77.Поняття і джерела міжнародного морського права

Міжнародне морське право – це галузь міжнародного права, що регулює використання морів і океанів в інтересах людства. Існують також інші визначення цього поняття. Міжнародне морське право – це галузь міжнародного публічного права, яка визначає правовий статус морських просторів і порядок використання просторів і ресурсів в мирних цілях. Суб’єктами міжнародного морського права є держави і міжнародні організації. Сферою його дії є води морів і океанів, їхні надра.

Протягом віків джерелами міжнародного морського права визнавалися винятково міжнародні звичаї. Бурхлива науковотехнічна революція в галузі морського транспорту і всебічна інтенсифікація процесів дослідження і використання морів і океанів в ХХ ст. призвели до необхідності прогресивного розвитку і кодифікації морського права.Перша конференція ООН з морського права відбулась в 1958 р. в Женеві. На ній було прийнято 4 конвенції з морського права:Конвенцію про відкрите море 195.8 року;Конвенцію про територіальне море та прилеглу зону 1958 року; Конвенцію про континентальний шельф 1958 року; Конвенцію про рибальство і охорону живих ресурсів відкритого моря 1958 року.

На конференції так і не вдалося досягти компромісу з питання ширини територіального моря (3,6 чи 12 морських миль).На Другій конференції ООН з морського права в 1960 р. в Женеві теж не вдалося вирішити це питання. Окремі держави почали довільно розширювати свої територіальні води аж до 200 морських миль, що призвело до напруження у відносина~ між морськими державами, які використовували свої морські флоти і залежали економічно від використання ресурсів світового океану.

Третя конференція ООН з морського права відбулася в 197 з-1982 роках, було проведено 11 сесій цієї конференції. ]з грудні 1982 р. на Ямайці на спеціальній сесії Конференції була підписана Конвенція ООН з морського права 1982 року, що визначила правовий режим морів і океанів. Конвенція набула чинності в 1994 р. після їі ратифікації 60 державами-учасницями.

Конвенція ООН з морського права 1982 року і Женевські конвенції з морського права 1958 року є безстроковими міжнародними договорами. Конвенція ООН з морського права 1982 року має переважну юридичну силу ЩОДО Женевських конвенцій 1958 року для держав, які є учасницями всіх цих конвенції (ст. 311 Конвенції ООН з морського права 1982 року).

Конвенція ООН з морського права 1982 року – основне джерело сучасного міжнародного морського права. Вона складається з 17 розділів (320 статей), 9 додатків, які регулюють правовий статус і режим використання морських просторів.

78.Класифікація морських просторів

Правова класифікація морських просторів у спеціальній літературі здійснюється з урахуванням правового статусу та особливостей правового режиму конкретного морського простору. Цей підхід відповідає історичній традиції, що склалася, а також має фундаментом Конвенцію з морського права 1982 р.

З погляду діючого міжнародного морського права простори Світового океану поділяються на: а) морські простори, що знаходяться під суверенітетом прибережної держави та складають його державну територію (внутрішні морські води і територіальне море), і б) морські простори, на які не розповсюджується суверенітет жодної із держав (відкрите море). Цей поділ вважається підвалиною класифікації. Але при такому загальному поділі неможливо v повній мірі врахувати характер окремих морських просторів," які входять до однієї з двох вказаних категорій. А тому доцільна класифікація, що розкриває не тільки загальні, але й специфічні риси таких просторів, як, наприклад, внутрішні (національні) морські води, територіальні води, архіпелазькі води, прилегла зона, економічна зона тощо. Оскільки певні морські простори складаються з вод, які мають неоднаковий статус (наприклад, у води міжнародних проток входять у певних випадках і внутрішні води, і води територіального моря, і води відкритого моря) їх доцільно також виділити в окрему категорію морських просторів. Нарешті, з урахуванням історичних та інших факторів, в окрему категорію просторів, які мають міжнародно-правовий режим, виділяють води міжнародних каналів.

Стосовно території у рамках міжнародного публічного права, застосовуються два поняття — «правовий статус», який визначає становище даної території щодо суверенітету будь-якої держави, і «правовий режим», що складає систему юридичних норм і правил, покликані регулювати діяльність і поведінку суб'єктів права на даній території. Обидва ці поняття тісно пов'язані між собою та знаходяться в певній залежності очне від одного. З урахуванням цього моменту і дається правова характеристика того чи іншого морського простору в даній книзі .

