- •1.1. Держава як основний об'єкт політичної географії. Значення географічних чинників у формуванні й функціонуванні держав
- •1.2. Предмет політичної географії та її місце в системі наук
- •1.3. Методологічні засади сучасних українознавчих політико-географічних досліджень
- •1.4. Джерела, методи та методика політико-географічних досліджень
- •2.1. Витоки політичної географії та загальні тенденції її еволюції впродовж хіх-хх ст.
- •2.2. Становлення української політико-географічної думки до початку хх ст.
- •2.3. Українські політико-географічні ідеї хх ст.
- •3.1. Територія держави як один з провідних
- •3.2. Становлення державності, державної території та кордонів України впродовж першої половини хх ст.
- •3.3. Розбудова державності та державного кордону суверенної України
- •3.4. Характерні риси географічного потенціалу сучасної державної території України
- •3.5. Тип, розміщення та функції сучасних державних кордонів України
- •3.6. Проблеми зміцнення державного кордону України в контексті оптимізації геополітичних стосунків з сусідніми державами
- •4.2. Політико-географічні аспекти функціонування столиці та вищих органів державної влади України
- •1 Севастополь
- •М. С. Дністрянський Таблиця 4.1.
- •1939 Луцьк
- •Запоріжжя 1939
- •4.5. Перспективи та напрямки вдосконалення державно-територіального устрою України
- •5.1. Закономірна взаємопов'язаність модерних геокультурних та територіально- політичних процесів
- •5.2. Геоетнокультурна ситуація на українських землях на початку хх ст.
- •5.3. Основні тенденції етнодемографічного розвитку України впродовж хх ст. В контексті територіально-політичних трансформацій
- •5.4. Етнодемогеографічні параметри сучасної України та їхнє політичне значення
- •5.6. Географічні проблеми культурної єдності та політичної консолідації українського суспільства
- •6.1. Регіонально-історичні відмінності впливу політичних партій та ідеологій в Україні
- •6.2. Етнополітична й геополітична типізація політичних партій України
- •6.4. Регіональні відмінності впливу політичних партій. Політико-географічні імперативи оптимізації партійно-політичної системи України
- •7.1. Внутрішні й зовнішні загрози територіально-політичній стабільності та цілісності України
- •7.2. Суперечності політичної ситуації в регіонах України в контексті перспектив формування загальнонаціональної ідентичності та зміцнення суверенітету держави
- •7.3. Проблеми та перспективи зовнішньої геоекономічної політики України
- •7.4. Необхідність оптимізації зовнішньополітичних зв'язків України як передумова її зрівноваженого територіально- політичного розвитку
7.1. Внутрішні й зовнішні загрози територіально-політичній стабільності та цілісності України
Стратегічні територіально-політичні інтереси кожної держави так чи інакше визначають потреби збереження її суверенітету, цілісності, непорушності державних кордонів, поступального соціально-економічного й політичного розвитку. Пріоритетність цієї проблематики для України додатково зумовлена низкою чинників, насамперед: а) незавершеністю процесів формування її політичної системи та збереження історико- територіальних бар'єрів; б) наявністю глибокої демографічної кризи, негативними тенденціями розвитку економіки та деякими регіональними диспропорціями соціально-економічної освоєності території; в) недостатньою соціально-культурною пов'язаністю регіонів; г) різновекторністю регіонально-політичних орієнтацій.
Об'єктивні труднощі внутрішньополітичної консолідації України поглиблюються системою неоптимальних співвідношень із зовнішньо-політичним середовищем, деструктивним зовнішнім втручанням у політичне життя України та неадекватною діяльністю політичних сил у самій державі, внаслідок чого Україна з початку ХХІ ст. переживає гостру політичну кризу. Інспірована Росією мобілізація всіх проросійських сил спричинила значною мірою штучне регіональне протистояння, що негативно позначається
на всіх аспектах життя суспільства, послаблюючи і загалом сукупний геополітичний потенціал держави. За таких умов більш рельєфно проявляються загрозливі моменти функціонування всіх складових політичної системи. Зокрема, щодо непорушності державної території і кордонів серйозною загрозою є зростання обсягів нелегальної міграції та контрабанди, перманентне висування територіальних претензій з боку окремих політичних сил сусідніх країн, надання громадянам України громадянства інших держав. Протидії цим викликам не сприяє незавершеність процесів міжнародно- правового розмежування території України з сусідніми державами, неврегульованість режиму кордону, ускладнення економічної ситуації в прикордонні. Водночас глобальна фінансова та економічна кризи, які охопили всі країни світу, загрожують Україні, поряд із соціальними негараздами, поглибленням диспропорцій економічної освоєності державної території (міжрегіональних і внутрішньорегіональних), що може спричинити і соціально-політичну нестабільність. Кризові економічні процеси відбуваються на фоні негативних демографічних тенденцій, характерними рисами якої є природна депопуляція населення, великі обсяги еміграції та масового закордонного заробітчанства, і як наслідок - суттєве і неухильне зменшення демографічного потенціалу України, звуження середовища патріотично налаштованих прошарків суспільства. Поза увагою держави є і диспропорції в рівнях урбанізації, перенаселеність одних сільських місцевостей і недостатня сільськогосподарська освоєність - інших.
