Тема 6. Діяльність

1.Загальна характеристика діяльності.

2.Психологічна структура діяльності.

3.Саморегуляція діяльності.

4.Засвоєння діяльності. Знання. Вміння. Навички.

5.Види діяльності.

6.Діяльність як чинник розвитку психіки та особистості.

Основні поняття: знання, вміння, навички, гра, спілкування, навчальна діяльність, педагогічна діяльність, мотиваційно-смислова підструктура діяльності екстеоризація, інтеріоризація, операції, звички, саморегуляція діяльності.

Література:

7. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: Политиздат, 1977.

8. Общая психология/Петровский А., Брушлинский А. и др. - М.: Просвещение, 1986.

9. Основи психології / За ред. О. Киричука. Підручник. - К.: Либідь, 1995.

10. Максименко С.Д. Загальна психологія Київ, 2000.

11. Савчин М.В. Загальна психологія. К. «Академвидав», 2011.

12. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. СПб., 1997

Людині як живій істоті притаманні різні види активності. Видами активностi людини є дiяльнiсть, спiлкування, пiзнання, самопізнання, вихід за межі свого Я (самотрансцендентація), споглядання довкілля без особливих зусиль. Активність людини може бути спрямована на зовнішній матеріальний світ, на інших людей та на саму себе (самоактивність).

Одним із видів свідомої активності людини є діяльність. Вона є цілісною (системною) активністю, що має свою будову, структуру, внутрiшнi переходи та перетворення, свiй розвиток. Це специфічно людська форма активного ставлення до довколишнього світу, змістом якої є доцільна зміна і перетворення світу на основі засвоєння і розвитку наявних форм культури, а також зміна самого себе. Діяльність це активність людини, що спрямована на досягнення свідомо поставленої мети, пов’язаної з задоволенням її потреб. Завдяки їй людина перетворює предмети природи на засоби задоволення своїх потреб, а образи, що виникають при цьому, втілюються в діяльності та фіксуються у культурі.

Діяльність — це складне багатовимірне та багаторівневе, динамічне явище, що включає до себе такі складові: мотив, мету, планування, перероблення інформації, оперативний образ, прийняття рішення, дії, перевірку результатів і корекцію дій.

Дiяльнiсть не існує iзольовано вiд життя суспiльства, вона має соцiальний характер.

Використовуючи діяльність, людина діє як суб’єкт. Суб’єкт — це людина (група людей) на вищому рівні своєї активності, цілості (системності), автономності, саморегульованості тощо. Цей вищий рівень активності завжди індивідуальний, залежить від мотивації, здібностей, знань, умінь та навичок людини.

Діяльність спрямована на конкретний ідеальний чи матеріальний предмет. Предмет діяльності постає у своїй подвійній ролі: первинно у своєму незалежному існуванні, підпорядковуючи собі діяльність суб'єкта, вторинно — як образ предмета. Завдяки предмету одна діяльність відрізняється від іншої.

Предмети зовнішнього світу, а не стани суб'єкта (прагнення, бажання, наміри тощо) реально спрямовують діяльність. Це забезпечує реальний взаємозв’язок суб’єкта з об’єктом, людина є невід'ємною часткою світу. Предмет діяльності може бути матеріальним чи ідеальним.

Психологічна структура діяльності

Мотиваційно-смислова підструктура діяльності. У структурно-функцiональному планi в дiяльностi виділяються складові, якi вiдображають сутність та її основнi властивостi. Вона завжди ґрунтується на певних потребах: 1) матеріальні — відбивають потребу людини в предметах матеріальної культури (у речах, що забезпечують побут, житлі, одязі тощо); 2) духовні — у предметах духов­ної культури (знаннях, продуктах наукової і художньої творчості); 3) потреби особистості (в самореалізації, самоствердженні, творчості, потреба бути особистістю).

Мотив (мотиви) діяльності. Головною одиницею психологічної структури діяльності є мотив. На основі одного й того ж мотиву можуть формуватися різні цілі, тому можна стверджувати про певне "поле цілей", пов'язаних із тим чи іншим мотивом. Якщо мотив лише спонукає до діяльності, то мета "конструює" конкретну діяльність, визначаючи її характеристики та динаміку.

