення в різних формах зберігаються.

Характеризуючи сучасний адміністративно-терито­ріальний устрій України, зазначимо, що він відзначається помітними недоліками, які однак не мають паралізуючого впливу на суспільство, потребуючи негайної зміни системи, яка над­то вкорінилася в територіальну структуру усіх суспільних підрозділів, особливо систем розселення і комунікацій. Варто пам'ятати, що тривале функціонування навіть не зовсім вда­ло виділених адміністративних одиниць веде до формування стійких зв'язків і отже, має районоформуюче значення, а тому їхня ліквідація може суттєво порушити усталені територіальні співвідношення і механізми в життєдіяльності суспільства. Більшість областей і більшість адміністративних районів дійсно стали вузловими суспільно-географічними районами, і різка зміна існуючої системи, особливо її ієрархічної струк­тури, могла б привнести в суспільство додаткові елементи дезорганізації.