Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
konsp kreat men-t.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
1 Мб
Скачать
☆

5.4. Інформаційні ресурси креативної організації

Інформація – це влада. Це теза менеджменту індустріальної доби, яка при перенесенні в добу креативної економіки стає небезпечною.

Менеджери розглядають інформацію як засіб демонстрації влади і впливу на підлеглих. Підлеглі, що володіють важливою інформацією, теж можуть перетворити її на важель впливу на менеджерів.

Менеджери, щоб зміцнити свій авторитет, не діляться інформацією стосовно планів організації на майбутнє, розподілу ресурсів, кадрових питань, фінансів, проблем, що виникли в організації, невдач. Працівники приховують невдачі і проблеми – прагнуть виглядати краще в очах керівників. І ті, і інші не діляться своїми ідеями.

Питання менеджменту інформації набуває особливої актуальності для креативних організацій і стосується змін у таких напрямках:

  • Надання важливої, релевантної інформації, що необхідна для прийняття рішень. Всі підрозділи отримують доступ до вичерпної, правдивої інформації, вільно обмінюються нею, в разі необхідності обговорюють її для прийняття рішень на користь організації.

  • Подолання обмеженої раціональності. Марч і Саймон сформулювали концепцію обмеженої раціональності. Відповідно до неї люди завжди, свідомо чи несвідомо, приймають рішення, базуючись на тих знаннях, що у них є зараз . Це призводить до прийняття задовільного, тобто відносно доброго, але не найкращого рішення. Достатньо добрі продукти не зможуть забезпечити конкурентоспроможність продукту. Тому обмежена раціональність – це бар’єр для креативності.

  • Особисте спілкування. Останніми роками кількість каналів комунікації в організаціях значно зросла, головним чином завдяки розвитку і широкій доступності мультимедійних технологій. Вони створюють конкуренцію більш традиційним методам спілкування завдяки швидкості і точності передачі інформації.

Однак, креативні організації «відновлюють у правах» неформальне спілкування між працівниками, засноване на особистих контактах. Особлива роль відводиться діалогу, який П. Сенге розглядає як обмін змістами, а не тільки інформацією.

Заміна особистого спілкування інформаційними| технологіями може бути небезпечною для креативних організацій, оскільки:

  • Невербальне спілкування виключається (жести, міміка). Неявні знання важко передати словами.

  • Образномислячі креативні особистості не завжди є гарними комунікаторами.

  • Поріг висловлення думки в письмовому повідомленні вищий, ніж при безпосередньому спілкуванні (люди часто утримуються від висловлювання своїх не повністю сформованих думок).

  • Особисте спілкування дозволяє швидко зняти непорозуміння і тому прискорює процес отримання інформації.

  • Особисте спілкування емоційно збагачене і краще передає ставлення комунікаторів до обговорюваного предмету.

З цих міркувань креативні організації залишають «острови вільного спілкування», що заохочує неформальний обмін думками між працівниками.

На ефективне використання як людського так і інформаційного ресурсів, що може значно підвищити креативність організацій, спрямовані теорії інтелектуального капіталу і управління знаннями.

Теорія інтелектуального капіталу

Теорія інтелектуального капіталу набула поширення наприкінці 90-х років минулого століття.

Джек Уелш, один із найавторитетніших менеджерів другої половини ХХ століття казав: «Я вважаю, що конкурентна перевага компанії полягає в її здатності щоденно примножувати свій інтелектуальний капітал».

Структура інтелектуального капіталу

В сучасних умовах інтелектуальний капітал перетворюється на найбільш цінний і мобільний вид капіталу.

Становлення економіки знань у розвинених країнах Заходу у 90-ті роки XX ст. привернуло увагу дослідників до категорії інтелектуального капіталу як однієї зі системоутворюючих категорій, породжених новим постіндустріальним суспільством. Загальновизнано, що інтелектуальна, науково озброєна праця, що ґрунтується на знаннях, творчі здібності працівників, їх професійна кваліфікація, права на дизайн, торговельні знаки, патенти, структура управління та інформаційні технології стають першоосновою та рушійною силою виробництва, стратегічними факторами економічного розвитку національних економік у інформаційну епоху.

