61.Поняття та загальна характеристика консульських установ

Нарівні з дипломатичними держави підтримують між собою і консульські відносини. Як і дипломатичні, консульські відносини здійснюються за взаємною згодою зацікавлених держав. Зокрема, Україна уклала консульські конвенції з КНР, Республікою Польща, Румунією та іншими державами. Однак консульські відносини встановлюються незалежно від встановлення і підтримання дипломатичних відносин. Так, держави, не встановлюючи дипломатичних відносин, можуть підтримувати між собою консульські відносини. Більше того, навіть якщо дипломатичні відносини розірвані, то це не призводить до автоматичного розриву консульських відносин. Наприклад, після розриву дипломатичних відносин у 1956 р. між ФРН і Югославією консульські установи цих країн функціонували, як і раніше. Консульство (від лат. consulo, що означає радитися, вживати заходів, дбати, (піклуватися, допомагати) — це постійна державна установа, яка є представництвом однієї держави в певному місті чи районі іншої держави для виконання консульських функцій. Завданням консульства є захист прав та інтересів держави, яку воно представляє з усіх питань неполітичного ,характеру в межах виділеного йому консульського округу. Отже, консульство має право підтримувати прямі контакти лише з місцевими органами влади свого консульського округу. Консульства, як правило, засновують у великих морських портах, у районах з більш або менш значною групою осіб, що мають громадянство держави, яку представляють ці консульства, а також у важливих центрах економічного і культурного життя країни перебування, де держава, яка направляє консула, може мати особливі  інтереси.Згідно з Віденською конвенцією 1963 р. існують чотири класи консульських установ: генеральне консульств», консульство, віце-консульство, консульське агенство. Відповідно до цього називаються і глави консульських установ. Найвищою за рангом є посада генерального консула. Консули і віце-консули можуть очолювати самостійні консульські установи, але й можуть входити до складу генеральних консульств як найближчі помічники генерального  консула.На відміну від дипломатичних представників консули не є повноважними представниками своєї держави в державі перебування. Вони представляють свою державу тільки з певного кола питань і тільки в своєму консульському окрузі. Розрізняють дві категорії консулів: штатні і позаштатні, або почесні консули. Перші — це державні службовці,, другі — це особи, які не перебувають на дипломатичній службі, а інколи навіть і не па державній службі, і які не одержують за виконання ними своїх консульських функцій регулярної заробітної плати. Як правило, це особи, постійно проживаючі на території країни перебування, мають там джерела існування і призначені іноземного державою для захисту її прав і інтересів на території Країни проживання почесного консула без відриву від його основної діяльності.Однак, за загальним правилом, консульські збори, що стягуються таким консульством, йдуть у дохід почесного консула, В деяких країнах, наприклад, Данії, Швеції, Фінляндії, почесних консулів набагато більше, ніж штатних. Україна, ставши незалежною державою, започаткувала цю консульську інституцію — «Почесний консул». Наприкінці 1992 року Почесним консулом України в- Мельбурні (консульський округ — Австралія) було призначено пані Зіну Ботте, австралійську громадянку українського походження .Щодо персоналу консульського представництва, то, як і передбачено  Конвенцією  1963  p., 'він  поділяється  на  три  категорії: 1) консульські посадові особи, які перебувають на консульській службі і виконують консульські функції; 2) консульські службовці, які виконують адміністративно-технічну роботу; 3) обслуговуючий персонал. У ст. 20 Консульської конвенції зафіксована постанова, в якій ідеться про те, що в разі відсутності конкретної домовленості щодо чисельності консульського персоналу держава перебування може запропонувати, щоб чисельність персоналу не переходила за межі, які вона вважає розумними й нормальними, враховуючи обставини й умови, округу і потреби даної консульської установи. Отже, передбачений принцип комплектування консульських представництв, на думку деяких авторів , в т. ч. й автора даного видання, не може вважатися вдалим, таким, що відповідає принципу рівності держав у міжнародному спілкуванні і є новим моментом консульської практики, оскільки до прийняття цієї статті будь-якого обов'язкового порядку комплектування консульських представництв не існувало. Розділ другий першої глави Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. присвячений питанню припинення консульських функцій. Завершення місії консула може мати місце у таких випадках:  1)  відкликання  консула  акредитуючою  державою; 2) скасування екзекватури державою перебування; 3) закінчення строку консульського патенту; 4) закриття консульської установи в даному населеному пункті; 5) припинення консульських відносин у цілому; 6) війна між державою перебування та акредитуючою державою; 7) смерть консула; 8) вихід території, де знаходиться консульський округ, з-під суверенітету держави перебування. Найбільшого розповсюдження одержав перший з вище перелічених випадків і в основному має-місце при нормальній зміні консулів у будь-якому пункті держави перебування. При цьому держава перебування оповіщується завчасно про факт відкликання консула, а для його    наступника замовляється екзекватура. На випадок війни консул, який припиняє свою місію, може доручити захист інтересів співвітчизників в державі перебування консулу третьої держави. Консульський округ — це територія держави перебування, в межах якої  консульська посадова особа виконує консульські функції. Район діяльності встановлюється за взаємною згодою держав. Консульський округ завжди фіксується в консульському патенті. Наприклад, консульський округ, у межах якого Генеральний консул Республіки Польща в м. Києві виконує свої функції, складається з території всієї України. В той же час консульський округ, у межах якого Генеральний консул Угорської Республіки в м. Ужгороді виконує консульські функції, складається з території Закарпатської, Львівської, Івано-Франківської та Чернівецької        областей. Консульський, корпус — це глави консульських установ, які знаходяться в будь-якому населеному пункті держави перебування. В ширшому розумінні — усі консульські посадові особи іноземних консульських установ у даному населеному пункті, а також члени їхніх сімей. До консульського корпусу входять позаштатні (почесні) консули і співробітники консульських відділів дипломатичних представництв. Консульський корпус очолює старший за рангом і за часом одержання екзекватури глава консульської установи, який виконує в основному церемоніальні функції: репрезентує увесь консульський корпус; знайомить прибулих членів консульського корпусу з особливостями і традиціями країни перебування; розглядає внутрішні питання в межах консульського корпусу; захищає права членів консульського корпусу на випадок їх обмежування в державі перебування.

