Класифікація посткомуністичних, пострадянських країн щодо темпів та обраних моделей демократизації (відповідно до щорічного видання Дому свободи «Нації на переході»):

Шкала демократії (у балах)	Тип режиму	Країни
4	перехідне урядування або гібридний режим	Грузія, Молдова, Україна
5	напівконсолідований ав­торитарний режим	Вірменія, Киргизія, Росія, Таджикистан, Азербайджан
6 -7	консолідований автори­тарний режим	Казахстан, Білорусь, Узбекистан, Туркменістан

Самостійна робота № 2 Різновиди або напрями демократії

1. Романтичний напрям.

2. Реалістичний напрям.

3. Синтетичний напрям.

Питання для самоперевірки

1. У чому сутність та актуальність наукової концепції С. Хантінгтона про три хвилі демократії ?

2. Які існують альтернативи застосування теорій сучасних переходів від недемократичних до демократичних політичних режимів?

3. Що таке концепція консолідованої демократії та які існують різновиди її втілення в життя в сучасному плюралістичному світі?

4. У чому полягають особливості політичних демократичних процесів у країнах Балтії та Східної Європи?

5. Які перспективи у «керованої» демократії пострадянських країн?

Література: [1, 5, 7, 12, 13, 14, 16, 17, 19, 20, 22, 23, 25].

Семінарське заняття 3

Тема. Права людини і громадянина та громадянське суспільство

Мета: визначитись з правовими засадами прав та обов`язків людини і громадянина, проаналізувати сутність громадянського суспыльства та умов, моделей, перспектив його формування, ролі в демократичних процессах.

План

1. Поняття прав та обов`язків людини та громадянина.

2. Громадянське суспільство: сутність та структура.

3. Громадська думка як інститут демократичного суспільства.

4. Громадські організації, громадянські рухи та політичні партії, їх роль у державі та громадянському суспільстві.

5. Посткомуністична трансформація і громадянське суспільство. *

Теми рефератів

1. Людська гідність як цінність демократії.

2. Свобода слова, вільні засоби масової інформації та громадська думка.

3. Історичні моделі громадянського суспільства.

Основні тези для підготовки до семінарського заняття № 3

1. Поняття прав та обов`язків людини і громадянина.

Побудова демократичного суспільства і правової держави передбачає насамперед забезпечення прав людини, рівень реалізації яких є одним із критеріїв демократичного режиму країни. Це зафіксовано в основних міжнародних актах з прав людини як принципи, які лежать в основі істинної демократії. Зазвичай права визначають як «можливості вільно діяти». Основні права належать людям від природи, як особистостям, та існують до їх визнання позитивним правом. В юридичному смислі «право» справедливо визначають як «здатність однієї люди­ни контролювати з дозволу і за допомогою держави дії інших» [13].

Спроби законодавчого закріплення теоретичних дискусій щодо ідеї прав людини з’явилися у XVII-XVIII ст. Так, важливими етапами в розвитку ідеї прав людини стало прийняття англійських Петицій про права (1628 p.), та Білля про права (1689 p.), Декларації про незалежність США (1776 p.) (хоча її співавтор Т. Джефферсон не декларував рівності жінок, чорних та корінних американців) та французької Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Права людини почали входити до предмета міжнародно-правового регулювання після утворення Ліги Націй та Міжнародної організації праці (МОП), однак об’єктом міжнародних відносин права людини стали аж після Другої світової війни з прийняттям Загальної декларації прав людини 1948 p., Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р. (надалі — Європей­ська конвенція), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., інших міжнародних актів з прав людини. В останні десятиліття права людини переосмислюють як моральні вимоги індивідів до влади, які мають бути соціальними і політичними гарантіями, необхідними для їх захисту від поширених загроз людській гідності з боку сучасної держави.

Віденська конференція з прав людини 1993 р. підтвердила, що універсальність прав людини має безсумнівний характер, а також те, що вони є неподільними, взаємозалежними і взаємопов’язаними, попри національні та регіональні особливості. ООН намагається контролювати їх дотримання, проте права людини все ще значною мірою входять до сфери, захищеної державним суверенітетом. Контроль міжнародної спільноти за дотриманням прав людини в основному зводиться до встановлення певних обмежень, які впроваджують через міжнародно-правові акти з прав людини і створені ними контрольні та судові органи.

Поняття «права людини» можна класифікувати за характером потреб людини, що їх забезпечують; за суб’єктами захисту прав; за ознакою ресурсів, необхідних для їх здійс­нення, тощо. Зустрічаємо терміни «права людини» (свобода, власність, безпека, опір гнобленню тощо) і «права громадянина» (право творити за­кон; рівний доступ до всіх посад і занять; право вільно висловлюватись, писати, друкувати тощо).

Конституції ба­гатьох держав містять розділ «Права, свободи та обов’язки людини і гро­мадянина», оскільки не кожна людина має громадянство за внутрішньодер­жавним правом, а отже, не користується деякими правами, що їх надають тільки громадянам держави. Міжнародне право виділяє громадянські, політичні, економічні, со­ціальні та культурні права, які доповнюють фізичними, особистісними та процесуальними правами людини, а також – солідарними (колективними) правами, які можуть бути реалізовані тільки групою людей або й цілим світовим співтовариством.

У вітчизняній науці правовий статус людини і громадянина визначають як сис­тему прав та обов’язків, які законодавчо закріплені державою в Конституції та інших нормативно-правових актах. Згідно з іншим поглядом, слід проводити розмежування між правовим статусом особи та конституційним статусом осо­би. Останній — це встановлена конституцією система основних прав, свобод та обов’язків людини як громадянина держави, на відміну від правового статусу як загальних для всіх фізичних осіб прав, свобод та обов’язків, передбачених не лише конституцією держави, національним правом, а й міжнародним правом.

Правовий статус особи можна тією чи іншою мірою розрізняти залежно від того, чи є особа громадянином, іноземцем чи особою без громадянства. Саме тому для визначення суб’єкта прав людини в конституціях та інших законо­давчих актах уживають, як правило, терміни «кожний», «усі», «кожна людина» тощо, закріплюючи таким чином не тільки правовий статус громадян держави, а й кожного, хто на законних підставах перебуває на території держави.

Використання і здійснення прав і свобод людини і громадянина є невід'ємним від виконання ним обов'язків, законодавчо закріплених державами. Правда, відповідальність за невиконання деяких обов'язків не передбачається, але без неї та відповідних санкцій для посадових осіб, влади та окремих громадян права людини перетворюються на красиву декларацію.