3.4. Моделі управлінських рішень

Різні методи прийняття управлінських рішень ґрунтуються на моделях.

Модель – це уявлення об'єкту або системи ідей в певній формі. Головною характеристикою моделювання вважається спрощення реальної життєвої ситуації, до якої вона застосовується. Існує декілька причин, що обумовлюють використання моделювання при прийнятті рішень:

- складність багатьох організаційних ситуацій, а модель дозволяє її спростити;

- неможливість проведення експериментів в реальному житті

(виготовлення зразків і перевірка їх в реальних умовах);

- орієнтація управління на майбутнє і можливість за допомогою моделі його побачити.

Виокремлюють три базові типи моделей: фізична, аналогова і математична.

Фізична (описова або портретна) – зображує предмет або ситуацію, показуючи як вона виглядає.

Аналогова – зображення предмету, або ситуації іншими засобами.

Математична (символьна) – використання символів для характеристики об'єкта у вигляді математичних рівнянь.

У теорії управління виділяють три основні моделі прийняття рішень:

- класична модель;

- поведінкова модель;

- ірраціональна модель.

Класична модель спирається на поняття «раціональності» в прийнятті рішень. Передбачається, що особа, яка приймає рішення повинна бути абсолютно об’єктивною і логічною, мати чітку мету, усі її дії в процесі прийняття рішень спрямовані на вибір найкращої альтернативи.

Отже, основні характеристики класичної моделі наступні:

- чітка мета прийняття рішення;

- повна інформація щодо ситуації, яка аналізується;

- повна інформація щодо всіх можливих альтернатив і наслідків їх реалізації;

- раціональна система впорядкування переваг за ступенем їх важливості;

- мета особи, яка приймає рішення, завжди полягає у тому, щоби зробити вибір, який максимізує результат діяльності організації.

Отже, класична модель передбачає, що умови прийняття рішення повинні бути достатньо визначеними. Маючи повну інформацію, менеджери можуть вибирати альтернативу, яка найкраще відповідає потребам організації. Проте на практиці на процес прийняття рішень впливають чисельні обмежуючі та суб’єктивні фактори. Сукупність таких факторів у процесі прийняття рішень враховує поведінкова модель.

Поведінкова модель, на відміну від класичної, має наступні основні характеристики:

- не повна інформація щодо ситуації, яка аналізується;

- не повна інформація щодо всіх можливих альтернатив;

- особа, яка приймає рішення, не здатна або не схильна (або і те, і інше одночасно) передбачити наслідки реалізації кожної можливої альтернативи.

Ірраціональна модель ґрунтується на передбаченні, що рішення приймаються ще до того, як досліджуються альтернативи. Ірраціональна модель найчастіше застосовується:

- для вирішення принципово нових, незвичайних, складних проблем;

- для вирішення проблем в умовах значного дефіциту часу;

- коли менеджер або група менеджерів мають достатньо влади, аби нав’язати своє рішення.

ТЕМА 4. ПРОГРАМНО-ЦІЛЬОВЕ УПРАВЛІННЯ ТА УПРАВЛІНСЬКІ РІШЕННЯ

4.1. Сутність та характеристика програмно-цільового управління.

4.2. Принципи та умови використання програмно-цільового управління.

4.3. Види програм управління та їх загальна характеристика.

4.4. Етапи програмно-цільового управління.

4.1. Сутність та характеристика програмно-цільового управління.

Необхідність реалізації великомасштабних проектів привела до формування програмно-цільового підходу при реалізації складних, розрахованих на великий проміжок часу цілей, пов'язаних з використанням значних ресурсів, а часто міжвідомчої та міжгалузевої кооперації.

Програмно-цільове управління, незалежно від рівня й об'єкта його застосування, передбачає вплив суб'єкта управління на основі методології системного аналізу. Засоби досягнення мети управління визначаються з урахуванням цієї мети й охоплення всіх стадій відтворювального циклу. Програмно-цільовий підхід орієнтує на досягнення мети, що випливає з якогось великомасштабного завдання, що потребує для його розв'язання концентрації зусиль багатьох виробничих ланок.