Функції консульських установ досить різноманітні. Вони визначаються в багатосторонніх міжнародних угодах (Віденська конвенція про консульські зносини 1963, Європейська конвенція про консульські функції 1967), двосторонніх консульських конвенціях (наприклад, Консульська конвенція між Україною і Республікою Польща від 8 вересня 1991 р. та ін.), у договорах про торгівлю і мореплавство, а також у внутрішньодержавному законодавстві (наприклад, Положення про дипломатичні представництва та) консульські установи    іноземних держав в Україні 1993 p.).

Згідно з Конвенцією про консульські зносини 1963 року, яка відображає в цьому плані діюче міжнародне право, до основних функцій консульських установ відносяться: — охорона і захист прав та інтересів держави, яку вони представляють, її громадян і

юридичних осіб на території консульського округу;

заохочення торгівлі .та сприяння розвиткові економічних, культурних і наукових зв'язків між договірними сторонами;

— виконання адміністративних і нотаріальних функцій стосовно громадян акредитуючої держави;

— допомога і сприяння суднам морського і повітряного флотів своєї держави, а також їхнім екіпажам;

—- спостереження за економічним, правовим і політичним життям свого округу й інформування з цих питань відомства закордонних справ своєї держави та ін. Усе це загальні напрями. А крім того — поточна консульська робота: оформлення віз на в'їзд у свою країну; витребування документів та довідок на вимогу громадян; ведення обліку громадян своєї держави і видача їм паспортів та інших посвідчень; реєстрація фактів народження чи смерті громадян своєї держави; ведення обліку й оформлення шлюбів, розлучень, якщо хоча б одна з осіб, що одружується або розлучається, є громадянином держави, яку представляє консул.Значне місце в консульській діяльності належить питанням, що стосуються спадкового майна, яке відкрилось на території країни перебування консула. Тут консул виступає на захист спадкових прав, які належать громадянам його країни. До традиційних консульських функцій належить допомога і сприяння суднам, які плавають під прапором країни, що її представляє консул, і заходять до порту консульського округу. При цьому консульські службові особи можуть звертатися за сприянням до конкретних властей держави перебування. При виконанні своїх функцій консульства керуються правом своєї держави, а також міжнародним правом, насамперед міжнародними договорами своєї держави з державою перебування консульства. Природно, що консульства виконують свої функції з урахуванням права держави перебування.Консульства безпосередньо спілкуються тільки з місцевою владою свого округу, а з центральною владою і владами інших округів — через дипломатичного представника своєї держави.Такий приблизно зміст завдань і функцій консульств, що визначається ст. 5 Віденської конвенції 1963 р. про консульські зносини.