79.Внутрішні морські води

Поняття внутрішніх морських вод. У міжнародному морському праві під внутрішніми морськими водами розуміють усі води, що знаходяться в межах території даної прибережної держави. Вони є невід'ємною складовою частиною території держави і безумовно, підкоряються його суверенітету. Міжнародні угоди (Женевська конвенція 1958 р.. про територіальне море і прилеглу зону, Конвенція ООН з морського права 1982 р.) і національні закони (наприклад, Закон України «Про державний кордон України» до складу внутрішніх морських вод відносять: 1) морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини територіального моря; 2) акваторія морських портів; 3) води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги яких належать одній державі і ширина входу до яких не перевищує 24 милі (у тому випадку, коли ширина входу більше 24 морських миль для відліку внутрішніх вод проводиться від берега до берега пряма вихідна лінія в 24 морські милі так, щоб цією лінією було обмежено по можливості якомога більший водний простір); води так званих «історичних» заток і внутрішніх морів (до таких відносяться, наприклад, Гудзонська затока, що належить Канаді, затока Петра І — Росії, Внутрішнє море — Японії).

Варто зазначити, що доктрина міжнародного права не ставить під сумнів право держав проголошувати деякі затоки «історичними». На думку юристів-міжнародників , для проголошення державою будь-яких заток «історичними» необхідно передусім висунути відповідні підстави, або обґрунтування, які випливають з особливостей протоки. Так, Норвегія вважає своїми внутрішніми водами морський шлях «Індрелея», що проходить уздовж її узбережжя, і який створено тільки зусиллями цієї держави. Статус цього шляху як внутрішніх вод підтверджено у 1951 р. ухвалою Міжнародного Суду ООН .

Отже, межі внутрішніх вод визначаються самими прибережними державами згідно з нормами міжнародного і національного права.

Правовий режим внутрішніх морських вод. Оскільки внутрішні морські води є частиною державної території, цілком зрозуміло те, що їх правовий режим визначається головним чипом прибережною державою. Частково ж цей режим регламентується міжнародним морським правом. Так, Конвенція ООН з морського права 1982 р. передбачає, що, якщо «встановлення прямої вихідної лінії призводить до включення у внутрішні води районів, які до цього не розглядались як такі, в таких водах застосовується право мирного проходу, передбаченого в достеменній Конвенції» (п. 2 ст. 8). Як бачимо, в таких водах прибережна держава зобов'язана враховувати всі норми міжнародного морського права стосовно мирного проходу іноземних суден .

Суверенітет дає прибережній держані виняткове право па використання природних ресурсів своїх національних вод і право самій вирішувати питання про судноплавство в них. Якщо немає відповідних угод з іноземними державами, у такому випадку національні води прибережної держави закриті для всіх суден, крім тих, що плавають під її прапором. Режим цих вод, за загальним правилом, регулюється національним законодавством прибережної держави. Вона самостійно визначає, яка частини її внутрішніх вод і на яких умовах може служиш цілям міжнародного судноплавства. Наприклад, ст. 16 Закону України про державний кордон забороняє будь-яку промислову, дослідну та пошукову діяльність іноземних невійськових суден і військових кораблів у водах України, за винятком випадків, коли така діяльність здійснюється з дозволу компетентних органів України або На підставі міжнародних договорів України. Характеризуючи міжнародно-правовий режим внутрішніх морських вод, неодмінно треба підкреслити таку його особливість: іноземним суднам дозволяється користуватися ними лише як шляхом до портів прибережної держави, оскільки саме морські порти є кінцевими або проміжними пунктами міжнародних морських ліній,

Згідно з Женевською конвенцією 1923 р. про міжнародний режим морських портів, прибережна держава сама встановлює, до яких її портів можуть заходити іноземні судна, а до яких — ні. Звідси з'явився і поділ морських портів на закриті і відкриті. Закритими морськими портами є ті, до яких забороняється заходити будь-яким іноземним суднам. До числа таких портів передусім належать військово-морські бази та інші порти, які мають значення для оборони та безпеки прибережної держави.

Відкриті морські порти — де такі, до яких можуть заходити іноземні судна і які в силу цього мають статус міжнародних морських портів. В Україні перелік морських портів, відкритих для заходження іноземних суден, визначається Кабінетом Міністрів України та Оголошується в Повідомленнях мореплавцям. На території України відкритими морськими портами є Одеський, Іллічевський, Херсонський, Білгород-Дністровський, Бердянський та ін.