Мета діяльності. Мета діяльності — це більш-менш усвідомлюваний образ передбачуваного результату зусиль, яких докладає людина, щоб його досягти. Вона є системно-інтегральним утворенням, специфічною формою випереджувального відображення. Мета постає у двох планах: 1) ідеальне уявлення майбутнього результату; 2) рівень досягнень, на який претендує особистість. Вона конкретизу­ється у системі завдань, кожне з яких реалізується шляхом виконання окремої дії.

Наявність мети пов’язана з керуванням активністю людини, спрямуванням її у певне річище, у певні рамки. Емоційно приваблива мета завдяки своєму психоенерге­тичному заряду робить поведінку людини осмисленою, високоорганізованою і стійкою до зовнішніх, фізичних і внутрішніх психічних впливів. Вона ніби створює у свідомості людини два полюси: те, що вже є, й те, що повинне бути досягнутим.

Змiст дiяльностi визначається не потребою, а метою. Цілі можуть бути найрiз­номанiтнiшими. Щоб дiяльнiсть була успiшною, психiка повинна вiдображати об’єктивнi властивостi речей i визначити способи досягнення ними поставленої мети. Мотивацiя повинна мати здатність керувати поведiнкою людини так, щоб реалiзувати цiлеспрямованi дiї, стимулювати i пiдтримувати активнiсть, яка сама не задовiльняє виниклі потреби.

Дiяльнiсть неможлива без пiзнавальних i вольових процесiв (без регуляцiї дiяльностi). Вона не тiльки цiлеспрямована, але й мотивована. Її цiлеспрямованi дiї завжди спонукаються певними причинами, вона здiйснює їх заради чогось важли­вого для неї. Мета дiяльностi завжди усвiдомлюється, а мотиви не завжди. Це значно ускладнює процес саморегулювання. Якщо не усвідомлю­ються й цiлi, то це не діяльність, а iмпульсивна поведiнка.

Дiяльнiсть - це внутрiшня (психiчна) i зовнiшня (фiзична) активнiсть людини, що регулюється усвiдомленою метою, i спонукається потребами, якi в конкретнiй ситуацiї виражаються в мотивах.

Якщо мотив спонукає діяльність, то мета надає їй спрямованості. Мотив є критерієм виділення діяльності з потоку життя, а мета підпорядковує дії. Між спонукою до діяльності та її передбачуваним результатом є своєрідна «змінна» — особистісний сенс як складова свідомості, що не лише об'єднує діяльність в одне ціле, а й характеризує її як особистісну активність людини. На відміну від мети, мотив діяльності усвідомлюють далеко не завжди. Людині неважко відповісти на запи­тання, що вона робить, але значно складніше — для чого вона це робить. Відповіді типу «щоб отримати винагороду», «заради задоволення», «так треба» не обов'язково свідчитимуть про реальну спонуку. Реально діючий мотив не завжди задається «ззовні» (заплатити людині за працю — не означає мотивувати її). Мотив повинен «вписатися» в логіку діяльності, відповідати потребам, на яких вона реально ґрунтується.

Психологічний аналіз конкретної діяльності — це з'ясування її сенсу для суб'єкта та мотивів, які його породжують і найповніше характеризують його стосун­ки зі світом. У легенді майстрів, які підносили каміння до місця майбутнього будівництва храму, запитали, що вони роблять. Один відповів: «Хіба не бачите, я ношу каміння». Другий сказав: «Я у поті чола заробляю на хліб». Третій висловився: «Я будую храм, де молитимуться люди». Вони схарактеризували свою мету й цим виявили сенс своїх дій (від констатації його відсутності у першому випадку до гордості за свою працю — в останньому).

Часто важко виявити конкретний зміст мотивів, що зумовлюють (або ж знецінюють) сенс. Мотив першого майстра лежить у площині виконуваних дій (тому й не усвідомлюється), отже, ним, напевно, є винагорода або ж примус. Мотив другого міститься за межами дій, проте недалеко, бо майстер розглядає їх як засіб задоволення власне біологічних потреб. Нарешті, мотив третього виводить його діяльність у систему соціальних стосунків, моральної та духовної сфер. А отже, мотив лежить у значно вищій, ніж виконувані дії, площині. Якщо першого майстра спонукають стимули, безпосередньо пов'язані з роботою, другого — засоби, необхідні для підтримання життя, то третього — люди, заради яких він працює. Саме тому вони по-різному ставляться до своєї праці. Аналіз сенсів та мотивів діяльності ґрунтується на цілісному вивченні ситуації життя та життєвого шляху людини.

