Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Геоплітика. Дністрянський.docx
Скачиваний:
2
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
2 Мб
Скачать
☆

7.1. Внутрішні й зовнішні загрози територіально-політичній стабільності та цілісності України

Стратегічні територіально-політичні інтереси кожної держави так чи інакше визначають потреби збереження її суверенітету, цілісності, непорушності державних кордонів, по­ступального соціально-економічного й політичного розвитку. Пріоритетність цієї проблематики для України додатково зумов­лена низкою чинників, насамперед: а) незавершеністю процесів формування її політичної системи та збереження історико- територіальних бар'єрів; б) наявністю глибокої демографічної кризи, негативними тенденціями розвитку економіки та дея­кими регіональними диспропорціями соціально-економічної освоєності території; в) недостатньою соціально-культурною пов'язаністю регіонів; г) різновекторністю регіонально-полі­тичних орієнтацій.

Об'єктивні труднощі внутрішньополітичної консолідації України поглиблюються системою неоптимальних співвідношень із зовнішньо-політичним середовищем, де­структивним зовнішнім втручанням у політичне життя України та неадекватною діяльністю політичних сил у самій державі, внаслідок чого Україна з початку ХХІ ст. переживає гостру політичну кризу. Інспірована Росією мобілізація всіх проросійських сил спричинила значною мірою штуч­не регіональне протистояння, що негативно позначається

на всіх аспектах життя суспільства, послаблюючи і зага­лом сукупний геополітичний потенціал держави. За таких умов більш рельєфно проявляються загрозливі моменти функціонування всіх складових політичної системи. Зокрема, щодо непорушності державної території і кордонів серйоз­ною загрозою є зростання обсягів нелегальної міграції та кон­трабанди, перманентне висування територіальних претензій з боку окремих політичних сил сусідніх країн, надання гро­мадянам України громадянства інших держав. Протидії цим викликам не сприяє незавершеність процесів міжнародно- правового розмежування території України з сусідніми дер­жавами, неврегульованість режиму кордону, ускладнення економічної ситуації в прикордонні. Водночас глобальна фінансова та економічна кризи, які охопили всі країни світу, загрожують Україні, поряд із соціальними негараздами, по­глибленням диспропорцій економічної освоєності державної території (міжрегіональних і внутрішньорегіональних), що може спричинити і соціально-політичну нестабільність. Кризові економічні процеси відбуваються на фоні негатив­них демографічних тенденцій, характерними рисами якої є природна депопуляція населення, великі обсяги еміграції та масового закордонного заробітчанства, і як наслідок - суттєве і неухильне зменшення демографічного потенціалу України, звуження середовища патріотично налаштованих прошарків суспільства. Поза увагою держави є і диспропорції в рівнях урбанізації, перенаселеність одних сільських місцевостей і не­достатня сільськогосподарська освоєність - інших.

Найбільші суперечності функціонування вищих та регіональних органів влади України пов'язані насамперед з неузгодженістю та низькою якістю роботи основних державних інститутів, що представляють усі гілки влади, і значно менше - від самої системи адміністративно-територіального устрою. Помітними також є проблеми непрозорості і необ'єктивності в процесах формування і відтворення керівного кадрового потенціалу в столиці і регіонах. В останні роки диспропорції представництва різних регіональних політичних середовищ у вищих органах державної влади зросли до критичного рівня. Так, у Кабінеті Міністрів України взагалі нема представників з більшої частини території держави. Подібна ситуація і вищих судових органах. З огляду на визначальні впливи груп великого бізнесу на структури влади, майже вся енергія політичних еліт України була спрямована на перерозподіл власності, одержання різних економічних переваг, що мінімізувало ефективність державного управління і державної влади загалом, знижуючи її авторитет в очах населення. Окрім того, все більш помітними стають великі перевитрати на утримання чиновницького апа­рату на всіх владних рівнях, надмірна централізація бюджетних коштів.

Що ж до територіальної структури державної влади, то тут певні небезпеки стосуються не стільки її сучасних параметрів, як ймовірності впровадження неефективних проектів та ідей, які можуть дестабілізувати територіально-політичну ситуацію. Найбільш загрозливий характер має пропаганда безпідставних ідей федералізації України та укрупнення адміністративних регіонів (областей, районів). У цьому ж контексті посилити відцентрові настрої, спровокувати нові міжрегіональні тер­тя і підштовхнути ідеї федералізації може й створення та функціонування в Україні двопалатного парламенту.

Найбільші загрози територіально-політичній стабільності України пов'язані з можливими проявами сепаратизму внаслідок мобілізації політичної активності різних регіональних груп на­селення на основі спекулятивних деструктивних етнокультур­них ідей. Російські і проросійські інформаційно-політичні сере­довища нав'язали суспільству бачення структури українського етнокультурного простору не в розрізі етнонаціональних спільнот і груп, а крізь призму поділу країни на україномовне і російськомовне населення, що суттєво послаблює позиції української етнічної нації та української культури в Україні.

А спроби створення інформаційних передумов для природної реінтеграції етнічних українців з рідною російською мовою в україномовне культурне середовище ними демагогічно трак­туються як насильство і порушення прав людини. Внаслідок того, що немає адекватної державної політики в інформаційно- культурній сфері в багатьох засобах масової інформації, осо­бливо на телебаченні, склалися неоколіальні взаємини.

Про збереження суттєвих, історично зумовлених регіональних відмінностей та недостатність культурних поєднань свідчить і структурно-регіональний зріз релігійної сфери та її геополітичної значущості. Оскільки саме політичні кордони минулого є одним з основних чинників релігійно- конфесійної диференціації, то це посилює їхню бар'єрну роль у міжрегіональних взаємосприйняттях. Особливо негативне геополітичне значення має розкол українського православ'я, брак єдиної самоврядної української православной церкви.