З-поміж відкритих портів доцільно виділити так знані вільні порти, тобто порти з спеціальними зонами, до яких іноземні судна заходять і залишають їх без будь-яких митних формальностей. Вільні порти полегшують реекспорт, сприяють пожвавленню морської торгівлі та одержанню додаткових валютних надходжень від звичайних портових зборів і послуг (наприклад, у морському порту справляються такі цільові портові збори: корабельний, причальний, якірний, канальний, маяковий, вантажний, адміністративний та санітарний). Вільні порти функціонують в Адені. Александрії, Бремені, Гамбургу, Копенгагені, Мальме, Ріо-де-Жанейро, Стокгольмі, Трієсті та ін.

Для заходження іноземних цивільних суден до відкритих портів не потрібно спеціального попереднього дозволу прибережної держави. Щодо військових кораблів, вони мають право заходити до портів іноземних держав лише за спеціальним дозволом прибережної держави, тобто відповідно до правил їх відвідування, що видаються компетентними органами і публікуються у встановленому порядку .

Проте всі судна, як цивільні, так і військові, можуть заходити до іноземних портів без особливого дозволу в разі «вимушенім і. заходження», викликаного стихійними явищами, аварією судна тощо.

Прибережна держава, коли цього вимагають інтереси її безпеки або інші важливі міркування, може встановити райони, в яких тимчасово забороняється плавання і перебування іноземних суден. Про встановлення таких районів оголошується у встановленому порядку.

Правовий статус іноземних суден у внутрішніх морських водах. Передусім необхідно зазначити, що юридичний статус, встановлений у внутрішніх морських водах (головним чином у портах) охоплює як права прибережної держави в плані розповсюдження її юрисдикції на іноземні судна (в силу її суверенітету), так і права і обов'язки іноземного судна під час плавання і перебування в таких водах. На цей кореспонденційний характер прав і обов'язків судна та прибережної держави звертає увагу індійський вчений П. Тандон, який слушно вважає, що іноземне судно, «яке добровільно заходить в територіальні межі іншої держави, підкоряє себе юрисдикції останньої. Під час його перебування (в порту) воно має право на захист з боку законів країни перебування та відповідно зобов'язано додержувати ці закони» .

Всі іноземні судна, що перебувають у внутрішніх водах прибережної держави, зобов'язані підкорятися її законам, додержувати встановленого нею порядку і умов плавання. Зокрема, вони повинні виконувати всі правила, що регулюють порядок заходження іноземних невійськових суден та військових кораблів у внутрішні води і виходу з них, підтримання радіозв'язку, лоцманські послуги тощо.

Іноземні військові кораблі заходять у внутрішні води відповідно до правил їх відвідування, що публікуються у встановленому порядку.

Будь-яке іноземне судно, що заходить на рейди і в порт, підлягає санітарному, прикордонному, митному оглядові, а також сплачує портові збори і податки, встановлені прибережною державою. Прикордонний і митний огляд іноземних суден обов'язкові також і тоді, коли судно відбуває з порту. Іноземні військові кораблі звільняються від прикордонного та митного огляду. А щодо санітарного контролю, то достатньою є заява командира судна про стан здоров'я екіпажу.

За порушення режиму судноплавства стосовно судна-право-порушника застосовуються заходи, передбачені законодавством прибережної держави. Щодо військових та інших державних суден, які користуються імунітетом, обмежуються попередженням або вимогою негайно залишити внутрішні води.

Внутрішній розпорядок на судні та відносини між членами екіпажу регулюються за законами і правилами держави прапора судна, якщо вони не суперечать основам правопорядку прибережної держави . У той же час компетентні органи прибережної держави не втручаються у розпорядок на борту іноземних військових кораблів, оскільки вони користуються правом екстериторіальності.