Спрямованість діяльності та зусилля її суб'єкта визначається вектором "мотив-мета", що є головним регулятором діяльності, який визначає будову та динаміку всіх інших її складових.

Дiєво-операцiйна підструктура діяльності. Діяльність реалізується через конкретні дії. Кожен вiдносно закiнчений елемент дiяльностi, спрямований на виконання одного простого поточного завдання, називається дiєю. Дiяльнiсть здiйснюється сукупнiстю дiй, пiдпорядкованих проміжним цiлям, якi видiляються iз загальної мети.

Окрема дія, яка забезпечує розв'язання окремого завдання, підпорядкована загальній меті та пов'язана з усіма іншими діями: тими, що вже виконані, і з тими, які ще будуть виконані. Людина має план діяльності, який організує її (діяльність) у часі та просторі. Виконання окремих дiй не призводить до задоволення потреб.

Ідеальне відображення (образ) предмета діяльності змінюється під час виконання конкретної дії та підпорядкований завданням цієї дії. Він постає у формі оперативного образу. Окремою дією (наприклад, перевести об'єкт діяльності з одного стану в інший), людина долає неузгодження між оперативним образом (моделлю) та образом-метою. Це неузгодження визначає напрям пошуку розв’язку, у процесі якого відбувається висування гіпотез, їх перевірка та оцінка, тобто прийняття рішення.

На відміну від звичних, стереотипних чи імпульсивних реакцій, цілеспрямована дія завжди опосередкована — знаннями, вміннями, навичками, здібностями, темпе­раментом, здійснюється за зразком, схемою, зіставляється з соціальними стандарта­ми. Вона включає в себе виконавчі, пізнавальні й оцінкові складові, слугуючи засобом побудови психічного образу. Дія є зовнішньою — предметно-практич­ною з об’єктом або ж внутрішньою – активністю, спрямованою на об’єкт, даний в ідеальній формі.

У складі предметної дії розрізняють орієнтаційну основу та прийоми безпосереднього виконання. Орієнтаційна основа дії — це сукупність відображених суб'єктом об'єктивних умов, на які він орієнтується при виконанні дії (діяльності). Вона охоплює такі основні моменти, спільні для різних видів діяльності:

1) аналіз і виділення заданих характеристик очікуваного результату (мета діяльності);

2) аналіз предмета діяльності: виділення його вихідних характеристик та оцінка можливості отримання потрібного продукту, виділення проміжних характеристик;

3) аналіз засобів діяльності, технологічних особливостей оброблення предмета праці з метою одержання її продукту;

4) аналіз складу, послідовності, способів виконання дії;

5) контроль і корекція дії в процесі її виконання;

6) оцінка кінцевого продукту як досягнутої мети.

Виконавська частина дії, особливо трудової, включає рухи людського організ­му, що безпосередньо впливають на предмет праці через знаряддя праці.

Дія, у якій об'єднуються чуттєвий і руховий компоненти, називається психомо­торною. У руховій активності людини можна виділити чотири рівні:

1) рівень цілісної діяльності;

2) рівень окремого акту діяльності;

3) рівень макрорухів, з яких будуються дії;

4) рівень мікрорухів, які є елементарними руховими актами; мікрорухи інтегруються в просторово-часовому співвідношенні в макрорухах.

Розрізняють предметні (психомоторні) та розумові дії. Психомоторні, або зовнішні, дії спрямовані на опанування предметів, на контакти з людьми, з твари­нами, рослинами тощо.

У предметній дії видiляються три елементи: «взяти», «перемiстити», «поста­вити» за допомогою рухів тулуба та голови. Цi елементи вiдрiзняються траєкторiєю, тривалiстю, силою, швидкiстю, темпом. Рухи характеризуються точнiстю, спритнiстю i скоординованiстю. У людськiй дiяльностi виділяються рухи, що забезпечують поставу тiла, зберiгання пози (сидiння, стояння тощо), перемiщення, комунiкацiя (мiмiка, пантомiмiка тощо).