62.Поняття та джерела міжнародного гуманітарного права (права збройних конфліктів).

Міжнародне гуманітарне право - це система юридичних норм і принципів, що застосовуються під час збройних конфліктів, які забороняють або обмежують використання певних засобів і методів ведення збройної боротьби, забезпечують права індивіда в цей час і встановлюють міжнародно-правову відповідальність за їх порушення.

У різних джерелах ця галузь міжнародного права називається по-різному: право, яке використовується під час збройних конфліктів; міжнародне гуманітарне право; право війни; право збройних конфліктів; закони і звичаї війни.

Предмет регулювання міжнародного гуманітарного права становлять специфічні суспільні відносини, що склалися між його суб'єктами під час збройних конфліктів.

Розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти не міжнародного характеру. Міжнародний збройний конфлікт - це збройне зіткнення між державами, між національно-визвольним рухом і метрополією, між повсталою стороною та військами уряду відповідної держави. Збройний конфлікт не міжнародного характеру - це збройне зіткнення організованих антиурядових законів, повстанців зі збройними силами уряду, що відбувається на території однієї держави.

Міжнародне право регулює поведінку воюючих сторін як в умовах міжнародних збройних конфліктів (війни), так і збройних конфліктів не міжнародного характеру (громадянські війни, державні перевороти).

До основних джерел міжнародно-правового регулювання збройних конфліктів належить так зване "право Женеви" (Женевські конвенції 1949 року: про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях; про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли аварію корабля, зі складу збройних сил на морі; про поводження з військовополоненими; про захист цивільного населення під час війни; Додаткові протоколи до них 1977 року) і "право Гааги" (Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років про закони і звичаї сухопутної війни, про відкриття воєнних дій, про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у разі сухопутної і морської війни, Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р.).

Основні їх ідеї розвиваються в рамках ООН та інших організацій. Так, 1980 року прийнято Конвенцію про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, Конвенцію про заборону розроблення, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї і про її знищення 1993 року тощо.

Основними принципами міжнародного гуманітарного права є:

a. гуманізація збройних конфліктів;

b. обмеження воюючих сторін у методах і засобах ведення війни;

c. міжнародно-право вий захист жертв війни;

d. охорона цивільних об'єктів і культурних цінностей; е. захист інтересів нейтральних держав;

1. дії військових з'єднань з підтримання громадського порядку ґрунтуються на повазі прав людини;

g. заборона завдання шкоди противнику, яка несумісна з метою війни - знищення або послаблення його військової могутності.

Міжнародно-правовий захист цивільного населення, об'єктів і культурно-історичних цінностей під час війни або у випадку збройного конфлікту

