3. Мінсько-Полоцька земля. Її економічна та політична відособленість від Києва.

Полоцьке князівство (Полоцька земля) — руське князівство зі столицею у місті Полоцьк. Виникло у 10 столітті на основі племінного союзу полочан. Знаходилося на торговому шляху «з варяг у греки».

Полоцьк постійно намагався позбутися влади Києва. Наприкінці 10 століття великий князь київський Володимир Святославич захопив Полоцьке князівство, убивши місцевого князя Рогволода, але згодом передав його своєму синуІзяславу. За правління Брячислава Ізяславича тривала виснажлива боротьба між Києвом і Полоцьком, яка закінчилась у1021 році частковим унезалежненням останнього в складі Київської Русі.

Найбільшого розквіту Полоцьке князівство пережило у середині 11 століття за князювання Всеслава Брячиславича. Проте його сини поділили батьківщину на уділи, почали міжусобиці та нові війни з Києвом. Наприкінці 12 — початку 13 століттяполітичне значення Полоцька занепало, а більшість полоцьких міст були захоплені сусідами: Смоленським князівством на сході і Лівонським орденом на заході.

На середину 13 століття ослаблене Полоцьке князівство стало перманентним союзником литовських князів. 1307 року воно увійло до складу Великого князівства Литовського на правах автономії, яку втратило у 1385 році, перетворившись наПолоцьке воєводство.

Полоцьку землю як спадщину Рогнеди Рогволодівни отримав її старший син Ізяслав. Його нащадки ще з часів Ярослава Володимировича постійно старалися позбутися опіки Києва. Мстислав Володимирович на короткий час позбувся майже усіх полоцьких князів, виславши їх у Візантію. Стара династія дуже швидко повернула собі панування в землі. Але так само швидко після відновлення її панування протиріччя між окремими гілками привели до фактичного розпаду землі на три частини: друцьку, мінську і вітебську, князі яких боролися за Полоцьк. Ця боротьба поглинала всі сили полоцьких князів, привела до занепаду Полоцької землі і переходу частини князівських престолів спочатку до смоленських, а потім литовських князів. Ця боротьба не тільки знизила активність полоцьких князів за межами землі (вони не брали ніякої участі у змаганнях за вплив у сусідньому Новгороді, не кажучи за боротьбу навколо київського престолу), але і позбавила їх можливості відстояти свої інтереси у Прибалтиці. Вони залишили без допомоги свої васальні князівства Кокнессе і Герсіке, покинувши їх на призволяще.

4.Юрій Долгорукий, Андрій Боголюбський: історичні портрети та державно-політична діяльність.

5.Володимиро-Суздальське князівство у хіі – першій половині

ХІІІ ст.

6. Формування державно-політичної структури Північно-Східної Русі в хі- середині хіі ст.

Починаючи з 30-х рр. XII ст. Київська Русь стала розпадатися на окремі князівства. До середини XII ст. Русь розпалася на 15 князівств, які лишалися лише у формальній залежності від Києва. Одначе, на цьому процес розпаду не припинився: князівства продовжували ділитися, і протягом XII ст. політична карта Русі нагадувала клаптикову ковдру. На початку XIII ст. на Русі вже існувало близько 50 земель-князівств. Одним з наймогутніших князівств було Володимиро-Суздальське.

Своє прізвисько Юрій Долгоруков отримав, мабуть, не за особливості побудови свого тіла. Просто за час свого княжіння він постійно простягав свої “довгі” руки з Суздаля, своєї столиці, у різні частини Руської землі, постійно брав участь у князівських усобицях, намагаючись підкорити інші землі. Він вів бороть­бу за загарбання Новгорода, втручався у справи далекого Галицько-Волинського князівства і намагався закріпити за собою великокняжий престол у Києві. Постійно воював Юрій Долгорукий з Волзькою Булгарією, яка намагалася перешкоджати торгівлі купців його князівства, блокуючи шляхи на Схід і на Каспій. З ім’ям Юрія Долгорукого пов’язана перша літописна згадка про місто Москву. У 1147 р. він написав до свого тимчасового союзника у міжкнязівських усобицях чернігівського князя Святослава Ольговича: “Прийди до мене, брате, у Москов”, запрошуючи на переговори. Ця дата вважається часом заснування Москви — столиці сучасної Росії. Двічі за своє життя захоплював Юрій Долгорукий Київ, володіння яким залишалося символом першості для руських князів. З 1155 р. він жив у Києві, одначе тримав себе так, що кияни казали, буцімто князем їм “не ужити”. У 1157 р. Юрій Долгорукий раптово помер (за деякими свідоцтвами — від отрути).