Контроль рухiв здiйснюється за принципом зворотного зв’язку (за П.Анохi­ним — еферентного зворотного зв’язку). Виконання предметної дiї не обмежується здiйсненням певної системи рухiв. Воно обов’язково включає сенсор­ний котроль i координацiю рухiв відповідно до ситуативних результатів i властивос­тей об’єктiв дiй. Основою цього процесу є засвоєння чуттєвих орiєнтирiв, що iнформують мозок про стан оточення, в якому виконують рухи i досягають результатів.

Розумові дії виявляються у сприйманні, діяльності пам'яті, мислення та ін. Вони виникають на основі зовнішніх, предметних дій. Психомоторні дії в результаті інтеріоризації, тобто перенесення у внутрішній психічний простір людини, стають змістом розумової ді­яльності. На перших етапах набування досвіду діти й дорослі оперують конкретними предметами, порівнюють, розкладають та об'єднують їх, шукають причинні залежності та взаємодію між ними.

Виробничi, трудовi дiї — це предметнi дiї, спрямованi на змiну стану або властивостей предметiв зовнiшнього свiту. Будь-яка предметна дiя складається з певних рухiв, пов’язаних у просторi i часi.

Зовнішній та внутрішній плани діяльності. Будь-яка сформована діяльність має як зовнішні, так і внутрішні складові. Зовнішня дія опосередкована проце­сами, які відбуваються у внутрішньому плані, а внутрішній процес так чи інакше проявляється ззовні. Зовнішня і внутрішня діяльність взаємопов’язані, бо, у принци­пі, мають аналогічну будову. Наприклад, навчальна діяльність функціонує у вигляді певних (і не лише розумових) дій та реалізується з допомогою внутрішніх і зовнішніх (письмо, креслення, користування обчислювальною технікою) операцій. Зовнішня діяльність, наприклад, оброблення заготовки на верстаті завжди складається з внутрішніх дій: планування послідовності етапів її виконання, обчислення, передбачення можливих змін у роботі, зіставлення отриманого результату з його образом тощо.

Зовнішня предметна діяльність ніби випереджає внутрішню, ідеальну. З часом предметні дії над об’єктом замінюються ідеальними (психічними) операціями над суттєвими властивостями цих об’єктів. Фізичне оперування речами замінюється ідеальним оперуванням їх образами. Процес переходу від зовнішньої, реальної дії до внутріш­­ньої, ідеальної в мозку дії називається інтеоризацією (буквально «перетво­рення у внутрішнє»). Людина може діяти у свідомості, оперувати образами, поняття­ми, схемами, слуховими уявленнями. У цьому процесі важливе значення має слово, в якому відображено суттєві властивості предметів, явищ. Оперування словами і реальними символами дозволяє регулювати діяльність і поведінку людини досвідом, ідеалами та вимогами, сформованими практикою суспільства, передавати і зберігати цей досвід.

Внутрішня діяльність, на відміну від зовнішньої, практично-перетворювальної, реалізує теоретичне ставлення до світу, з різною адекватністю і глибиною відтворю­ючи його у формі образу, поняття, моделі. Вона здійснюється шляхом таких пізна­валь­них процесів, як відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уява, а її результати, узагальнюючись і позначаючись за допомогою мови, включаються в систему значе­нь, що нею володіє суб'єкт. В інтеріоризації є три аспекти: індивідуалізація, інти­міза­ція і вироблення внутрішнього плану свідомості. Індивідуалізація — перехід від діяльності, виконуваної дитиною разом з іншими, до її індивідуальних, внутрішніх форм. У такий спосіб дошкіль­ня набуває нових властивостей, наприклад, у рольо­вій грі знаходить підстави для гуманного ставлення до однолітків. Дитина виявляє себе особистістю як суб'єктом стосунків з довколишніми.

Інтимізація — перехід від переживання нерозривного зв’язку з іншими людьми (переживання «ми») до самосвідомості (відкриття Я). У підлітковому віці це відбу­вається шляхом трансформації оцінок, які дитина отримує від дорослого, на саму себе. Згодом це вже власні оцінки, якими керується дитина, будучи особистістю як суб'єктом стосунків з іншими людьми.