Цивільне населення. Особливістю норм гуманітарного права до Другої світової війни було те, що вони захищали тільки особовий склад збройних сил. Тривожне зростання кількості втрат серед цивільного населення під. час війн двадцятого століття свідчить, що до нього (населення) в умовах збройних конфліктів відносяться немилосердно. Міжнародне гуманітарне право зразу після війни засвоїло цей гіркий урок минулого. Найбільш суттєвим нововведенням і найбільш значним успіхом Женевської конференції 1949 р. стала «Четверта Конвенція про захист цивільного населення під час війни» .Загальні правила Частини II Конвенції, а особливо норми Додаткових Протоколів 1977 p., передбачають, що Сторони, які знаходяться у конфлікті, «повинні завжди проводити відмінності між цивільним населенням та комбатантами» , що «цивільне населення складається з усіх осіб, які-є цивільними особами» . Отже, населення, що не входить до складу збройних сил, вважається мирним і перебуває під особливим міжнародно-правовим захистом. Скажімо, якщо проти збройних сил ворога забороняється застосовувати тільки варварські та віроломні засоби ведення війни, то застосування будь-якої зброї проти мирного населення виключається зовсім. Цей загальний принцип конкретизується в окремих спеціальних положеннях IV Гаазької конвенції 1907 p., IV Женевської конвенції 1949 p.,Додаткових Протоколів 1977 р.Основні норми стосовно захисту цивільного населення безперечно містить Четверта Женевська конвенція 1949 р. Ці норми умовно  можна  звести  в  декілька груп . Найбільш .численною є група норм, що складають розділ II Конвенції: вона розповсюджується не тільки на неприятельських іноземців і на нейтральних осіб без громадянства, але також і на власних громадян даної держави (ст. ст. 13—26). Ці норми регулюють положення ПР° захист цивільних госпіталів, допомогу дітям, пораненим ' хворим, а так само й встановлюють обов'язок держав, що домовляються, допускати вільну пересилку медикаментів і медичних засобів, предметів, необхідних для здійснення церковних обрядів, призначених виключно для цивільного населення, а також усяких надсилань необхідних продовольчих продуктів, одежі і засобів для підтримання здоров'я дітей до  15 років, вагітних жінок і породілей.Сторони, що воюють, повинні за будь-яких обставин поважати особистість, честь, сімейні права, релігійні переконання і обряди, звички і звичаї кожної людини без жодної дискримінації з причин раси, релігії, політичних переконань тощо. Особливим заступництвом і захистом користуються поранені і хворі, а також інваліди та вагітні жінки (статті 16, 27 IV Женевської конвенції 1949 p.).Забороняється вжиття будь-яких, заходів, що можуть Заподіяти фізичне страждання або призвести до знищення осіб з числа мирного населення. Спеціально застерігається зобов’язання не допускати посягань на честь жінок (ст. 27). До другої групи відносяться норми про іноземців, що знаходяться під владою однієї з воюючих сторін, ці норми стосуються також громадян нейтральних і воюючих держав, якщо ці держави не підтримують нормальних дипломатичних відносин з державою, що захопила військовополонених. Статус згаданих осіб регулюється постановами частини III розділу II Конвенції (статті 35—46).Усі ці особи мають право на гуманне поводження з ними та захист від нападів й образ. Беззастережно забороняються взяття заложників, колективні покарання, як і всякі інші засоби залякування або терору (статті 33—34).Статті 35—46 Конвенції містять особливі постанови стосовно іноземців, що знаходяться на території сторін, які беру і ь участь в конфлікті. Зокрема, ст. 35 фіксує право таких осіб на їх виїзд із окупованої території, якщо він не суперечить державним інтересам країни. А ст. 38 говорить, що становище іноземців регулюється правилами стосовно поводження з цією категорією осіб у мирний час. Нарешті, нормами статей 79—118 (розділ IV) регулюється режим осіб, інтернованих як на своїй власній, так і на окупованім території. Досить докладно регулюються питання розміщення інтернованих (ст. ст. 83—88), організації їх харчування, гігієни та медичної допомоги (ст. ст. 89—92), здійснення релігійної, інтелектуальної та фізичної діяльності (ст. ст. 93—95), підтримання зносин із зовнішнім світом (ст. ст. 105—116). Статус цивільних об'єктів. З принципом неприпустимості ведення воєнних дій проти мирного населення та жорстокого ставлення до нього тісно пов'язані постанови ст. 27 Гаазької конвенції 1907 р. стосовно правил сухопутної війни, які передбачають, що при облогах та бомбардуваннях має бути вжито всіх необхідних заходів, щоб оберігати, наскільки це можливо, храми, будинки, які служать цілям науки, мистецтва і благодійності, історичні пам'ятники, госпіталі й місця, де перебувають хворі й поранені, при умові, щоб ці будинки й місця не служили одночасно воєнним цілям.Першими об'єктами, що підлягали міжнародно-правовому захисту, стали предмети догляду за пораненими і хворими: санітарні вози та військові госпіталі . З 1929 р. у Конвенціях згадуються санітарні літальні апарати. За конвенціями 1949 р. захист розповсюдився на постійні санітарні установи та пересувні санітарні формування медичної служби . Проте найбільш повний перелік об'єктів, що знаходиться під міжнародно-правовим захистом, дає Додатковий Протокол І 1977 р. Основним правилом в цьому відношенні є заборона нападу на цивільні об'єкти і презумпція цивільного характеру об'єкту у випадку сумніву. Цивільними об'єктами є усі ті об'єкти, які не є воєнними об'єктами»... Згідно з діючими міжнародно-правовими нормами:

1. Забороняється напад або обстріл яким би то не було способом незахищених міст, сіл, помешкань чи будівель (ст. 25 Гаазьких правил сухопутної війни). При цьому повинно дотримуватися правило, що мова йде не про укріплення, а тільки про незахищені об'єкти, які або не чинять опору, або не зайняті військами противника.