Як уже зазначалося, не відповідає реальним потребам територіально-політичної консолідації України і діяльність політичних партій, вплив яких не лише не забезпечує до­статнього рівня міжрегіональних соціокультурних поєднань, але й виступає часто джерелом внутрішньої геополітичної напруженості.

Незважаючи на низку внутрішньогеополітичних проблем, в Україні є усі необхідні суспільно-географічні передумови для їхнього вирішення, але за наявності цілеспрямованого конструктивного геополітичного впливу держави та інших суб'єктів політичних відносин. Для України в сучасних умовах пріоритетне значення має саме внутрішня геополітика, адже примноження її сукупного силового потенціалу і збільшення можливостей регіонального лідерства залежатиме насампе­ред від вирішення всієї сукупності регіонально-політичних та регіонально-культурних проблем. Іншими словами, сумар­на внутрішня геополітика України (держави, політичних сил) мала б бути спрямована на підтримування територіально- консолідуючих чинників та доцентрових тенденцій і, отже, - на послаблення територіально-розділюючих, відцентрових процесів. Важливо також досягти єдності української внутрішньої і зовнішньої геополітики, завдання якої - забезпе­чення політичних, економічних і культурних інтересів України на міжнародній арені, встановлення раціональних зв'язків з іншими державами та міжнародними організаціями.

Попри розуміння окремими політичними аналітиками та групами політиків проблематики територіально-політичної консолідації держави, системна геополітика щодо зміцнення цілісності України (як єдність зусиль держави і сумарний вплив політичних сил) упродовж усього періоду незалежності фак­тично не проводилась. Як, зрештою, і не було обґрунтовано стратегію розвитку держави, її основні ідеологічні засади як національної держави європейського типу, що постала внаслідок реалізації українським народом свого права на самовизначення, і забезпечує всім громадянам рівні права, а етнонаціональним меншинам - право на збереження та збагачення своєї культурної самобутності. Навпаки, в кон'юнктурних інтересах, насамперед задля збереження владних повноважень та економічних пере­ваг, центральна влада та окремі політичні лідери іноді самі про­вокували регіональне протистояння. Тому можна назвати лише окремі позитивні геополітичні кроки, зокрема, щодо роботи з товариствами етнонаціональних меншин на початку 90-х років ХХ ст., громадсько-політичними організаціями депортованих у радянські часи народів. До деяких позитивів можна зараху­вати і спроби нормалізації міжконфесійних взаємин упродовж 90-х років ХХ ст.

Слабкість, а то і відсутність послідовної української геопо­літики стала особливо помітною на фоні геополітичного тиску Росії, спрямованого на розкол українського суспільства з даль­шим прагненням повного контролю над ситуацією в Україні. Одним з кульмінаційних моментів такого геополітичного тиску стали президентські вибори 2004 року. Російські політтехнологи, використовуючи різноманітні важелі, зуміли спровокувати на засадах російського великодержавництва своєрідну політичну мобілізацію значної частини етнічних росіян, втягуючи у цей рух (як нібито загальнорегіональний) і значну частину русифікованого етнічно українського насе­лення, що призвело до гострого політичного і, що особливо небезпечно, - регіонального протистояння. Особливо штучно нагніталися регіональні суперечності по лінії: НАТО чи Росія, державна мова українська чи українська і російська.

Політичні сили, які прийшли до влади в результаті «помаранчевої революції», так і не зуміли оцінити рівень не­безпеки зовнішніх та внутрішніх загроз, не скористалися ве­личезною кількістю переваг і можливостей для внормування внутрішньорегіональних взаємин, українського культурного піднесення та протидії геополітичному тиску Росії, який про­довжував наростати. В результаті центральна влада або усува­лася від активної внутрішньої геополітики, або здійснювала помилкові кроки, а опозиційні політичні сили в кон'юнктурних інтересах, насамперед задля збереження спекулятивного впливу на електорат, постійно провокували регіональне про­тистояння. Політику свободи слова, яку реалізувала «пома­ранчева влада», було перетворено в свободу антидержавної та українофобської пропаганди разом з цілеспрямованим формуванням міжрегіональних антагоністичних стереотипів. Україномовне культурне середовище в інформаційній сфері продовжувало звужуватись. Однак паралельно в Україні відбувались й відбуваються, хоча і дуже повільно, об'єктивні природні процеси самоорганізування громадянства на за­садах патріотизму, необхідності збереження цілісності та національно-культурної самобутності. Формується також і певний потенціал громадянської протидії експансіонізму з боку Росії, розуміння того, що радянська ідентичність і не­залежна Україна - речі несумісні. Але все ж загалом здобутки практичної геополітики України аж ніяк неадекватні наро­станню хвилі різних зовнішніх і внутрішніх геополітичних викликів.

Багатоаспкектний характер має і зовнішня геополітична проблематика України, в центрі якої була, є і ще тривалий час буде проблема російсько-українських відносин. Іншим стратегічно важливим завданням зовнішньої геополітики України є забезпечення міжнародно-політичних гарантій її національної безпеки, вирішення якого є можливим не лише через тісну співпрацю з НАТО, але й через удосконалення відповідних угод з великими державами, насамперед США та Росією. Зовнішньополітичні виклики стосуються також низки інших конкретних геоекономічних, міжнародно-правових та геокультурних проблем. Зокрема, достатньо відчутною є потреба у цілеспрямованому формуванні в засобах масової інформації країн світу позитивного й об'єктивного образу України, яке має стати важливою передумовою усвідомлення міжнародним співтовариством самобутності України, її стабілізуючого значення в регіоні Центрально-Східної Європи.