Впровадження у науковий вжиток поняття "інтелектуальний капітал" стало відображенням принципово нового підходу до аналізу ринкових відносин, конкурентних переваг та лідерства підприємств, що грунтуються на ефективному використанні унікальних за природою нематеріальних чинників, здатних привести в дію механізм інноваційного розвитку.

На думку провідних західних дослідників, важливим показником, який відображає перетворення інтелектуального капіталу в провідний ресурс постіндустріальної економіки є "знаннєінтенсивність", яка вимірюється відсотковою часткою кваліфікованих робітників у структурі зайнятого населення. Перехід від капітало- та працемістких галузей до науково- та інтелектуальномістких виробництв характеризується зростанням частки витрат на інформацію та знання у собівартості більшості видів продукції. Створення, ідентифікація та капіталізація знань перетворюються на рушійну силу та визначальні чинники розвитку інтелектуальної економіки.

Дослідники проблем постіндустріальної економіки звертають увагу на збільшення частки НДДКР у загальних витратах державних і приватних фірм та швидке зростання капіталізації високотехнологічних підприємств, яке не можна пояснити лише спекулятивними сплесками на ринку цінних паперів. На початку 80-х років XX ст. індекс Доу-Джонса засвідчив зростаючий відрив ринкової капіталізації провідних фірм від вартості їх матеріальних активів (споруд, запасів, обладнання). Так, коефіцієнт Тобіна (відношення ринкової вартості акцій підприємства до вартості його основних фондів) для фірми "Мicrosoft" перевищив 5.

Л Едвінсон, М. Мелоун визначають: «Виникнення інтелектуального капіталу цілком закономірне, якщо брати до уваги дію неподоланних історичних і технологічних процесів, не говорячи про інвестиційні потоки, що заполонили сучасний світ, сприяючи розвитку економіки, в якій знання відіграють провідну роль.»

Інтелектуальний капітал скоро стане головним критерієм оцінки наших компаній і закладів, тому що лише він здатен відобразити динаміку організаційної стійкості та процесу створення цінностей. Тільки він придатний для оцінки сучасного виробництва, що змінюється так швидко, що робити висновки про його вартість можна лише з урахуванням таланту його робітників, їх відданості справі та якості знарядь праць, які вони використовують.»

Однією з цікавих спроб виявити специфічну роль інформації, знань та інтелекту в забезпеченні передумов економічного зростання розвинених країн у другій половині XX ст. стало дослідження відомим американським вченим М. Фрідменом так званого "гуманітарного капіталу" та виокремлення ним таких специфічних його ознак: неможливості обміну або заміни матеріальними активами; значні труднощі в переведенні в ліквідну грошову форму; нерозвиненість ринку; зростання витрат на формування.

Вважається, що термін "інтелектуальний капітал" вперше використав у 1969 р. відомий американський дослідник Дж. Ж. Гелбрейт. Водночас глибокі теоретико-методологічні дослідження цієї економічної категорії були започатковані наприкінці XX ст. у працях Л. Едвінссона, Т. Стюарта, М. Мелоуна, Д. Даффі, Т. Форт'юна, П. Салівана, Л. Прусака, Д. Клейна, Е. Брукінга, Л. Хіроякі та ін.

У сучасній економічній літературі можна виокремити такі підходи до аналізу сутності інтелектуального капіталу:

– визначення інтелектуального капіталу через розкриття його структури (інтелектуальний капітал як єдність людського і структурного капіталів; сума нематеріальних активів фірми; сукупність людського та машинного інтелектів);

– визначення інтелектуального капіталу через аналіз його призначення, тієї специфічної ролі, яку він відіграє у процесі суспільного відтворення (інтелектуальний капітал як формалізований і зафіксований інтелектуальний матеріал, призначений для виробництва більш цінного майна; знання, що використовуються для отримання конкурентних переваг);

– визначення інтелектуального капіталу через усталене розуміння сутності категорії капіталу як певного вкладення (цінності, ресурсу), що уможливлює отримання доходу (інтелектуальний капітал як знання, здатні приносити прибуток; інтелектуальні ресурси підприємства, здатні створювати нову вартість, приносити дохід тощо). Наприклад, Т. Стюарт стверджує, що перетворення інтелекту в капітал означає здатність отримувати дохід шляхом комерційного використання інтелекту.

