2. Засади легітимізації. Основні ознаки легітимності політичної влади:

– Довіра до неї більшості населення, яка ґрун­тується на впевненості, що існуючий порядок є найкращим для даної країни, а влада здатна розв'язати важливі для сус­пільства та індивідів проблеми.

– Визнання суспільством значущості, цінності як самої влади, яка сприймається не як зло, з яким неминуче треба уживатись, а як фактор, що забезпечує порядок у суспільстві, захищає життя людей.

– Схвалення масами політики, яку проводить влада, що відображається у згоді з їх основ­ними цілями, методами та засобами.

Усі ці ознаки тісно пов'язані між собою і в реальному житті нероздільні. Легітимним є той політичний режим, який може забезпечити стабільність та розвиток суспільства, не вдаючи­ся до масового насильства. Американський теоретик-політолог Давід Істон зазначав, що той уряд легітимний, який відпо­відає уявленню народу про справедливість. Він виділив ідеологічну легітимність, яка опирається на переконаність індивідів у правильності тих ідеологічних цінностей, які проголошені владою; структурну легітимність, що випливає з довір'я населення до структур режиму; персональну легітимність, що має своїм джерелом віру громадян у компетентність лідера.

Говорячи про легітимність влади виключно у формально-юридичному змісті, слід мати на увазі, що і самі норми чинного законодавства, спираючись на які функціонує правляча влада, за своєю внутрішньою суттю мають не правовий (нелегітимний) характер. У цьому контексті слушною видається думка російського теоретика права професора Р. Лівшиця про те, що легітимність має принаймні дві сторони: формальну і змістовну. З точки зору формальної, вона означає прийняття закону чи іншого нормативного акту компетентним органом чи усім народом у встановленому порядку. Якщо ця умова дотримана, то закон є формально легітимним. Однак легітимність не може бути зведена до дотримання встановлених процедур, її також не можна зрозуміти у відриві від сутності закону, його змісту. Погані закони, будучи навіть формально легітимними, тобто прийнятими компетентними органами і у відповідному порядку, не знайшовши підтримки громадян, залишилися фактично нереалізованими, тобто нелегітимними.

Легітимним за своєю суттю слід уважати закон, який захищає права людини і громадянина, причому норми такого закону як закріплюють за особою певні свободи, так і передбачають санкції до тих осіб, дії яких спрямовані на порушення фундаментальних прав. Для того щоб закон відображав права переважної більшості, а відтак був легітимним, необхідно вирішити щонайменше два завдання. По-перше, важливо підвищити якість самого закону, який значною мірою залежить від професійних якостей законодавців. По-друге, необхідно забезпечити прозорість прийняття закону з якомога ширшим залученням до цього процесу всіх зацікавлених у його прийнятті громадян, залишаючи при цьому можливість тій меншості, права якої даним законом не були враховані, оскаржити в судовому порядку легітимність прийнятого закону і натомість запропонувати прийняття іншого закону. Однак слід розуміти, що забезпечення позитивного результату у цих двох випадках безпосередньо залежить від рівня професійної правосвідомості та суспільства загалом.

Для теорії легітимації не має принципового значення питання походження прав людини, тим більше, що його однозначне вирішення унеможливлюється через багатогранність світоглядних підходів до його вирішення. У загальному вигляді обґрунтування походження прав людини зводиться до необхідності раціонального осмислення індивідом необхідності їх існування. Однак людина є істотою не лише індивідуальною але й суспільною і політичною. Тому важливо, щоб існування індивідуальних прав визнали інші індивіди, а для забезпечення легітимності державної влади права людини не можуть залишатися лише ідеями, намірами, предметом обговорення. Права людини повинні стати складовою частиною чинного законодавства, тобто тоді вони втрачають характер чистих принципів легітимації та перетворюються на основи законності.