2. Пересувні санітарні формування та стаціонарні установи санітарної служби, як і транспорти з пораненими і хворими, а також санітарні літальні апарати підлягають захисту, оскільки вони не використовуються для ворожих дій (ст. І Женевської Конвенції від 22 серпня 1864 р., ст. ст. 35 і 36 Першої Женевської Конвенції 1949 p.).

3. Забороняється віддавати неприятельські міста та населення на пограбування (ст. 28 Гаазьких правил). 4. Забороняється знищувати чи захоплювати ворожу власність, крім випадків, коли подібне знищення чи захоплення викликається настійною воєнною необхідністю (ст. 23 п, «ж»  IV  Гаазької конвенції 1907 p.).

Крім того, Додатковий Протокол І 1977 р. особливу увагу приділяє деяким іншим категоріям об'єктів.З гуманітарної точки зору найважливішими з них є «об'єкти, необхідні для виживання цивільного населення, такі як запаси продовольства, посіви, худоба, спорудження для постачання водії для життя та її запаси, а також зрошувальні споруди...», їх заборонено піддавати нападу або знищенню, вивозити або зробити непридатними (ст. 54 п. 2 Протоколу І). Зауважимо, що два інших положення захищають населення сторін у конфлікті, а, можливо, і людство в цілому, від непоправних катастроф. Протокол захищає установки й споруди, «що містять небезпечні сили», тобто греблі, дамби й атомні електростанції (ст. 56, особливо п. і Протоколу 1). Воюючі сторони зобов'язані до того ж нести ВІЙСЬКОВІ дії таким чином, щоб не виникла «велика, тривала її серйозна шкода» навколишньому середовищу (п. 1 ст. 55 Протоколу 1).Принципи ст. 27 IV Гаазької конвенції 1907 р, поклали початок міжнародно-правовому захистові культурно-історичних цінностей під час війни. Подальший розвиток міжнародно-правових норм пов'язаний з Вашингтонським пактом 1935 р. . присвячений охороні пам'ятників мистецтва, а також із спеціальним актом — Гаазькою конвенцією 1954 р. про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту .Норми Гаазької конвенції 1954 р. детально регламентують права і обов'язки воюючих сторін у питанні захисту культурних цінностей, якими вважаються: цінності, рухомі чи нерухомі, що мають велике значення для культурної спадщини кожного народу, такі як пам'ятники архітектури, мистецтва або історії, релігії чи світські, місця розташування археологічних розкопок, архітектурні ансамблі, двори мистецтва, рукописи, книги, інші предмети художнього, історичного або археологічного значення, а також наукові колекції або важливі колекції книг, архівних матеріалів чи репродукцій цінностей, вказаних вище; будівлі для збереження чи експонування рухомих культурних цінностей: музеї, великі бібліотеки, сховища архівів, а також укриття, призначені для зберігання рухомих культурних цінностей; центри зосередження культурних цінностей.Найбільш суттєвими вважаються норми, які містяться у ст. 4 згаданої Конвенції: Зокрема, Високі Договірні Сторони зобов'язуються: а) утримуватися від будь-якого ворожого акту, спрямованого проти культурних цінностей; б) заборонити, попередити, і, якщо необхідно, класти край будь-яким актам крадіжки, пограбування або незаконного привласнення культурних цінностей; в) утримуються від прийняття будь-яких репресивних заходів проти культурних цінностей; г) заборонити реквізицію рухомих культурних цінностей, розташованих на території іншої Високої Договірної Сторони.Конвенція (ст. 10) встановлює спеціальний розпізнавальний знак — щит, загострений знизу і розділений на 4 частини синього і білого кольору.Нарешті, Гаазька конвенція 1954 р. (ст. 9) передбачає надання спеціального захисту найважливішим культурним цінностям, які вносяться на заяву будь-якого учасника конвенції до спеціального «Міжнародного Реєстру культурних. цінностей, що перебувають під спеціальним захистом». Цей Реєстр ведеться Генеральним директором ЮНЕСКО. На завершення розгляду цього питання підкреслимо, що Дипломатична конференція по підтвердженню та розвитку міжнародного гуманітарного  права, яка застосовується в період збройних конфліктів, Женева, 1974—1977 pp., закріпила в тексті Протоколу. 1 заборону ворожих дій стосовно історичних пам'ятників, творів мистецтва або місць відправлення культів, оскільки ці об'єкти являють собою культурну або духовну спадщину народів

З урахуванням цього захист прав людини в період збройних конфліктів набуває неабиякого значення.