Інтелектуальний капітал – це інтелектуальний потенціал, що активно використовується суб'єктами господарювання у процесі економічного розвитку з метою отримання доходу. Інтелектуальний потенціал трактується при цьому як можливості, створені інтелектуальними ресурсами різних рівнів, щодо реалізації певної мети. Інтелектуальні ресурси породжують людський капітал (сукупність розумових функцій, які перетворюють інформацію у знання), штучний інтелект (механічне, репродуктивне відтворення деяких інтелектуальних дій людини, пов'язаних зі сприйняттям інформації та деякими елементами міркування, інтелектуальні продукти (надана на матеріальних носіях інформація, що містить нове знання, яке є результатом інтелектуальної праці).

Виходячи з того, що більшість інтелектуальних ресурсів не входять до складу активів фірми, які е об'єктом фінансового обліку, американський економіст Дж. Тобін запропонував оригінальну формулу інтелектуального капіталу, що грунтується на ідеї визначення цінності останнього як різниці між ринковою вартістю компанії та її ринковою оцінкою.

Ознаки інтелектуального капіталу:

Як провідний чинник та основа інтелектуальної економіки інтелектуальний капітал має такі специфічні ознаки:

– не є матеріальним у традиційному розумінні, хоча форми, яких набувають інтелектуальні активи, можуть бути матеріальними;

– перебуває одночасно у формах запасу і продукту, його споживання є водночас його примноженням;

– зберігається та нагромаджується у специфічних, нетрадиційних формах;

– є основним компонентом визначення ринкової вартості сучасних підприємств.

Визначення інтелектуального капіталу

Інтелектуальний капітал – це нагромаджена у процесі інтелектуальної діяльності сукупність знань, досвіду, навичок, творчості, здібностей, взаємовідносин, що мають знаходяться в процесу руху і обміну, мають економічну цінність і використовуються у процесі виробництва з метою отримання доходу.

У сучасній економічній літературі інтелектуальний капітал аналізується у чотирьох взаємопов'язаних аспектах: цінність (актив, здатний приносити дохід); система (сукупність взаємопов'язаних елементів); процес (наявність відтворювальних характеристик, пов'язаних із кругообігом); результат (пріоритет у процесі споживання, наслідок процесу кругообігу).

Сукупний інтелектуальний капітал (інтелектуальний капітал суспільства) – сукупність знань, досвіду, зв'язків, інформації, що накопичені й використовуються на рівні суспільства в цілому; інтелектуальний капітал фірми – сукупність активів окремої фірми, що грунтується на інтелектуальних здібностях її співробітників, які реалізуються в процесі інноваційної діяльності; інтелектуальний капітал індивіда – сукупність знань, досвіду, професійних навичок та інтелектуальних здібностей особистості

Структура інтелектуального капіталу та специфіка його прояву

У процесі еволюції теорії інтелектуального капіталу сформувались різні підходи до його структурування. Наприкінці 80-х років XX ст. відомий західний дослідник К.-Е. Свейбі, який ототожнював інтелектуальний капітал із нематеріальними активами фірми, виокремив у їх структурі такі складові:

– індивідуальну компетентність (уміння, досвід, освіту, соціальні навички та моральні цінності персоналу); внутрішню структуру організації (цілі, завдання, моделі, технології, структуру, внутрішні мережі, неформальні організації, культуру);

– зовнішню структуру організації (зв'язки і взаємовідносини із замовниками, постачальниками, конкурентами, торговельні марки, репутацію).

Новаторські підходи К.-Е. Свейбі вплинули на подальші дослідження вчених у цьому напрямку. У середині 90-х років XX ст. британський дослідник А. Брукінг виокремив у структурі інтелектуального капіталу такі елементи: активи ринку – нематеріальні активи, пов'язані з обмінними операціями, що визначають становище фірми на ринку (торговельні марки, прихильність покупців, корпоративне ім'я, портфель замовлень); активи інтелектуальної власності – захищену законом інтелектуальну власність компанії (торговельні марки і знаки обслуговування, патенти, авторські права, виробничі та торговельні секрети); активи інфраструктури – технології, методи і процеси, які уможливлюють роботу компанії (нормативна культура, філософія управління, методи оцінки ринку, фінансова структура, бази даних); людські активи – інтелектуальні активи, які використовуються компанією (знання, уміння, навички та творчі здібності співробітників).