Юрій Долгорукий залучав до переселення на свої землі селян з інших князівств, надаючи їм на перший часрізноманітні пільги, сприяв господарському освоєнню нових земель. Він був одним з перших видатних державних діячів Північно-Східної Русі, за якого ці землі перетворились у молоде і могутнє Ростово-Суздальське князівство.

Коли Юрій Долгорукий після тривалої боротьби завоював Київ і осів там, він переселив сюди і свого сина Андрія. Однак Андрій, який не любив Київ, усупереч волі батька повернувся в Ростово-Суздальську землю. Столицею своєю він зробив Владимир-на-Клязьмі. Після смерті батька він став князем тепер уже Владимиро-Суздальського князівства — Андрієм Боголюбським (1157 – 1174 рр.). Він влаштовував, як і його батько, військові походи проти Новгорода, Волзької Булгарії та Києва. Однак, якщо батько бажав зайняти великокняжий київський престол, то син вирішив просто знищити давню столицю Русі. У 1169 р. військо Андрія Боголюбського штурмом взяло Київ і пограбувало його.

Прямуючи додому після зруйнування Києва, Андрій забрав із собою одну з київських святинь — мальовану у візантійському стилі ікону Богоматері, що була до того у Вишгороді. Як свідчить літопис, коні, що везли візок з іконою, зупинилися на околиці Владимира, і ніяка сила не могла зрушити їх з місця. Довелося князеві ночувати серед поля. Під час сну Андрієві привиділася Богородиця, яка наказала йому заснувати церкву на цьому місці, а ікону відвезти до Владимира. Разом із церквою князь побудував і палац. Його нова резиденція дістала назву Боголюбово, а сам князь — прізвисько Боголюбський. Згодом цю ікону перевезли до Успенського собору, що у Владимирі, а згодом до Москви. Ікона “Богоматері Владимирської”, як її почали називати, вважалася головною святинею Московії…

Більшість воєнних походів Андрія Боголюбського були невдалими. У невдачах він звинувачував бояр і влаштовував розправи. Зрештою бояри-змовники вбили свого князя.

Після боротьби за владу між братами Андрія Боголюбського, новим князем став Всеволод Велике Гніздо(1176 – 1212 рр.). Своє прізвисько він отримав за те, що мав вісім синів і вісім онуків, усі наступні князі владимирські й московські до Івана Грозного включно були його нащадками.

Всеволод зійшов на княжий престол у 22-річному віці і княжив 36 років. Всеволод мав титул великого князя владимирського і вважався наприкінці XII ст. найсильнішим князем у Східній Європі. Автор “Слова о полку Ігоревім” поетично оспівував могутність князя: “Великий князю Всеволоде! Ти можеш Волгу веслами розплескати, або Дон шоломами своїх воїнів вичерпати”. Всеволод продовжував політику свого брата Андрія Боголюбського, вів війни проти сусідів, але на відміну від нього — набагато успішніше. Причина не лише у військовій вдачі князя, а й у тому, що він зумів спершу навести лад у своєму князівстві.

На початку свого правління всі сили Всеволод спрямував на боротьбу проти боярства, яке не бажало посилення князівської влади. У цій боротьбі він спирався на міста і дворянство. Саме за нього у Владимиро-Суздальському князівстві стала збільшуватися кількість дворян — людей, які служили князеві й отримували за це землю, прибутки та інші привілеї. Дворяни обіймали всі основні посади у князівстві: у війську, судочинстві, збиранні податків. Підкоривши своїй владі бояр, Всеволод став чимраз більше втручатись у справи інших князівств і вести війни проти сусідів. Він здійснив кілька успішних походів до Рязанського князівства і підкорив його. Похід князя Всеволода на Волзьку Булгарію 1183 р. також закінчив­ся блискучою перемогою. Тривалу боротьбу він вів і за те, щоб підкорити Новгородську землю, але не зміг цього досягти.

Ще за життя Всеволод почав надавати окремі наділи своїм синам. Після смерті Всеволода Велике Гніздо 1212 р. єдине Владимиро-Суздальське князівство було переділене на сім окремих князівств, де правили діти Всеволода.

У першій половині XIII ст. Північно-Східна Русь розпалася на окремі землі-князівства.