Суттю програмно-цільового управління є формування цілей управління, виявлення проблем, що вимагають вивчення і ефективного вирішення, розробка програми або стратегічного плану вирішення проблем, усунення перешкод досягненню поставлених цілей.

Програмно-цільове управління – це додатковий механізм стратегічного управління, орієнтованого на стратегічну мету, за умов раціонального використання всіх наявних видів ресурсів. Програмно-цільовий підхід передбачає надання переваги цільовому аспекту плану на відміну від

планування "від бази" і "за ресурсами", хоча всі ці аспекти враховуються при розробці плану.

Особливості програмно-цільового управління:

- наявність проблеми, яку неможливо розв'язати при існуючій системі організації й управління виробництвом;

- орієнтація матеріально-ресурсного потенціалу підприємства на мету програми. Це пов'язано з тим, що ресурси практично значно обмежені для даного планового періоду, тоді як ресурсне забезпечення програм – одна з найважливіших умов їхньої реалізації. За кожним видом ресурсів необхідно створити організаційну систему, орієнтовану на мету програми;

- спосіб впливу на плановану систему. На перше місце ставиться не система сама по собі, її складові елементи і сформована організаційна структура, а управління елементами програми, програмними діями.

Якщо перша особливість дає змогу чітко сформулювати й обґрунтувати мету програми, то друга забезпечує її ритмічну реалізацію.

Програмно-цільове планування побудовано за логічною схемою «цілі – шляхи – способи – засоби». Спочатку визначаються цілі, які повинні бути досягнуті, потім намічаються шляхи їх реалізації, а потім - більш деталізовані способи і засоби. Зрештою, поставивши перед собою якісь цілі, організатор розробляє програму дій з їх досягнення. Програмно-цільовий метод планування «активний», він дозволяє не тільки спостерігати ситуацію, але й впливати на її наслідки, що вигідно відрізняє його від більшості інших методів

Використання програмно-цільового управління ефективно не тільки в стратегічному управлінні, але і в багатьох інших випадках, зокрема, коли потрібно прискорити вирішення таких проблем, як впровадження нових технологій, створення нових товарів або послуг, реінжиніринг бізнесу.

Доцільно застосовувати даний метод також у разі, якщо виконання конкретного завдання пов'язано з цільовим розподілом ресурсів, із створенням

нових підрозділів або робочих груп. Ефективність програмно-цільового управління на сучасному етапі розвитку економіки визначається:

• ефектом цілісності програм розвитку організації, забезпечує взаємозв'язок цілей, завдань і заходів;

• правильно обраними індикаторами стратегічної програми розвитку, націленої на максимально можливий корисний ефект;

• чутливістю комплексу різних систем взаємодіючих при застосуванні програмно-цільового управління (система вибору цілей і побудови дерева цілей; система моніторингу та контролінгу; система оцінки), що дозволяє управлінському персоналу мати достатньо часу для прийняття рішення у разі збою реалізації програмних заходів;

• чіткою орієнтацією організації на кінцевий результат, що допомагає швидше знаходити рішення складних проблем розвитку, максимально мобілізувати наявні резерви;

• комплексним аналізом самої організації і його зовнішнього середовища;

• полегшенням прийняття управлінських рішень, заснованому на використанні спеціальних методів збору та акумулювання інформації;

• координацією і комунікацією всіх процесів життєдіяльності підприємства, орієнтованих на стратегічні цілі;

• мобільністю в перебудовуванні (реформуванні, модернізації) процесів розвитку організації;

• можливістю передбачення змін середовища і прогнозування процесів зміни на підприємстві;

• полегшенням постановки стратегічних цілей і ключових завдань розвитку підприємства;

• ефективним вирішенням ключових завдань у стислі терміни;

• звільненням керівників вищого рівня від вирішення безлічі оперативних завдань, для подальшого використання їх знань і досвіду в інноваційному розвитку організації.

Для програмно-цільового управління характерно те, що воно забезпечує реалізацію одночасно двох типів інтеграції соціально-економічних і науково- технічних процесів: просторової, коли потрібно об'єднати зусилля суб'єктів, що належать до різних галузей, регіонами або формами власності, та тимчасової, коли потрібно домогтися чіткої послідовності та єдності різних етапів (стадій) загального процесу руху до кінцевої мети, передбаченої програмою.