5. «Керована» демократія у пострадянських країнах.

Розпад комуністичних режимів у Східній Європі і СРСР спочатку поро­див ейфорію щодо повної й беззастережної перемоги демократії та гарантованого успіху демократизації. На початкових стадіях переходу поширеним було спрощене уявлення про можливості демократичних змін у країнах, де раніше панували комуністичні режими. Певні ілюзії поділяли як політичні еліти цих держав, так і представники політичного істеблішменту на Заході. Економічні перетворення в колишньому СРСР пропонували здійснити менше ніж за два роки, для чого у 1990 була вироблена «Програма 500 днів». Тоді не врахували, що є і такі моделі демократій, як «делегативна», «керована», «суверенна», «дефектна». Усі вони мають значну частку авторитарних рис, як, наприклад, «змагальний авторитаризм». Ці назви лише маскують невдачі демократичних переходів у ба­гатьох країнах та підтверджують, що небезпека зворотного руху, або певного «замороження» процесів демократизації, завжди існує.

Поза межами однак консолідованої демократії, виявилася більшість країн пострадян­ського простору, які звернули зі шляху демократії та створили різні типи авторитарних режимів. Йдеться насамперед про Лукашенківську Білорусію, країни Центральної Азії, які після розпаду СРСР, на думку американського політолога О. Мотиля, «майже не мали до здобуття незалежності жодних демократичних, ринкових, правових інститу­тів та громадянського суспільства» [13]. Так, Президент Узбекистану І. Карімов так пояснив свій вибір: «У нашій країні може бути або демократія або порядок. Я обрав порядок» [23, с. 225].

Останньою на шлях авторитаризму, прикриваючись вигаданим поняттям так званої «регульованої демократії», повернула найбільша з колишніх радянських республік – Російська Федерація. Не останню роль у цьому відіграли постімперські ам­біції, складна внутрішня етнотериторіальна структура та корупція державного апарату. Поступово після «єльцинського розгулу демократії» 90-х років ХХ ст. у «путінський час» на початку ХХІ ст. зникли з екранів телевізорів опозиційні політики, прямі ефіри політичних програм, відбувся наступ на права і свободи громадян (заборони мітингів, акцій протесту), пряме використання владою силових структур, слухняних судів проти будь-яких незгодних з політикою керівництва країни. Водночас, воно продовжувало декларувати вірність демократичним ідеалам. Пояснення цьому явищу наприкінці 2011 р. дав відомий журналіст В. Портніков: «Декорация демократии, использованная для присвоения собственности группой чиновников и их распорядителей-олигархов, неизбежно должна была смениться декорацией авторитаризма — чтобы эту собственность удержать….» [http://kontrakty.ua/article/40440].

Проте ситуація почала змінюватись після цинічної фальсифікації останніх виборів у Державну Думу РФ, масових протестів громадян у великих містах, початком пробудження громадянського суспільства. З цим неможливо не рахуватись владі, яка, з одного боку, готує законопроекти про лібералізацію політичного життя, а з іншого, – продовжує залякувати суспільство, використовуючи ті ж самі правоохоронні органи та залежні суди.

Навіть директор департаменту МЗС РФ із гуманітарної співпраці та прав людини В. Небензя визнав, що «в РФ є проблеми з дотриманням прав людини і російська сторона готова вислуховувати дружні рекомендації на свою адресу. Неприйнятний менторський тон, який дозволяють собі деякі політики … на Заході, котрі намагаються вчити демократії нас і інші країни. Часто вони просто не обтяжують себе бажанням зрозуміти, що, незважаючи на те, що базові права людини універсальні, у світі існує різноманіття традицій, умов, цінностей і ситуації, що не можна всіх зрівнювати»

[http://ukr.lb.ua/news/2012/05/15/150855_mid_rf_rossiyu_nado_uchit.html].

Водночас, на думку представників ПАРЕ по РФ А. Гросс і Д. Фрунда, «активність суспільства необхідно використовувати для проведення реформ, а не придушувати її» [http://www.unn.com.ua/ua/news/759313-obmegeennya-prava-na-demonstratsiyi-zvedut-nanivets-demokratizatsiyu-rf--pare]. Отже, об’єктивні розбіжності у стартових передумовах та історичному досвіді вплинули на динаміку демократичного переходу в країнах Центрально- Східної та Південної Європи, країнах Балтії та СНД [13].