Інтелектуальні активи – термін, що використовується для позначення нематеріальних об'єктів, які ідентифіковані, описані та занесені до визначеного реєстру організації. Тобто це зафіксований, задокументований інтелектуальний капітал, доступний для співробітників організації. Таким чином, будучи важливою складовою інтелектуального капіталу, інтелектуальні активи не вичерпують його структуру.

На думку відомого американського дослідника Т. Стюарта, інтелектуальний капітал існує у двох якостях: як "напівпостійна сукупність знань, що виростає навколо певного завдання, людини чи організації" (навички і зв'язки керівництва, знання про технологію виробництва, уявлення про потреби споживачів тощо); як "інструменти, за допомогою яких можна збільшити сукупність знань".

Такий підхід до трактування інтелектуального капіталу дав можливість ученому виокремити у структурі останнього людський, структурний та споживчий капітал (рис.5.2).

Рис. 5.2. Структура інтелектуального капіталу за Т. Стюартом.

Людський капітал в інтерпретації Т. Стюарта становить "здатність пропонувати клієнтам рішення", наявні знання та уміння використовувати їх з метою задоволення потреб клієнтів.

Вчений трактує структурний капітал як "організаційні здібності компанії відповідати потребам ринку" – форми, методи і структури, які дають змогу ефективно відбирати, створювати і поширювати знання, організовувати їх у систему, доступну для всіх співробітників, що уможливлює досягнення синергетичного ефекту від спільної діяльності. На відміну від людського капіталу, який належить кожному окремому співробітнику, структурний капітал є власністю організації в цілому і включає дві складові: електронну (технології, бази даних, винаходи, публікації, процеси тощо); соціальну (стратегія і культура організації, норми відносин, збагачені життєвим досвідом тощо).

Споживчий капітал, на думку Т. Стюарта, грунтується на відносинах організації зі споживачами її продукції, що набувають втілення у прихильності покупців, взаємовигідному співробітництві з контрагентами, вірності клієнтів тощо.

Аналізуючи структуру інтелектуального капіталу, вчений звертає особливу увагу на необхідність дотримання оптимального балансу між його складовими та недопущення гіпертрофованого розвитку його окремих елементів.

Важливо зазначити, що майже одночасно з публікацією досліджень Т. Стюарта був підготовлений звіт шведської фінансової корпорації «Скандія», в якому знайшла відображення спроба оцінити інтелектуальний капітал організації. У подальшому на основі опрацювання цього звіту була опублікована книга Л. Едвінсона (члена ради директорів корпорації «Скандія») та М. Мелоуна «Інтелектуальний капітал. Визначення істинної цінності компаній» (1997). Трактуючи інтелектуальний капітал як породжену людськими знаннями сукупність структурних елементів, що визначають приховані джерела цінності, здатні наділяти компанію нетрадиційно високою оцінкою, вчені віднесли до складу ітелектуального капіталу всі види ресурсів сучасної корпорації, які не піддаються традиційним оцінкам.

Згідно з розробками «Скандія» інтелектуальний капітал поділяється на людський та структурний. У свою чергу, структурний капітал складається із клієнтського капіталу та організаційного капіталу (інноваційного та процесного).

На думку Л. Едвінссона та М. Мелоуна, людський капітал – це "сукупність знань, практичних навичок та творчих здібностей працівників компанії, що застосовуються для виконання поточних завдань. Іншою його складовою є моральні цінності компанії, культура праці та загальний підхід до справи. Людський капітал не може бути власністю компанії".

Щодо структурного капіталу, то до його складу, на думку авторів, входять "технічне і програмне забезпечення, організаційна структура, патенти, торговельні марки і все те, що дає можливість працівникам компанії реалізовувати свій виробничий потенціал – іншими словами, те, що залишається в офісі, після того як працівники йдуть додому. Структурний капітал також включає відносини, що складися між компанією та її клієнтами. На відміну від людського капіталу, структурний капітал може бути власністю компанії, а відтак і об'єктом купівлі-продажу".

