Тема 13. Правоутворення та форми права

Ключові поняття та терміни: правоутворення, правотворчість, принципи правотворчості, стадії правотворчості, джерела права, форми права, нормативно-правовий акт, правовий прецедент, правовий договір, правовий звичай.

Правоутворення – це складний, тривалий, багатофакторний соціальний процес формування (виникнення, розвитку і зміни) норм права, що починається з узагальнення соціальних відносин, поведінки, договорів тощо, і завершується наданням їм певної форми (джерела) права з визначеним державним забезпеченням.

Процес утворення права йде безупинно – у правосвідомості, правовідносинах, правомірній поведінці, правових теоріях, судових рішеннях, конституційних звичаях, в індивідуальних та колективних договорах.

Цей процес відбувається шляхом:

а) формування конкретних правових відносин безпосередньо у повсякденному житті;

б) узагальнення державою конкретних правовідносин, які виникли еволюційним шляхом, формування норм права та їх закріплення у відповідних правових документах;

в) втілення формалізованих правових норм, знову-таки, в конкретні суспільні відносини.

Держава, формулюючи текст правових приписів, переважно не встановлює норми права, а лише «перекладає» на юридичну мову найважливіші суспільні відносини, що виникають у суспільстві неодноразово. Безперечно, держава виступає джерелом законодавства, однак жодним чином не права.

Нормотворчі акти є віхами, розставленими на шляху правоутворення. Вони фіксують досягнутий рівень розвитку права. Можна сказати, що правоутворення – форма виникнення і буття права в широкому правовому полі: до закріплення його у певній правовій формі, поряд з нею, у вигляді форми права, у процесі реалізації права.

Різні країни мають свої особливості утворення права. Виділяють основні етапи (рівні) утворення права в державно-організованому суспільстві: матеріальний (вплив природних, культурних, релігійних, економічних, політичних факторів на формування права), ідейний (ґенеза права у формі правосвідомості, правових ідей, концепцій, доктрин), інституційний (діяльність державних і громадських органів, інституцій – санкціонування), формальний (результат процедурно-процесуальної діяльності уповноважених органів).

Правотворчість – це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських обєднань, трудових колективів або всього народу чи його територіальних спільностей зі встановлення, зміни чи скасування правових норм.

Соціальне призначення правотворчості – встановлювати стандарти, еталони, зразки поведінки учасників суспільних відносин, тобто моделювати суспільні відносини, які, з позицій держави, є припустимі, бажані або необхідні чи заборонені.

Мова йде не про «дарування» громадянам певних можливостей, благ, тобто не про творення прав людини, які є «природженими» і мусять бути невідчужуваними. Мається на увазі формування саме об’єктивного юридичного права («юридична правотворчість»).

Види правотворчості:

1. за суб’єктами – безпосередня (пряма) правотворчість державних органів, санкціонована правотворчість громадянських об’єднань та правотворчість трудових колективів, спільна правотворчість, делегована правотворчість;

2. за способами формування норм права – утворення нових норм права і санкціонування;

3. за юридичною силою актів – конституційна правотворчість, законодавча діяльність, діяльність щодо створення підзаконних актів.

Принципи правотворчості – загальноприйняті норми-ідеї найвищого авторитету, які виступають як незаперечні вимоги, що ставляться до змісту нормативно-правових актів, до процесу їх підготовки і прийняття. Слід наголосити на наступних принципах правотворчості:

• гуманізм (формування нормативно-правових актів на основі загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини);

• демократизм (встановлення і забезпечення вільного порядку розробки, обговорення і ухвалення нормативно-правових актів, створення процедур, які б забезпечували вираження в законі волі народу, врахування свободи більшості при дотриманні прав меншості, погодженість інтересів суспільства);

• толерантність (компроміс інтересів) (за допомогою правотворчості досягається авторитетне посередництво, спрямоване на примирення, рівновагу правомірних інтересів сторін);

• гласність ( відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно-правових актів, інформування про них населення);

• правова законність (додержання ієрархії нормативно-правових актів при їх складанні та прийняття їх законним шляхом) (відповідно до Конституції, підзаконні акти мають не суперечити законам);

• науковість та професійність;

• зв'язок із практикою;

• оперативність;

• планування.

Стадії правотворчості – це самостійні етапи процедур, відповідний комплекс тісно пов’язаних між собою дій, які спрямовані на створення певного нормативно-правового акта.

Виділяють дві основні стадії правотворчості:

1) попереднє формування проекту нормативно-правового акта;

2) офіційне надання юридичної сили правовим нормам.