Вироблення внутрішнього плану свідомості — перехід від суспільної до індивідуальної свідомості. Його засобом є мовлення, яке із зовнішнього трансфор­мується у внутрішнє, набуваючи при цьому форми діалогу з самим собою. Винесе­ння внутрішніх, розумових дій назовні називають екстеріоризацією.

Зовнішня, предметна діяльність — це екстеоризація (перетворення у зовнішнє) внутрішньої психічної діяльності. Ці переходи можливі тому, що зовнішня і внутрішня діяльності мають ніби аналогічну структуру (О.М.Леонтьєв). Зовнішня діяльність визначається і регулюється внутрішньою психічною активністю: мотиваційною, пізнавальною, регулятивною. Внутрішня перевіряється і контролюється зовнішньою: наші думки, внутрішні дії перевіряються практикою.

Навички. У дії виділяються моторна (рухова), сенсорна (чуттєва) і центральна (мозкова) складові. Функції їх такі: моторної — виконання, сенсорної — контроль, центральної — регулювання. Способи виконання, контролю і регулювання дії, які виконує людина в ході діяльності, називаються прийомами виконання діяльності. Виділені функції можуть виконуватись на різних рівнях усвідомленості: свідомо і несвідомо. Повторюючи ту чи іншу дію, людина вправляється, вдосконалює її виконання. Дія виконується дедалі швидше, легше, вільніше, все менше вимагає напруження, зусиль і вольового контролю, зменшується кількість помилкових рухів. Людина усвідомлює мету дії, шлях її досягнення, техніку її досягнення, функціонує більш чи менш автоматично, без участі свідомості. Їзда на велосипеді усвідомле­ніша, ніж ходьба. Ходьба може бути як свідома, так і несвідома. Артист цирку, що працює на десятиметровій висоті, йде досить усвідомлено. Коли регулювання руху, окремих сторін дії здійснюється на менш свідомому рівні, тоді й починається її автоматизація (письмо).

Часткову автоматизованість виконання, контролю, регуляції цілеспрямованих рухів у людини називають навичкою. Процес автоматизації рухів передбачає зміну прийомів їх виконання (об’єднання в єдиний акт, прискорення темпу). Недосвідче­ний кранівник, переміщуючи вантаж, спочатку піднімає його вгору, а потім пере­носить у горизонтальній площині, досвідчений поєднує ці дві дії. Змінюються прийо­ми сенсорного контролю над дією. Ззовні контроль значною мірою заміню­ється м’язовим, виробляються спеціальні сенсорні синтези — окомір і відчуття секретаркою розміщення букв на клавіатурі комп’ютера, матеріалу в столяра, розвивається здатність швидко розрізняти та виділяти орієнтири, наприклад, у піло­та літака відчуття меж злітної смуги.

Змінюються прийоми центральної регуляції дії. Увага звільняється від сприймання способів дії і переноситься головним чином на ситуацію та резуль­тати. Деякі розрахунки, рішення й інші інтелектуальні операції починають відбу­ватися заздалегідь та об’єднано (інтуїтивно). Штукатур відразу оцінює якість розчину, кухар — борщу. Внутрішня підготовка до наступних рухів відбувається уже при виконанні попередніх, що значно скорочує час реакцій (без спеціального плану­вання). Здійснюється передбачення, попереднє усвідомлення цілої серії прийомів, які потрібно виконати. Процес передбачення називається антиципацією.

З′являються зміни у прийомах дій, що виникають на основі здійснення дослідницьких спроб і відборів. Вдалі рухи і способи регуляції постійно фіксуються в досвіді, невдалі — відкидаються. Таке багаторазове виконання певних дій або видів діяльності, що має метою засвоєння дії та спирається на розуміння способу виконання, супроводжуючись свідомим контролем і корекцією, називається вправою. Зміна зовнішньої дії людини відображається у зміні будови її психічної діяльності. Кожна нова спроба, яка супроводжується свідомим контролем і коректуванням, відображається не тільки в запам’ятовуванні прийомів і завдань дій, а призводить до зміни самих способів аналізу завдання, прийомів розв’язку, способів регуляції дії. Наприклад, коли учень ПТУ вчиться виготовляти деталь, то за першої спроби він нічого не знає, у другій спробі виникає чуттєве уявлення. У наступних спробах відбуваються вже менш значні зміни.