Цікавими є висновки вчених щодо можливості відображення інтелектуального капіталу засобами господарського обліку. На думку дослідників, інтелектуальний капітал породжується специфічним ресурсом, що не є власністю компанії, – її працівниками. Відтак інтелектуальний капітал не є активом компанії і належить скоріше до її пасивів. Л. Едвінссон та М. Мелоун стверджують, що як актив інтелектуальному капіталу протистоїть насамперед "добра воля" (goodwill) агентів ринку, які оцінюють потенціал цієї компанії. "У так званій інтелектуальній економіці, – зазначають дослідники, – акцент робиться на інтенсивних інвестиціях у людський капітал та в інформаційні технології. Дивно, що ні те, ні інше не фігурує в традиційних фінансових звітах у розділі прибутків, а належить, скоріше, до збитків, хоча такі інвестиції є ключовим засобом створення нових цінностей".

Таким чином, теорія інтелектуального капіталу відіграватиме значну роль у новому тисячолітті, оскільки вона є дієвим засобом виміру, конкретизації та відображення істинної вартості активів фірм. Бухгалтерський облік, що грунтується на інтелектуальному капіталі, дає унікальну можливість комплексного використання всього того, без чого на сьогодні неможливий розвиток динамічних високотехнологічних віртуальних корпорацій: тісних і довгострокових ділових зв'язків із контрагентами; постійності клієнтури; знань та компетенцій співробітників; прагнення компанії до постійного вдосконалення та розвитку; іміджу корпорації, цінностей, які вона сповідує.

Отже, у структурі інтелектуального капіталу можна виокремити такі складові.

1. Людський капітал – накопичені в результаті інвестицій та втілені у працівниках компанії знання, практичні навички, творчі здібності, досвід, загальна культура, моральні цінності та ставлення до справи. У постіндустріальну добу людський капітал стає системоутворюючим фактором у структурі інтелектуального капіталу.

На відміну від фізичного капіталу людський капітал: є невіддільним від індивіда, невідчужуваним, не може бути власністю компанії та виступає скоріше тимчасово залученим засобом, подібним до боргових зобов'язань, випущених акцій; є нематеріальним, невідчутним, таким, що не піддається традиційним вартісним оцінкам. Сучасні дослідники виокремлюють базову вартість людського капіталу (дисконтовану ринкову вартість майбутнього доходу, на яку орієнтується індивід, здійснюючи інвестиції у свою освіту, підвищення кваліфікації, охорону здоров'я тощо) і його потенційну вартість, на яку орієнтується підприємець, який наймає робітників, орендуючи їхній людський капітал; є неліквідним, таким, що не зберігається і не може бути законсервований до кращих часів, оскільки його невикористання у поточному періоді призводить до непоправних втрат; не може бути скопійований або відтворений у жодній іншій організації; поєднує якості інвестування і споживання, оскільки інвестиції в освіту, підвищення кваліфікації, охорону здоров'я невіддільні від витрат на споживання; приносить дохід від використання безпосередньо індивідам-власникам, оскільки не може бути об'єктом застави або відчуження і не є власністю компанії у традиційному розумінні.

2. Структурний капітал – все те, що дає змогу співробітникам компанії реалізувати свій потенціал: технічне і програмне забезпечення, організаційна структура, патенти, торговельні марки і знаки обслуговування, відносини з клієнтами тощо.

На відміну від людського капіталу структурний капітал у цілому або його окремі частини, може бути скопійований, відтворений, відчужений на користь іншого суб'єкта господарювання. Вартість структурного капіталу набуває відображення у балансі фірми у вигляді статей капіталізованих витрат на науково-дослідні та конструкторські розробки, на придбання прав інтелектуальної власності (ліцензій, патентів, баз даних) тощо. Таким чином, саме структурний капітал найбільше співвідноситься з поняттям нематеріальних активів.

Відповідно до зазначеного підходу структурний капітал поділяється на клієнтський та організаційний.

Клієнтський капітал (ринковий, брендовий) – це відносини із замовниками і покупцями, що сприяють успішній реалізації вироблених компанією товарів і послуг (клієнтська база підприємства, яка є своєрідним продуктом його діяльності). До клієнтського капіталу належать: патенти, ліцензії, товарні знаки та знаки обслуговування; комерційна мережа розширення збуту товарів і послуг; ділові зв'язки з постачальниками; договори маркетингового і технологічного співробітництва; слава, популярність, репутація клієнтів тощо.

