2. Типи словників. Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури

“Жодна із слов’янських націй не змогла б розвинути свою поліфункціональну літературну мову, якби в період національного відродження в ХІХ – на початку ХХ століття до справи не взялися словникарі й граматисти”, - вважає доктор філологічних наук, професор Л.Пустовіт.

Словникарство в Україні має багатовікову історію. Побіжно згадаємо хоча б деякі із словників.

Із введенням християнства та запровадженням церковнослов’янської мови при перекладах євангельських текстів вміщувались невеликі словнички з поясненням тих чи інших слів. У 1596 р. з’являється словник Лаврентія Зиновія Тустановського, в якому пояснюються понад тисячу церковнослов’янських слів словами тодішньої книжної мови, до складу якої входило дуже багато слів української народної мови. У 1627 р. – словник Памви Беринди “Лексикон словеноруський” з поясненням церковнослов’янських слів книжною мовою тодішніх українських письменників.

Змінюються і словники: якщо раніше церковнослов’янська лексика трактувалася українською книжною мовою, то тепер навпаки - слова української мови вважалися достойними пояснення слов’янською церковною мовою.

Як говорили древні: чия мова – того й влада. В умовах України це висловлювання має звучати навпаки: чия влада – того й мова. Тому пізніше, у зв’язку з тим, що Україна не мала своєї державності, у словниках українські слова пояснювалися мовою державної нації. Так до першого видання “Енеїди” було додано “Собраніє Малороссійскихъ словъ” на 23 сторінках - біля тисячі українських слів з коротким поясненням їх російською мовою.

Такий же характер носив і “Краткій малороссійскій словарь”, включений до “Грамматики малороссійскаго нарђчія” Павловського, виданої 1818 р. у Санкт-Петербурзі, в якій обґрунтовувались властивості української мови, описувались основні фонетичні й граматичні риси нової української літературної мови, наводилися текстові зразки, при тому застосовувався фонетичний правопис. Словник містив 1130 слів, а також пояснення деяких “фраз, пословиц и приговорок”.

Надалі зростає інтерес до української мови. З середини ХІХ ст. (1851, 1853, 1854 рр.) у “Черниговскихъ губернскихъ вђдомостяхъ” публікуються зібрані слова народної мови, 1855 р. з’являється “Словарь малоруського наречия” А. Афанасьєва-Чужбинського (робота зупинилась на букві З), 1861 р. – “Словарь малороссійскихъ идіомовъ” М. Закревського, 1862 р. – “Чабанський словарь” Я. Кухаренка, 1864-1879 рр. виходять декілька словників місцевих діалектів І. Верхратського (Галичина), 1865, 1867 - словники М. Петрушевича й О. Партицького (теж Галичина), 1870 р. – “Słowniczek prowincyonalizmόw Podolsich” (Краків), 1874 р. – “Опытъ русско-украинского словаря” М. Левченка, 1877 р. у VII т. “Трудов” Чубинський публікує діалектологічні матеріали. У 80-90-х рр. журнал “Кіевская Старина” вміщує ряд лексикографічних матеріалів, серед яких праці М. Сумцова, О. Потебні, І. Манжури та ін.

У 1907-1909 рр. побачив світ чотиритомний “Словарь української мови” Б. Грінченка, про який В. Сімович писав “Се праця капітальна. На ній будуть опиратися всі дослідники мови, нею будуть користуватися всі ті, що схотять укладати словник. Отсим словарем зискав собі Грінченко невмирущу славу” .

У Передмові до свого словника Б.Д. Грінченко, зокрема, згадує і доробок І. Манжури: «Очень ценны «Слова записанныя в … Екатериносл. губ.» и помђщенныя И.И. Манжурою въ его «Сказкахъ» (Харьк. 1890)».

У 70 рр. було видано 11-томний Словник української мови.

Після проголошення Україною своєї незалежності значно активізувалась робота по створенню словників.

Усі словники поділяють наспеціальні словники понятійно-довідкового характеру – енциклопедичні і словники власне мовні – лінгвістичні (або філологічні). В енциклопедичних словниках пояснюється зміст, характер і сутність предметів, явищ.