Разом з тим, в останнє десятиріччя ця сфера правових відносин, особливо після прийняття в 1965 р. Міжнародної конвенції щодо полегшення міжнародного морського судноплавства і Конвенції ООН з морського права 1982 р., в певній мірі стала об'єктом міжнародно-правового врегулювання. Так, держави дотримуються єдиного порядку оформлення суден, який полегшує становище останніх у чужоземних портах. З прийняттям Конвенції 1965 р. значно поліпшилась договірна практика в цій сфері. Держави все частіше укладають між собою договори про торгівлю та мореплавство, що визначають порядок заходження і правовий режим перебування торговельних суден договірних держав. При обслуговуванні іноземних суден та надання їм послуг у портах застосовується один із двох принципів: національного режиму (надання режиму, яким користуються вітчизняні судна) або найбільшого сприяння (створення; умов не гірших, ніж ті, якими користуються судна будь-якої третьої держави). На міжнародному рівні регулюються порядок і процедура сходу на берег, перебування в портах та проїзду моряків через територію іноземних держав. Ще в 1958 р. у рамках Міжнародної організації праці (МОП) була прийнята Міжнародна конвенція про національні посвідчення особи моряків.

Як бачимо, правовий статус іноземних суден у внутрішніх морських водах визначається не тільки національним законодавством прибережної держави, а й нормами міжнародного морського права.

Архіпелазькі води

Поняття «архіпелазькі води» відноситься до числа новітніх у міжнародному морському праві: воно виникло тільки у середині XX ст. і уперше було оформлене нормами міжнародного права в Конвенції ООН з морського права 1982 р. Архіпелазькі води - це морський простір, який лежить між островами, що складають усю територію держави, і обмежене із зовнішнього боку архіпелазькими вихідними лініями. При цьому довжина таких ліній не повинна перевищувати 100 морських миль, і тільки 3% їх загальної кількості можуть, мати максимальну довжину 125 морських миль. Від цих Ліній у бік моря, відлічуються територіальні води держави-архіпелага.

Співвідношення між площиною води і площиною суші внутрі цих ліній повинно складати від 1:1 до 9:1 (наприклад, Індонезія — 1:1, Філіпини — 1:2; Фіджі — 1:4). Ця важлива постанова щодо співвідношення між площиною водного простору і площиною суші держави-архіпелагу міститься в п. 1 ст. 47 Конвенції ООН з морського права 1982 р. Отже, не кожна держава, що складається з островів, може мати архіпелазькі води. їх не мають, наприклад, .Великобританія та Японія . Виходячи з цього, необхідно підкреслити, що режим архіпелазьких вод можна застосувати тільки до держав-архіпелагів, а саме до таких країн, якими є: Індонезія, Кабо-Верде, Мальвійська Республіка, Мікронезія, Палау, Папуа Нова. Гвінея, Соломонові Острови, Сан-Томе і Пріпсіпі, Тонга, Фіджі, Філіппини.

Як справедливо підкреслюється в спеціальній літературі , головна особливість режиму архіпелазьких вод полягає в тому, що вони підкоряються суверенітету держави-архіпелагу з одночасним закріпленням певних прав за прибережними державами. Згідно зі ст. 49 Конвенції ООН з морського права, на архіпелазькі води, повітряний простір над ними, а також на їх дно і надра, так само як і на їх ресурси, розповсюджується суверенітет держави-архіпелага.

За умовою дотримання режиму внутрішніх вод, які знаходяться в межах архіпелазьких вод (вод портів, проток і т. ін.), судна всіх держав користуються правом мирного проходу через архіпелазькі води (ст. 52 Конвенції ООН з морського права).

Проте, зовсім інакший правовий режим встановлюється для морських шляхів, що знаходяться в межах архіпелазьких вод, які звичайно використовуються для міжнародного судноплавства. В цьому випадку здійснюється право архіпелазького проходу, яке : дуже близьке до транзитного проходу в протоках. Згідно з п. 1 ст. 53 Конвенції ООН з морського права, «держава-архіпелаг може встановлювати морські коридори і розташовані над ними повітряні коридори, прийняті для безперервного і швидкого проходу іноземних суден через її архіпелазькі води і прилегле територіальне море та прольоту іноземних літальних апаратів над ними». Якщо держава-архіпелаг не встановлює морських або повітряних кордонів, право архіпелазького проходу може здійснюватись по шляхах, які використовуються для міжнародного судноплавства.

Нарешті, треба підкреслити, що оскільки національне законодавство держав-архіпелагів склалося в період роботи III Конференції ООН з морського права — в кінці 70-х pp. — то воно відповідай постановам Конвенції ООН з морського права 1982 p., за винятком законодавства Кабо-Верде (остання проголосила про встановлення статусу внутрішніх вод для своєї акваторії) .