Важлива роль клієнтського капіталу наочно виявляється у функціонуванні фінансових підприємств, особливо страхових компаній, динаміка і масштаб діяльності яких суттєво залежать від портфеля замовлень. Важливо підкреслити, що сучасні фірми докладають значних зусиль для завоювання та утримання своїх клієнтів. Так, Іnternet Ехрloгег фірми Місrosoft надає споживачам безплатне програмне забезпечення системи електронної пошти Еudora, формуючи таким чином власний капітал зв'язків. У сучасних дослідженнях використовується також термін "релятивний капітал", який охоплює відносини фірми не лише з покупцями її продукції, а й з інвесторами, постачальниками, акціонерами, органами влади тощо.

Організаційний капітал – систематизована і формалізована компетентність компанії (поінформованість, обізнаність, авторитетність), а також організаційні можливості та системи, які посилюють її творчі можливості. До організаційного капіталу належать: інформаційні ресурси; електронні мережі; організаційна структура; ефективне управління; сприйнятливість до змін, нововведень; інтелектуальна власність (авторські права, технічне і програмне забезпечення, комп'ютерні програми, бази даних тощо).

Організаційний капітал включає такі складові:

а) інноваційний капітал – здатність компанії до оновлення, нововведень (захищена комерційним правом інтелектуальна власність, інші нематеріальні активи і цінності);

б) процесний капітал – системи виробництва, збуту, післяпродажного обслуговування тощо.

З точки зору управління знаннями представляють інтерес уявлення про структуру інтелектуального капіталу, запропоновані Світовим Банком. Трьома складовими інтелектуального капіталу виступають: людський капітал, соціальний капітал та організаційний капітал.

  1. Людський капітал – знання, вміння і здібності окремих працівників організації. Носієм людського капіталу можуть бути тільки люди. Завдяки навчанню і професійному розвитку цей капітал може примножуватися, змінюватися і розвиватися, додаючи вартості організації. З іншого боку, перехід людей в іншу організацію призводить до втрати людського капіталу, якщо організація не вжила заходів для збереження та передачі їхніх знань і вмінь іншим працівникам організації.

  2. Соціальний капітал – запаси і переміщення знань, що виникають завдяки спілкуванню і взаємодії між працівниками всередині і поза організацією. Соціальний капітал дозволяє передати людський капітал окремої людини іншим співробітникам і створює можливість для збереження людського капіталу у випадку, коли людина залишає організацію. Світовий Банк розглядає соціальний капітал як сукупність горизонтальних зв’язків між працівниками організації.

  3. Організаційний (інституціональний) капітал – це знання, якими володіє організація і які зберігаються в її документах (звітах, базах даних, внутрішніх документах та ін). Організаційний капітал – це знання, що стали надбанням організації, відчужені від окремих працівників і можуть нею використовуватися для свого розвитку, підвищення ефективності і конкурентоспроможності.

Таким чином, виробляють і акумулюють знання окремі люди (людський капітал), поширюються ці знання через взаємодію між людьми (соціальний капітал), результатом двох попередніх процесів є знання, котрим володіє певна організація (організаційний капітал).

На відміну від людського капіталу, організаційний капітал – це те, що залишається в організації після звільнення окремого працівника. Ефективність сучасної організації залежить не тільки від того, наскільки успішно зростають знання її працівників, але і від того, як ці знання циркулюють між працівниками і використовуються організацією, перетворюючись на організаційний капітал.

Управління знаннями

Зусилля організації стосовно професійного навчання і розвитку своїх працівників – це тільки початковий етап у створенні інтелектуального капіталу організації. Для того, щоб створити організаційні знання, не менш важливо побудити працівників до обміну знань, налагодити внутрішні канали розподілу знань і створити умови для їх продуктивного використання. У зв’язку з вирішенням цієї задачі і постає питання про управління знаннями в організації.

