26. Відкрита польсько-шведська інтервенція на початку хvіі ст.

Агресивні дії експансіоністських правлячих кіл Речі Посполитої та Швеції, спрямовані на розчленування Рос. держави та позбавлення її держ. незалежності. На поч. 17 ст., коли в Росії загострилися антифеод. боротьба (див. Селянська війна початку 17 століття в Росії) та суперечності всередині пануючого класу, правляча верхівка Речі Посполитої почала замасковану інтервенцію проти Рос. д-ви — восени 1604 при її підтримці загони Лжедмитрія І вдерлися на Сіверську Україну. Повстання в Москві в травні 1606, що закінчилося вбивством самозванця, означало поразку першої спроби агресії польс. феодалів проти Росії. Невдовзі польс. уряд здійснив ще одну спробу замаскованої інтервенції проти Рос. д-ви, використавши для цього Лжедмитрія II. Уряд Василія Шуйського в лютому 1609 уклав зі Швецією Виборзький договір, за яким Швеція надавала Росії для боротьби проти польс. загонів військо найманців взамін м. Корели з повітом (місц. населення не підкорилося умовам договору). Використавши цей договір як привід, Річ Посполита почала відкриту інтервенцію проти Росії. У вересні 1609 військо Речі Посполитої почало облогу Смоленська. Щоб зберегти привілейоване становище боярства і не допустити розгортання антифеод. руху в країні, створений після скинення В. Шуйського боярський уряд (див. "Семи боярщина") в серпні 1610 визнав рос. царем польс. королевича Владислава (див. Владислав IV Ваза) і потай впустив польс.-лит. військо в Москву. Це викликало піднесення нац.-визвольної боротьби (див., зокрема, Народне ополчення 1611 —12 під керівництвом Мініна і Пожарського). Широко розгорнулася й визвольна боротьба нар. мас України, що ослаблювала сили польс. феодалів і тим полегшувала рос. народові боротьбу за нац. незалежність. 26.X (5-ХІ) 1612 Москву було визволено. Останню спробу завоювання Рос. д-ви польс. уряд зробив 1617, коли його військо почало облогу Москви. Ця спроба теж закінчилася невдало для Речі Посполитої, в жовтні 1618 її військо змушене було відступити. Уряд Речі Посполитої пішов на підписання Деулінського перемир'я 1618. Росія, хоч і втрачала частину земель, дістала тривалий перепочинок. Відкрита швед. інтервенція почалася влітку 1610 на Пн. Росії. В липні 1611 швед. військо захопило Новгород, а до весни 1612 — Копор'є, Ям, Івангород, Орєшек, Гдов, Порхов, Стару Русу, Ладогу й Тіхвін. Спроби шведів захопити Псков (1612, 1615) закінчилися невдачею. Після другої спроби швед. уряд погодився на мирні переговори з урядом Михайла Федоровича, що завершилися укладенням Столбовського миру 1617. Цей мир і Деулін-ське перемир'я означали крах польс. і швед. інтервенції в Росії.

27. Визвольна війна проти польсько-литовських та шведських загарбників. Організація ополчень (початок хvіі ст.)

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні сталися важливі зрушення, що торкнулися всіх верств. Та найчутливішим до змін виявилося козацтво. Не випадково саме тоді спалахували численні козацькі повстання. І хоча, починаючи з виступу Косинського, кожне подальше повстання козаків відзначалося вищим рівнем організованості, охоплювало дедалі більшу територію, засвідчувало вдосконалення військової вправності та вищий ступінь усвідомлення козаками мети боротьби, проте всі вони тієї мети не досягли. Тим часом колоніальний гніт Речі Посполитої щодо України посилювався. Щоб остаточно поневолити українські землі, польський уряд вдавався до ополячення українців, утискував православну церкву. Позбавлялися земель та майна православні церкви й монастирі. Православні зобов'язувалися сплачувати податки на утримання католицького духівництва; їм нерідко заборонялося провадити відправу, обіймати певні посади, створювати вищі навчальні заклади тощо. Подібні прояви національно-релігійного гноблення спричиняли невдоволення і протести всіх верств українського народу, зокрема й представників привілейованих станів — української православної шляхти, вищого православного духівництва, козацької старшини, міської верхівки.

Розуміючи, що найбільшу загрозу для польсько-шляхетського панування в українських землях становлять козаки, польський уряд застосував проти них найсуворіші каральні заходи. Так, наприклад, ухвалена сеймом 1638 р. «Ординація...» мала на меті знищити козацтво як стан: усі козаки, за винятком 6 тис. реєстрових — тоді складової польського війська, перетворювалися на кріпаків. З особливою жорстокістю придушувалися будь-які вияви покозачення. Реєстровці позбавлялися права обирати гетьмана й старшину — їх мав призначати польський уряд зі шляхти. На Запорожжі постійно перебували польські залоги, було цілком відбудовано й розширено фортецю Кодак. Козакам заборонялося без згоди уряду ходити в морські й суходільні походи проти Османської імперії та Кримського ханства. Їх зобов'язували виконувати всілякі роботи, сплачувати обтяжливі податки. Різноманітних утисків зазнавали українці в містах. Православні міщани могли селитися лише в спеціально відведених кварталах. Їх обмежували в заняттях ремеслом і торгівлею, усували від участі в місцевому самоврядуванні; обтяжували різними податками й повинностями. Із запровадженням фільварків надзвичайно погіршилося становище українських селян: набувало темпів закріпачення, зростала панщина, поширювалися різноманітні форми відробітків і податків на користь землевласників і держави; посилювався визиск селян орендарями панської землі.

Отож, заходи, якими польський уряд супроводжував своє володарювання на українських землях, мали на меті цілковите загарбання й підкорення, тобто були колоніальними.

Така політика уряду Речі Посполитої в середині XVII ст. загострила ситуацію в Україні, спричинивши загальнонародний виступ.