Кожна з основних стадій включає в себе ряд самостійних етапів. Так, перша стадія полягає у прийнятті рішення про розробку проекту та підготовку тексту нормативно-правового акта. Друга стадія скидається з офіційного схвалення проекту, прийняття нормативно-правового акта та його офіційного оприлюднення.

Складовою частиною правотворчості є законотворчість, що є процесом творення закону від законотворчого замислу, прогнозування, розроблення законопроекту до введення його в дію, тлумачення та можливого наступного редагування (зміни, доповнення).

Не слід ототожнювати право з формами його існування – законодавством, судовим прецедентом, санкціонованим звичаєм чи договором. Право може існувати до появи законодавства у вигляді правовідносин на основі їх багаторазового повторення та захисту з боку держави. До категорії права неодмінними складовими входять природні права людини та правосвідомість.

Форми права – це вихідні від держави або визнані нею зовнішні, офіційно-документальні способи вираження змісту права.

«Джерело права» і «форма права» взаємопов’язані, але не тотожні поняття. Джерело права розкриває витоки формування права, причини і закономірності процесу його виникнення і розвитку, а форма права показує, як зміст права нормативно організується і виражається ззовні.

Джерела права в матеріальному розумінні – це економічні, соціальні, політичні та інші умови, що спричинюють або об’єктивно зумовлюють виникнення правових норм.

Джерела права в ідеологічному розумінні – це правова і політична свідомість суб’єктів нормотворчості; ідеї, концепції, теорії, покладені в основу правових норм.

Джерела права в інституційному розумінні – це діяльність публічних органів і інститутів як суб’єктів формування і встановлення права.

Джерела права у формальному (юридичному) розумінні – акти уповноважених суб’єктів права, що є формою вираження і закріплення правових норм і принципів, на основі яких виникають, змінюються та припиняються правовідносини.

Джерела права у формальному значенні можна вважати формою права. Форма права – це зовнішній вираз існування норм права.

Розрізняють такі форми права:

Нормативно-правовий акт – це акт-документ компетентного державного органу, який містить формально-обов`язкові правила поведінки загального характеру, які забезпечуються державою.

Нормативно-правові акти розподіляються на:

а) закон;

б) підзаконні нормативно-правові акти.

Закон – це нормативно-правовий акт, який має вищу юридичну силу, видається лише вищим представницьким органом державної влади, або шляхом референдуму, регулює найбільш важливі суспільні відносини у сфері економіки і політики, тощо.

Підзаконні нормативно-правові акти – це акти, які видаються на основі відповідно до законів і мають меншу юридичну чинність, ніж останні.

Правовий прецедент – це рішення суду або адміністративного органу щодо окремого випадку, яке служить зразком для вирішення аналогічних справ в майбутньому.

Може існувати два види судових прецедентів:

а) декларативний (якщо судді лише посилаються на вже існуюче судове рішення);

б) креативний (якщо судді створюють нову норму права або усувають прогалини в праві).

В англійському праві розрізняють:

а) прецеденти обов’язкові (судді обмежені в своєму рішенні необхідністю неухильно відповідати вимогам прецеденту);

б) прецедент доказові (рішення нижчих судів стає прецедентом внаслідок своєї доказовості).

Адміністративний прецедент – рішення, яке прийняте адміністративними органами або адміністративним судом з конкретної справи, що розглядається як зразок при розгляді аналогічних справ.

Правовий договір – це угода між правотворчими суб’єктами, в результаті якої виникає нова норма права (наприклад, конституційний договір, колективний договір).

Правовий звичай – це історично сформоване, санкціоноване державою правило поведінки, що міститься у свідомості людей і ввійшло до звички в результаті багаторазового повторення тих самих дій або вчинків, які приводять до правових наслідків. Так, наприклад, Закони Ману в Індії, Закони ХІІ таблиць в Римі були зібранням звичаєвого права).

Правова доктрина – акт-документ, який містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, що розроблені вченими з метою вдосконалення законодавства, усвідомлені (сприйняті) суспільством,і підтримуються (формалізуються) державою. Правові доктрини сприяли розробленню римського права – Дігести Кодексу Юстиніана містять науково оформлені ідеї видатних юристів (Папініана, Гая, Модестіна, Павла, Ульпіана та ін.), яким надано загальнообов’язкове значення як джерелам права. Правова доктрина слугувала безпосереднім джерелом права у правових системах англо-американської правової сімї (Трактат про закони Англії Г. Бректона (1250 р.) та Коментарі до законів Англії У. Блекстона (1765 р.). В ісламських країнах правові доктрини визначили напрями розвитку мусульманського права.