Д. Стоунхаус відзначав: «Унікальною особливістю знання є те, що це один з небагатьох активів організації, який зростає, як правило, за експоненційним законом, коли їм діляться. Таким чином, розподіляючи знання в організації, ми збільшуємо його властивість додавати вартість товару більш ніж пропорційно. Управління організаційним навчанням і знанням націлено на розвиток організаційного знання шляхом формування змісту, структури і процедур, які стимулюють створення і розподіл знання»

За визначенням Х. Скарбороу управління знаннями – це процес, спрямований на оволодіння, розподіл і використання знань, що веде до збільшення знань і результативності роботи організації.

Процес управління знаннями базується на теорії інтелектуального капіталу і концепції організації, що навчається.

Управління знаннями можна розглядати як сукупність стратегічних і оперативних дій, спрямованих на зростання і підвищення ефективності використання інтелектуального капіталу організації з метою підвищення результативності її діяльності.

В теорії управління знаннями розрізняють поняття дані, інформація і знання.

Дані – це факти, що не наділені значенням і можуть слугувати базою для створення різної інформації і знань.

Інформація – це дані, «що наділені значенням і ціллю».

Знання – це високо структурована, впорядкована інформація з виявленими логічними, семантичними і асоціативними зв’язками, що має високу значимість для бізнесу.

Знання можуть бути явними і неявними. Явні знання виражені в словесній формі, тому їх можна зафіксувати, зберігати, поширювати і використовувати на рівні організації. Неявні знання важко сформулювати в письмовій формі, вони проявляються в індивідуальному практичному досвіді, в тому, чим керується людина, обираючи той чи інший спосіб виконання певних професійних завдань чи поведінки. Неявні знання є приналежністю індивіда, їх важко зробити доступними для колективного користування. Процес управління знаннями зокрема і спрямований на те, щоб неявні знання перевести в явні.

М.Т. Хансен і співавтори запропонували розрізняти дві стратегії управління знаннями.

1) Стратегія систематизації (кодифікації) спирається на використання документів чи баз даних, в яких у систематизованому вигляді зберігаються важливі для організації знання. Це стратегія, що реалізує підхід «людина-документ». При її застосуванні знання набувають незалежності від окремих людей, які ними спочатку володіли і перевели їх у письмову форму. Бази даних доступні всім працівникам і легко можуть ними використовуватися. Опис, структурованість і систематизація об’єктів знань в довідково-пошукових системах полегшують їх пошук. Для застосування стратегії систематизації вирішальним є розвиток інформаційних технологій і інтрамережі. Вона виправдовує себе для фіксації явних знань, необхідних для вирішення повторюваних типових проблем.

2) Стратегія персоніфікації спирається на обмін і передачу знань у процесі безпосереднього спілкування співробітників між собою. Це стратегія, що реалізує підхід «людина-людина». Вона застосовується для передачі знань, які важко (чи нераціонально) представляти у письмовому вигляді. Організація, що застосовує цю стратегію, робить акцент на встановлення соціальних контактів, мотивує взаємодопомогу між працівниками і розвиває нетворкінг. Методи передачі знань – діалог, відповіді на питання, мозковий штурм, семінари. Розвиток інформаційних технологій не такий важливий, як для стратегії систематизації і відіграє допоміжну роль. Стратегія персоніфікації виправдана, якщо задачі, що стоять перед співробітниками, унікальні і просте перенесення раніше розроблених алгоритмів не дасть потрібного результату. Ціна вирішення таких проблем вище, ніж при застосуванні стратегії систематизації, але персоніфікація дозволяє вийти на якісно нові, унікальні результати.

Як показує досвід, в межах однієї організації неможливо в однаковій мірі розвивати обидві стратегії управління знаннями. Організація має зробити вибір, яка з цих стратегій буде домінуючою, яка – допоміжною. Вибір робиться, враховуючи специфіку поставлених задач, організаційну культуру, рівень інформаційно-технологічної оснащеності.

Ефективна система управління знаннями спрямована на прискорення процесу обміну і передачі знань та мобілізації інтелектуального капіталу організації. На думку М. Армстронга, вона повинна включати такі заходи:

  • розвиток відкритої організаційної культури,

  • підтримка атмосфери довіри і взаємодопомоги,

  • мотивація до обміну знаннями між працівниками,

  • політика утримання в організації інтелектуальних працівників,

  • навчання і розвиток всіх працюючих,

  • пропагування ідей управління знаннями на всіх рівнях.