14. Діяльність Дмитра Донського. Куликовська битва.

Дмитро́ Донськи́й (нар. 12 жовтня 1350 — †19 травня 1389) — великий князь московський з 1359 року та владимирський з1362 року, з перервами. Канонізований Російською православною церковою як преподобний, день пам’яті вшановується 19 травня за старим стилем.

Масштабна битва з військами Золотої Орди відбулася 8 вересня 1380 на Куликовому полі (при впадінні р. Непрядва в Дон). У ній перемогу над ординцями татарського темника Мамая[8] здобуло військо Дмитрія, прозваного за це Донським. Усупереч поширеній думці, він не показав себе тут як полководець належним чином, навіть виявив слабкодухість. Куликовська битва мала велике міжнародне значення, прискорила звільнення московських земель від поневолення, однак перемога не привела до ліквідації золотоординського панування, і вже 1382 року хан Тохтамиш, скориставшися зрадою, захопив Москву, оборону якої очолював литовський князь Остей, і спалив її, як і деякі інші міста. Ординцями було вбито понад 24 тис. москвичів, не рахуючи втоплених і спалених.

Дмитро Донський зі своїм військом не насмілився виступити проти Тохтамиша і відступив до м. Кострома (нині місто в РФ). Пізніше він змушений був віддати в заложники хану свого сина Василія, якому 1385 року вдалося втекти до Молдови, а звідти – в Україну. Того ж року Дмитро уклав мир з великим князем рязанським Олегом Івановичем, який до цього був союзником Тохтамиша (за це Дмитро Донський спустошив Рязанщину), і віддав свою дочку Софію за його сина Федора. Взимку 1385–86 він завдав тяжкого удару Новгороду Великому, але внаслідок Кревської унії 1385 року вплив Москви на західні напрями послабшав, насамперед у Смоленському князівстві.

15. Особливості об»днавчого процесу у Північно-Східній Русі у хіv-хv ст.

Другий етап об'єднання російських земель - 80-ті рр. XIV ст. - 1462 р. характеризуєтьсяподальшим територіальним розширенням Московського князівства.

Дмитро Іванович (що отримав після перемоги на Куликовому полі прізвисько Донськой), приєднавши Дмитров, Стародуб, Углич, Кострому та інші території, вживав заходів для посилення влади великого князя. Він ліквідував залишки місцевого самоврядування і цілком підпорядкував міста великокнязівській владі, визначив розміри данини з князівств для сплати Орді, встановив новий територіальний принцип формування ополчень: відтепер бояри і дворяни повинні були виступати з тими князями, у володіннях яких знаходилися їхня вотчина і маєтки. Удільних князів він зобов'язав служити великому князеві московському.

Старший син Дмитра Донського Василь І став правителем за заповітом батька, без санкції Золотої Орди.

За період його правління до Москви були приєднані Нижній Новгород, Муром, Городець і Таруса. Тоді ж, на початку 90-х рр., активізувалися спроби Московського князівства обмежити самостійність Великого Новгорода. Боротьба, що тривала кілька років зі змінним успіхом, привела до укладення 1398 р. мирного договору.

Наприкінці XIV ст. Москва поширила свій вплив на землі комі-зирян (басейн р. Вичегда)та комі-перм'яків (землі вздовж Верхньої Ками і р. Чусової).

Після смерті Василя І велике княжіння перейшло до його сина Василя II Темного, під час правління якого вибухнула феодальна війна. Головне питання, що вирішувалося під час військових зіткнень, полягало в тому, кому з князів правити у Москві - визнаній столиці Північно-Східної Русі. Претенденти на великокнязівський московський престол виражали дві протилежні тенденції подальшого розвитку країни: галицькі князі (дядько Василя II - Юрій і сини Юрія - Василь Косий і Дмитро Шем'яка), що виступили проти Василя II, спиралися значною мірою на торговців, ремісників і вільне селянство Півночі; Василя II підтримували військово-службові землевласники центральних регіонів. Перемога Центру над Північчю провіщала перемогу кріпосницьких відносин.

До кінця правління Василя II територія, що перебувала під його владою, значно перевищувала володіння інших князів, які до цього моменту втратили суверенітет. Політичну залежність від Москви вимушений був визнати 1456 р. і Великий Новгород, а 1460 р. Псков звернувся до великого князя Василя II за захистом від Лівонського ордену.