Нормативно-правовий акт – це акт-документ компетентного державного органу, який містить формально-обов`язкові правила поведінки загального характеру, які забезпечуються державою.

Ознаки:

• є право утворювальним актом, оскільки встановлює нові норми права або змінює діючі;

• є офіційним актом, оскільки приймається чи санкціонується уповноваженими органами держави або ухвалюється народом;

• поширюється на неозначене коло осіб і розрахований на неодноразове застосування;

• має конкретну форму, яка залежить від органу, котрий його видає;

• розробляється та приймається з додержанням встановленої законом нормотворчої процедури;

• має форму письмового документа, що складається відповідно до правил нормотворчої техніки, визначену структуру і офіційні реквізити (назва, дата і місце прийняття, підпис відповідальної особи;

• підлягає обов’язковій державній реєстрації та обліку (в Україні існує Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів);

• доводиться до відома населення у встановленому законом порядку – публікується в офіційних спеціальних виданнях.

Види НПА:

1. За юридичною силою:

Конституція, конституційні закони

Закони, що ратифікують міжнародні договора

Кодифіковані закони

Звичайні закони

Постанови ВРУ

Укази Президента

Постанови КМУ

Накази, розпорядження, рішення міністерств та інших центральних органів виконавчої влади

Постанови ВР АР Крим

Постанови Ради Міністрів АР Крим

Накази міністерств та інших республіканських органів виконавчої влади

Накази територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади

Розпорядження голів і накази управлінь, відділів, інших структурних підрозділів обласних, Київської та Севастопольської міських держ адміністрацій

Розпорядження голів і накази управлінь, відділів, інших структурних підрозділів районних держ адміністрацій

Рішення місцевих рад

Рішення виконавчих органів місцевих рад

Локальні акти

2. За суб’єктами нормотворчості:

прийняті народом, парламентом, урядом, міністерством, главою держави, органом місцевого самоврядування тощо.

3. За способами встановлення:

ухвалені державою, санкціоновані державою.

4. За обсягом і характером дії:

Акти загальної дії, акти спеціальної дії, акти виняткової дії.

5. За галузевою приналежністю:

Цивільні, адміністративні тощо.

Будь-який нормативно-правовий акт має межі своєї дії, враховуючи час, простір та коло субєктів.

Чинність у часі характеризують такі показники:

• момент набрання чинності НПА:

з моменту офіційного опублікування;

з моменту ухвалення органом;

з офіційно визначеного строку після опублікування (закони діють після 10 днів з дня опублікування);

у міру одержання адресатом (акти з грифом «секретно», «для службового користування»);

з дати, що позначена в самому НПА.

• напрямок часової чинності НПА:

пряма дія – новий акт поширюється лише на нові відносини (діє лише наперед, зворотної дії не має);

зворотна дія – акт поширює свою дію на нові і старі факти, правовідносини (пом’якшують або скасовують відповідальність фізичних осіб);

переживаючи дія – акт, що втратив чинність і за спеціальною вказівкою нового акта (закону) продовжує поширювати свою дію на старі триваючі факти з окремих питань (часткова дія).

• момент зупинення чинності НПА:

тимчасова, неостаточна перерва його дії у часі, яка зумовлена певними обставинами й здійснюється у порядку, що передбачений законодавством: дію Сімейного кодексу було призупинено до введення в дію ЦК.

• момент втрати чинності НПА.

перебігу строку, на який було прийнято акт;

перебігу подій, з існуванням яких офіційно повязувалась чинність акта;

скасування акта органом, який його прийняв, або вищим від нього органом;

прийняттям з цього ж питання іншого НПА тим самим органом чи вищим за нього органом;

офіційного визнання НПА незаконним, а тому недійсним, шляхо певної встановленої законом судової процедури.

Чинність у просторі характеризується обсягом того фізичного простору, у межах якого на відповідних суб’єктів права поширюється формальна обов’язковість таких актів:

Територіальна дія: окреслена територією усієї держави або окремого регіону або адміністративно-територіальної одиниці.

Екстериторіальна дія: порядок за яким фізичні або юридичні особи, що перебувають або розташовані на території іншої держави, розглядаються як такі, що перебувають на території власної держави і тому підвладні її юрисдикції (кораблі і літаки, дипломатичні представництва і консульства).

За колом суб’єктів:

загальної дії: поширюються на всіх осіб, що перебувають на території держави;

спеціальної дії: поширюються лише на конкретну категорію осіб;

виняткової дії: поширюються на осіб, що тимчасово перебувають на території держави.

Література: