94.Поняття й суть міжнародного права навколишнього середовища, його місце в системі міжнародного публічного права

Практика, що склалась як в національній, так і в міжнародній системі права, свідчить: в основу найменування їх галузей покладено об'єкт відповідної категорії правовідносин . У спеціальній літературі справедливо вказується па те, що в сучасних умовах термін «природа» дедалі частіше замінюється терміном «навколишнє середовище», оскільки останній найбільш точно відображає ту частину природного середовища, з якою взаємодіє людина. Зміст же терміну «природа», як правило, обмежується живою природою . Об'єктом міждержавних відносин не може бути й «екологія», оскільки цей термін означає науку про відносини рослинних і тваринних організмів і утворених ними спільнот між собою та з навколишнім середовищем .

Із викладеного вище випливає, що об'єктом даної категорії міжнародних правовідносин є навколишнє середовище, сприятливий стан якого забезпечується заходами його охорони та раціонального ресурсокористування. В такому розумінні навколишнє середовище— це комплексне матеріальне благо, яке у свою чергу складається з широкого спектру похідних від нього матеріальних і нематеріальних благ, умов, які гарантують здоров'я та процвітання нинішніх і майбутніх поколінь людства. Відомий фахівець —: французький проф. А. Кісс при визначенні об'єкту цього права враховує все те, що знаходиться поза межами територіальної компетенції держави і що має транскордонний характер: світовий океан, міжнародні ріки та озера, атмосферу землі, навколоземний і космічний простір, охорона рослинного і тваринного світу, а також ті сфери людської діяльності, які можуть заподіяти велику шкоду навколишньому середовищу (такі форми впливу, як токсичні речовини, технічні відходи, термоядерна радіація, термоядерні відходи).

Отже, поняття «навколишнє середовище» охоплює широке коло елементів, пов'язаних з умовами існування людини. Юристи-міжнародники виділяють три групи таких об'єктів: об'єкти природного (живого) середовища (флора, фауна); об'єкти неживого середовища (морські та прісноводні басейни — гідросфера), повітряний басейн (атмосфера), грунт (літосфера), навколоземний космічний простір, об'єкти «штучного» середовища, які утворені людиною" в процесі її взаємодії з природою . Інколи виділяють ще сферу науково-технічної співпраці держав стосовно охорони навколишнього середовища .

Сприйняття навколишнього середовища як об'єкта відокремленої категорії міжнародних правовідносин обумовлює застосування терміну «міжнародне право навколишнього середовища» .

Міжнародне право навколишнього середовища треба розуміти як сукупність міжнародноправових принципів і норм, що регулюють, відносини між його суб'єктами (в першу чергу держав) стосовно охорони навколишнього середовища від шкідливих діянь та раціонального ресурсовикористання.

Не дивлячись на те, що основоположне значення природного фактору в процесі суспільного розвитку було визначено майже дна століття тому, захист навколишнього середовища не висувався як; самостійна проблема. Досить сказати, що першою міжнародною угодою в галузі міжнародної охорони навколишнього середовища була міжнародна угода про охорону птахів, корисних у сільському господарстві (Париж, 19 березня 1902 p.)'. Тільки динамічний розвиток у 70—80-і роки XX століття наукових основ глобальних проблем у науковій літературі дозволило виділити правові норми стосовно захисту навколишнього середовища в особливу групу.

Вирішальний вплив на формування міжнародного права навколишнього середовища мали Стокгольмська конференція (5—16 червня 1972 року) та прийнята тоді ж «Декларація Конференції Об'єднаних Націй про навколишнє середовище». Цим самим було визнано, що охорона навколишнього середовища набула глобального значення: в ній зацікавлені всі держави, та необхідно мати постійні міжнародні інституційні структури у вказаній галузі.

Тенденція консолідації міжнародних природоохоронних норм у певну сукупність на основі єдності їх внутрішнього змісту відмічалась юристами-міжнародниками ще на початку 70-х років. Наприклад, В. А. Чичварін писав у 1970 p., що «міжнародно-правова охорона природи являє собою не тільки сукупність певних діючих принципів і норм, але іі одну з галузей науки міжнародного права...» . Інший відомий фахівець О. С Колбасов у ті ж роки також висловлювався за відділення галузі права навколишнього середовища в системі міжнародного права . Подальшого дослідження в галузі міжнародно-правового регулювання охорони навколишнього середовища дали юристам багатьох країн підстави зробити припущення про те, що в правовій системі світового співтовариства відбувається процес становлення нової самостійної галузі міжнародного публічного права — міжнародного права навколишнього середовища . З часом терміни «міжнародне право навколишнього середовища», «право навколишнього середовища» стали загальноприйнятими в документах органів та установ системи ООН.

Варто зазначити, що новітня міжнародно-правова доктрина також виходить із визнання за сукупністю міжнародно-правових норм, які регулюють охорону навколишнього середовища як самостійної галузі. Так, видані за кордоном в останні роки підручники розглядають міжнародно-правову охорону навколишнього середовища як одну з галузей сучасного міжнародного публічного права . Гаазька академія міжнародного права в 1985 р. опублікувала праці спеціального симпозіуму «Майбутнє міжнародного права навколишнього середовища», де в числі інших питань обговорюється і галузевий характер міжнародного права навколишнього середовища .

Як бачимо, наявність у міжнародному праві специфічної сукупності принципів і норм, внутрішньо пов'язаних за змістом і об'єднаних загальною метою регулювати особливу категорію міждержавних відносин — з приводу охорони та раціонального використання навколишнього середовища — не викликає сумніву у більшості дослідників. Це, по-перше. По-друге, загальновизнана специфічна сукупність міжнародно-правових норм охорони навколишнього середовища задовольняє визнаним критеріям галузі міжнародного права. По-третє, беззаперечною є зацікавленість світового співтовариства в спеціальному врегулюванні даної галузі суспільних відносин (цьому колу питань був присвячений ряд представницьких міжнародних конференцій, питання міжнародної охорони навколишнього середовища обговорюються регулярно на сесіях ГА ООН, функціонує Програма ООН з навколишнього середовища, на проблеми природоохорони орієнтовані спецустанови ООН та низка міжнародних неурядових організацій). По-четверте, накопичено значний обсяг нормативного матеріалу. У світі, наприклад, діє майже 300 міжнародних договорів, які регулюють питання охорони та раціонального використання навколишнього середовища . За обсягом нормативного матеріалу міжнародне право навколишнього середовища не поступається таким галузям, як міжнародне космічне, міжнародне морське, міжнародне повітряне право.

Усі вищезгадані фактори свідчать-на користь тенденції становлення нової галузі міжнародного публічного права—міжнародного права навколишнього середовища. Разом із тим, як слушно зауважується в літературі , структурне формування міжнародного права навколишнього середовища поки що не завершено. Свідчення тому — потяг деяких принципів і норм стосовно захисту навколишнього середовища до інших галузей міжнародного публічного права, особливо до морського і повітряного. Крім цього, низка сформованих спеціальних принципів і норм щодо захисту навколишнього середовища страждає недостатнім конкретним змістом.

На думку багатьох фахівців, до якої приєднується й автор, остаточному завершенню формування, міжнародного права навколишнього середовища як самостійної галузі в значній мірі сприяла б його кодифікація. До речі, це питання неодноразово висувалось І в рамках Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП). Універсальний кодифікаційний акт за аналогією з іншими галузями міжнародного публічного права дозволив би систематизувати в єдину систему існуючі принципи й норми в даній галузі, що стане завершальним етапом формування нової галузі.