Правове становище учасників збройних конфліктів.

Комбатанти. Відповідно до Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 р., збройні сили сторін, які перебувають у конфлікті, “складються з усіх організованих збройних сил, груп і підрозділів, що перебувають під коман­дуванням особи, відповідальної перед цією стороною за поведінку своїх підлеглих, навіть якщо цю сторону представляє уряд або влада, не визнана супротивною стороною. Такі збройні сили підкоряються внутрішній дисциплінарній системі, що, з-поміж іншого, забезпечує дотримання норм міжнародного права, застосовуваних у період збройних конфліктів” (п. 1 ст. 43). Зважаючи на це положення, можна дати таке визначення.

Комбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті (крім медичного і духовного персоналу), і мають право брати. особисту участь у воєнних діях.

Відповідно до міжнародного права наданий комбатантам статус учасників активних бойових дій розглядається як сукупність властивих їм прав, характерних рис і особливостей. Найістотнішими з них є такі:• за комбатантами визнається право застосовувати воєнне насильство;• до самих комбатантів може застосовуватися воєнне насильство;• комбатанти, які потрапили під владу супротивної сторони, є військовополоненими;• статус комбатанта не поширюється на найманців [64]. Відповідно до Женевських конвенцій 1949 р. учасниками бойових дій вважаються:• особовий склад регулярних збройних сил;• ополчення і добровольчі загони (які входять і які не входять до складу регулярних збройних сил);• особовий склад організованих рухів опору, якщо він відповідає таким умовам:• має на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих;• має певний і чітко видимий здалеку розпізнавальний знак;• відкрито носить зброю;• додержується у своїх діях законів і звичаїв війни;• члени екіпажів торговельних суден і цивільних літаків, що безпосередньо беруть участь у воєнних діях;• населення, яке при наближенні супротивника взялося за зброю, коли воно відповідає двом умовам:• відкрито носить зброю;• додержується законів і звичаїв війни.

Найманці. Спираючись на ст. 47 Додаткового протоколу 1 до Женевських конвенцій 1949 р., можна дати таке визначення.

Найманець — це будь-яка особа, що:

а) спеціально завербована на місці або за кордоном для участі у збройному конфлікті;

б) фактично бере особисту участь у воєнних діях;

в) керується здебільшого бажанням одержати особисту вигоду або матеріальну винагороду;

г) не є ані громадянином сторони, яка перебуває в конфлікті, ані особою, що постійно проживає на території, рольованій даною стороною;

д) не входить до особового складу збройних сил сторони, яка перебуває в конфлікті;

е) не послана державою, яка не є стороною, що перебуває в конфлікті, для виконання офіційних обов’язків як особа, що входить до складу її збройних сил.

За останньою ознакою, що характеризує найманця (пункт “е”), його відрізняють від військових радників, які на­правляються на службу до іноземної армії за згодою між державами і не беруть особистої участі у воєнних-діях.Зважаючи на те, що найманці вербуються, використовуються, фінансуються і навчаються для діяльності на порушення таких принципів міжнародного права, як суверенна рівність, політична незалежність, територіальна цілісність і самовизначення народів, Генеральна Асамблея 00Н своєю резолюцією прийняла 4 грудня 1989 р. Міжнародну про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців. Ця конвенція уточнює неправомірних насильницьких дій найманців:• повалення уряду або інший підрив конституційного ладу держави;• підрив територіальної цілісності держави.За визначенням ст. З цієї конвенції найманець, який бере безпосередню участь у воєнних або спільних насильницьких діях, вчиняє злочин за змістом цієї конвенції.

Найманець не має права на статус комбатанта або військовополоненого.

Будь-яка особа, яка вербує, використовує, фінансує або навчає найманців, чинить злочин, як визначено Конвенцією 1989 р.Конвенція передбачає, що норми, які містяться в ній, мають застосовуватися без шкоди для права збройних кон­фліктів і міжнародного гуманітарного права, включаючи положення, що стосуються статусу комбатантів або військово­полонених.

Добровольці. Факти участі добровольців у складі діючих армій воюючих сторін мали місце в історії багатьох війн. Ось чому Гаазькі конвенції 1907 р. приділили цій категорії учасників бойових дій особливу увагу. Використовуючи поапарат Конвенції про права та обов’язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної війни 1907 р., можна таке визначення

Добровольці — це приватні особи, які самі переходять кордон з метою вступити на службу до збройних сил однієї з воюючих сторін.

На відміну від найманця доброволець включається до особового складу збройних сил, у результаті чого він набуває статусу комбатанта. При цьому воююча сторона “відповідальна за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її військових сил”.

Шпигуни (вивідачі). Цій категорії осіб, що беруть у той або інший спосіб участь у збройних конфліктах, приділялася увага в Додатку до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р., а також у Додатковому протоколі І до Женевських конвенцій 1949 р. На підставі зазначених міжнародних актів можна дати таке визначення.

Шпигуном (вивідачем) може бути визнана така особа зі складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті, яка, діючи таємним способом або під вигаданими приводами, збирає відомості в районі воєнних дій даної сторони з повідомити їх супротивній стороні.

У разі затримки (арешту) під час шпигунства така особа “не має права на статус військовополоненого, і з ним можуть поводитися як зі шпигуном” (ст. 46 Додаткового протоколу І).У Додатковому протоколі І є низка положень, що містять ознаки, за якими шпигунство відрізняють від Інших дій комбатантів. Так особа зі складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті, яка від імені цієї сторони збирає або намагається збирати інформацію на території, контрольованій супротивною стороною, не вважається особою, що займається шпигунством, якщо, діючи у такий спосіб, вона носить формений одяг своїх збройних сил.Так само діяльність такої особи не вважається шпигунською, якщо вона не діє обманним шляхом або навмисно не вдається до таємних методів.

Якщо така особа потрапляє під владу супротивної сторони, вона не втрачає свого права на статус військовополоненого, і з нею не можуть поводитися як зі шпигуном.

Парламентери. Докладно про парламентерів ідеться в статтях XXXII—XXXIV Додатку до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р.

Парламентером вважається особа, уповноважена однією з воюючих сторін почати переговори з іншою стороною і прибуває з білим прапором.І сам парламентер, і сурмач або барабанщик, що його супроводжують, а також прапороносець і перекладач користуються правом недоторканності.Начальник військ, до якого відправлено парламентера, не зобов’язаний прийняти його за будь-яких обставин. Він може вжити всіх необхідних заходів, аби перешкодити парламентеру скористатися покладеним на нього дорученням для збирання інформації. Він має також право у разі зловживань з боку парламентера тимчасово його затримати. Парла­ментер втрачає право на недоторканність, якщо буде позитивним і безсумнівним способом доведено, що він скористався своїм привілейованим становищем для підмови до зради або для її вчинення.

Військовополонені. У ст. 44 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 р. поняття військовополоненого визначено лаконічно: будь-який комбатант, що потрапляє під владу супротивної сторони, є військовополо­неним. Водночас про цю категорію учасників збройних конфліктів докладно сказано в Женевській конвенції про пово­дження з військовополоненими 1949 р. Зокрема, у ст. 4 конвенції сказано, що військовополоненими є особи, які потрапили під владу ворога і належать до однієї з таких категорій:• весь особовий склад збройних сил сторони, яка перебуває в конфлікті;• особовий склад добровольчих загонів та інших ополчень, включаючи особовий склад організованих рухів опору, якщо вони відповідають нижченаведеним умовам:

а) мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих;

б) мають певний і чітко видимий здалеку розпізнавальний знак;

в) відкрито носять зброю;

г) додержуються у своїх діях законів і звичаїв війни.

• особовий склад регулярних збройних сил, що вважає себе підпорядкованим урядові або владі, не визнаних державою, яка тримає в полоні;• особи, які йдуть за збройними силами, але не входять до їх складу безпосередньо (постачальники, військові кореспонденти тощо);• члени екіпажів суден торговельного флоту, екіпажів цивільної авіації сторін;