5. Вплив облікової політики на результати управлінських рішень

Управління фінансовою діяльністю підприємства базується на використанні різноманітних методів і прийомів обґрунтування фінансових рішень.

Важливою методологічною основою фінансового менеджменту є його облікова політика, тобто сукупність принципів, методів і процедур, що використовуються у процесі складання фінансової звітності. Облікова політика суттєво впливає на фінансові результати діяльності підприємства, і чим менше зарегламентована діяльність його облікових служб у виборі методів бухгалтерського обліку, тим більше можливостей у фінансових менеджерів для маневру при розробці фінансових рішень.

Принципове значення в обґрунтуванні фінансових рішень мають методи оцінки активів, списання матеріальних ресурсів на собівартість виготовленої продукції, розподілу постійних загальновиробничих витрат на продукцію, нарахування амортизації та ін.

Так, згідно із принципом визначення затрат для постановки активів на облік, як правило, використовується метод фактичних затрат (придбання за початковою вартістю). В подальшому при переоцінці вартості активів можна використовувати інші методи:

• метод поточної або остаточної вартості. Передбачає переоцінку вартості активів з урахуванням фактичного рівня і ступеня зносу;

• метод чистої (ринкової) вартості реалізації. Базується на оцінюванні реальної виручки від реалізації активів у поточний момент;

• метод затрат на заміну. Базується на оцінюванні витрат на придбання (або будівництво) аналогічних активів за поточними ринковими цінами;

• метод ліквідаційної вартості. Використовується для оцінювання потенційної виручки від розпродажу активів збанкрутілого підприємства.

У випадку, коли активи надійшли на підприємство як частина пайового внеску, вони можуть оцінюватися методом ринкової вартості або методом визначення дисконтованого потенційного доходу від використання активів.

У разі придбання активів у кредит допускається їх оцінювання методом ринкової вартості або методом визначення теперішньої вартості майбутніх виплат та погашення боргових зобов'язань, пов'язаних із купівлею активів.

Довгострокові фінансові інвестиції підприємства можуть оцінюватися двома методами:

• методом участі у капіталі, якщо певне підприємство є асоційованим підприємством для емітента;

• методом нижчої з двох оцінок (собівартість придбання або ринкова вартість).

Значний вплив на фінансову звітність справляють методи списання використаних матеріалів на собівартість виготовленої продукції. Для цього можуть використовуватися три основні способи:

• метод середньозваженої ціни - списання матеріалів за середньою собівартістю;

• метод "ФІФО" - списання товарно-матеріальних цінностей за собівартістю найперших із закуплених партій сировини;

• метод "ЛІФО" - списання запасів за собівартістю останніх з придбаних партій сировини.

При використанні методу "ЛІФО" завищується собівартість продукції, занижуються залишки матеріалів у балансі й відповідно занижується прибуток. І навпаки, при методі "ФІФО" за рахунок зниження собівартості й завищення залишків матеріалів прибуток завищується.

У практиці світового фінансового менеджменту, як правило, розмежовується сфера застосування згаданих методів. Так, метод "ЛІФО" застосовується в управлінському обліку для внутрішнього фінансового аналізу, планування і прогнозування. Цей метод допомагає визначати реальну ціну продукції і дозволяє виробникам краще адаптуватись до інфляції. Метод "ФІФО" використовується у фінансовому обліку для зовнішньої фінансової звітності, у тому числі при визначенні розміру оподаткованого прибутку.

Варто зауважити, що в країнах з ринковою економікою метод "ЛІФО", незважаючи на податкові переваги в умовах інфляції, не отримав широкого поширення у зовнішній фінансовій звітності, оскільки його застосування призводить до зменшення чистого прибутку в розрахунку на одну акцію, тобто до зниження ринкової вартості цінних паперів підприємства і зменшення інвестиційної привабливості підприємства.

У процесі обґрунтування фінансових рішень варто враховувати діючий на підприємстві порядок розподілу постійних загальновиробничих витрат. До основних методів розподілу таких витрат на продукцію відносять:

• повний розподіл постійних загальновиробничих витрат на всю продукцію пропорційно прямій заробітній платі, вартості прямих витрат, обсягу виручки від реалізації або іншим способом;

• розподіл постійних загальновиробничих витрат лише на рентабельні види продукції;

• включення до собівартості продукції лише змінних витрат і відшкодування постійних загальновиробничих витрат за рахунок прибутку.

Діючий порядок розподілу постійних загальновиробничих витрат визначає цінову політику підприємства і складає його комерційну таємницю.