Найбільші суперечності функціонування вищих та регіональних органів влади України пов'язані насамперед з неузгодженістю та низькою якістю роботи основних державних інститутів, що представляють усі гілки влади, і значно менше - від самої системи адміністративно-територіального устрою. Помітними також є проблеми непрозорості і необ'єктивності в процесах формування і відтворення керівного кадрового потенціалу в столиці і регіонах. В останні роки диспропорції представництва різних регіональних політичних середовищ у вищих органах державної влади зросли до критичного рівня. Так, у Кабінеті Міністрів України взагалі нема представників з більшої частини території держави. Подібна ситуація і вищих судових органах. З огляду на визначальні впливи груп великого бізнесу на структури влади, майже вся енергія політичних еліт України була спрямована на перерозподіл власності, одержання різних економічних переваг, що мінімізувало ефективність державного управління і державної влади загалом, знижуючи її авторитет в очах населення. Окрім того, все більш помітними стають великі перевитрати на утримання чиновницького апарату на всіх владних рівнях, надмірна централізація бюджетних коштів.
Що ж до територіальної структури державної влади, то тут певні небезпеки стосуються не стільки її сучасних параметрів, як ймовірності впровадження неефективних проектів та ідей, які можуть дестабілізувати територіально-політичну ситуацію. Найбільш загрозливий характер має пропаганда безпідставних ідей федералізації України та укрупнення адміністративних регіонів (областей, районів). У цьому ж контексті посилити відцентрові настрої, спровокувати нові міжрегіональні тертя і підштовхнути ідеї федералізації може й створення та функціонування в Україні двопалатного парламенту.
Найбільші загрози територіально-політичній стабільності України пов'язані з можливими проявами сепаратизму внаслідок мобілізації політичної активності різних регіональних груп населення на основі спекулятивних деструктивних етнокультурних ідей. Російські і проросійські інформаційно-політичні середовища нав'язали суспільству бачення структури українського етнокультурного простору не в розрізі етнонаціональних спільнот і груп, а крізь призму поділу країни на україномовне і російськомовне населення, що суттєво послаблює позиції української етнічної нації та української культури в Україні.
А спроби створення інформаційних передумов для природної реінтеграції етнічних українців з рідною російською мовою в україномовне культурне середовище ними демагогічно трактуються як насильство і порушення прав людини. Внаслідок того, що немає адекватної державної політики в інформаційно- культурній сфері в багатьох засобах масової інформації, особливо на телебаченні, склалися неоколіальні взаємини.
Про збереження суттєвих, історично зумовлених регіональних відмінностей та недостатність культурних поєднань свідчить і структурно-регіональний зріз релігійної сфери та її геополітичної значущості. Оскільки саме політичні кордони минулого є одним з основних чинників релігійно- конфесійної диференціації, то це посилює їхню бар'єрну роль у міжрегіональних взаємосприйняттях. Особливо негативне геополітичне значення має розкол українського православ'я, брак єдиної самоврядної української православной церкви.
Як уже зазначалося, не відповідає реальним потребам територіально-політичної консолідації України і діяльність політичних партій, вплив яких не лише не забезпечує достатнього рівня міжрегіональних соціокультурних поєднань, але й виступає часто джерелом внутрішньої геополітичної напруженості.
Незважаючи на низку внутрішньогеополітичних проблем, в Україні є усі необхідні суспільно-географічні передумови для їхнього вирішення, але за наявності цілеспрямованого конструктивного геополітичного впливу держави та інших суб'єктів політичних відносин. Для України в сучасних умовах пріоритетне значення має саме внутрішня геополітика, адже примноження її сукупного силового потенціалу і збільшення можливостей регіонального лідерства залежатиме насамперед від вирішення всієї сукупності регіонально-політичних та регіонально-культурних проблем. Іншими словами, сумарна внутрішня геополітика України (держави, політичних сил) мала б бути спрямована на підтримування територіально- консолідуючих чинників та доцентрових тенденцій і, отже, - на послаблення територіально-розділюючих, відцентрових процесів. Важливо також досягти єдності української внутрішньої і зовнішньої геополітики, завдання якої - забезпечення політичних, економічних і культурних інтересів України на міжнародній арені, встановлення раціональних зв'язків з іншими державами та міжнародними організаціями.
Попри розуміння окремими політичними аналітиками та групами політиків проблематики територіально-політичної консолідації держави, системна геополітика щодо зміцнення цілісності України (як єдність зусиль держави і сумарний вплив політичних сил) упродовж усього періоду незалежності фактично не проводилась. Як, зрештою, і не було обґрунтовано стратегію розвитку держави, її основні ідеологічні засади як національної держави європейського типу, що постала внаслідок реалізації українським народом свого права на самовизначення, і забезпечує всім громадянам рівні права, а етнонаціональним меншинам - право на збереження та збагачення своєї культурної самобутності. Навпаки, в кон'юнктурних інтересах, насамперед задля збереження владних повноважень та економічних переваг, центральна влада та окремі політичні лідери іноді самі провокували регіональне протистояння. Тому можна назвати лише окремі позитивні геополітичні кроки, зокрема, щодо роботи з товариствами етнонаціональних меншин на початку 90-х років ХХ ст., громадсько-політичними організаціями депортованих у радянські часи народів. До деяких позитивів можна зарахувати і спроби нормалізації міжконфесійних взаємин упродовж 90-х років ХХ ст.
Слабкість, а то і відсутність послідовної української геополітики стала особливо помітною на фоні геополітичного тиску Росії, спрямованого на розкол українського суспільства з дальшим прагненням повного контролю над ситуацією в Україні. Одним з кульмінаційних моментів такого геополітичного тиску стали президентські вибори 2004 року. Російські політтехнологи, використовуючи різноманітні важелі, зуміли спровокувати на засадах російського великодержавництва своєрідну політичну мобілізацію значної частини етнічних росіян, втягуючи у цей рух (як нібито загальнорегіональний) і значну частину русифікованого етнічно українського населення, що призвело до гострого політичного і, що особливо небезпечно, - регіонального протистояння. Особливо штучно нагніталися регіональні суперечності по лінії: НАТО чи Росія, державна мова українська чи українська і російська.
Політичні сили, які прийшли до влади в результаті «помаранчевої революції», так і не зуміли оцінити рівень небезпеки зовнішніх та внутрішніх загроз, не скористалися величезною кількістю переваг і можливостей для внормування внутрішньорегіональних взаємин, українського культурного піднесення та протидії геополітичному тиску Росії, який продовжував наростати. В результаті центральна влада або усувалася від активної внутрішньої геополітики, або здійснювала помилкові кроки, а опозиційні політичні сили в кон'юнктурних інтересах, насамперед задля збереження спекулятивного впливу на електорат, постійно провокували регіональне протистояння. Політику свободи слова, яку реалізувала «помаранчева влада», було перетворено в свободу антидержавної та українофобської пропаганди разом з цілеспрямованим формуванням міжрегіональних антагоністичних стереотипів. Україномовне культурне середовище в інформаційній сфері продовжувало звужуватись. Однак паралельно в Україні відбувались й відбуваються, хоча і дуже повільно, об'єктивні природні процеси самоорганізування громадянства на засадах патріотизму, необхідності збереження цілісності та національно-культурної самобутності. Формується також і певний потенціал громадянської протидії експансіонізму з боку Росії, розуміння того, що радянська ідентичність і незалежна Україна - речі несумісні. Але все ж загалом здобутки практичної геополітики України аж ніяк неадекватні наростанню хвилі різних зовнішніх і внутрішніх геополітичних викликів.
Багатоаспкектний характер має і зовнішня геополітична проблематика України, в центрі якої була, є і ще тривалий час буде проблема російсько-українських відносин. Іншим стратегічно важливим завданням зовнішньої геополітики України є забезпечення міжнародно-політичних гарантій її національної безпеки, вирішення якого є можливим не лише через тісну співпрацю з НАТО, але й через удосконалення відповідних угод з великими державами, насамперед США та Росією. Зовнішньополітичні виклики стосуються також низки інших конкретних геоекономічних, міжнародно-правових та геокультурних проблем. Зокрема, достатньо відчутною є потреба у цілеспрямованому формуванні в засобах масової інформації країн світу позитивного й об'єктивного образу України, яке має стати важливою передумовою усвідомлення міжнародним співтовариством самобутності України, її стабілізуючого значення в регіоні Центрально-Східної Європи.