Є два типи кривих вправляння: а) криві з від’ємним прискоренням: спочатку формування навички відбувається швидко, а потім усе більше сповільнюється, наближа­ючись до деякого граничного рівня швидкості й кількості помилок. Цей тип кривих, характерних для процесу, в яких переважає навчання шляхом спроб і поми­лок, наприклад, рух по лабіринту; б) криві з позитивним прискоренням: спочатку оволодіння дією відбувається повільно, а потім усе швидше. Друга крива характерна для завдань, коли виконання дій відбувається зрозумілим способом.

Для успішної життєдіяльності людині потрібно виробити в себе велику кількість навичок, які взаємодіють між собою. Можливі два загальні випадки: перший — у двох діях людині на перший погляд все здається подібним, а насправді цього немає. Раніше утворені навички іноді справляють негативний, гальмівний вплив на утворення нових навичок, що виявляється в зниженні продуктивності дій, виникненні помилок тощо. Це називається інтерференцією навичок. В інтерференції виявляється суперництво, між деякими старими та утворюваними новими стерео­типами. Вона трапляється, коли раніше вироблені прийоми дії застосовуються в новій ситуації без урахування її відмінностей від попередньої. Наприклад, при малю­ванні олівцем необхідно рухати згори вниз, а при кресленні, навпаки, знизу вгору. Так буває, наприклад, коли оператор переходить на роботу з приладу старої конструк­ції на прилад нової конструкції, де змінено послідовність операцій.

Але буває так, що умови завдань різні, але дії подібні за прийомами виконання, контролю, центральною регуляцією. Це є позитивне перенесення (індукція) навичок. Воно зумовлюється наявністю схожих рис у старій та новій навичках, спільних прийомів виконання відповідних дій. Елементи сформованої навички включаються у структуру новоутворюваної і тим полегшують процес оволодіння нею. Наприклад, пиляння металу учнем і різання металу пилкою — позитивне перенесення: усе прискорюється. Воно ефективніше, якщо враховуються умови. Навчившись виконувати певну дію одним органом (наприклад, писати правою рукою), людина може без спеціального вправляння виконати цю дію (щоправда, менш досконало) й іншим органом, наприклад лівою рукою або ногою.

Операції. Дія, що відокремилась від конкретних умов виконання, в яких вона засвоїлась, називається операцією, наприклад, різати скло в різних умовах. Формування операції полягає у знаходженні подібності, узагальненості (способів виконання дії). Можливе і перенесення самих прийомів центральної регуляції.

За походженням операції бувають пристосувальні і доцільні. Пристосувальні операції виникають стихійно, у процесі неорганізованого освоєння людиною діяльності (так, наприклад, дитина оволодіває граматичними формами мови). Доцільні операції є наслідком багаторазових вправ, що робить їх автоматизованими, позбав­леними контролю з боку свідомості. Читання, письмо, усний рахунок, їзда на велосипеді, керування автомобілем, складання тексту на комп'ютері тощо, стають операціями, що були колись діями. Операції і дії, які вони реалізують, виконуються нервово-м'язовою системою, що функціонує як багаторівневе ціле, відповідно до завдання, поставленого суб'єктом.

Усвідомлені операції є наслідком автоматизації дії та пов’язані з навичкою, сформованою шляхом багаторазового повторення операцій.

Процес формування навички включає визначення її складових і оволодіння операцією, яка дозволяє досягати найвищих показників у виконанні, автоматизацію, високий рівень готовності до відтворення. На формування навичок впливають: мотивація, научуваність, прогрес у засвоєнні вправ, підсилення, наприклад, через позитивну оцінку зворотний зв’язок, повнота усвідомлення змісту операції, поступовість переходу від одного рівня до другого, взаємодія навичок, наявність вправ, перенесення навичок.

Якщо діяльність підпорядковується мотиву, дія — меті, то операція — умовам виконання дії. Це не лише об'єктивні, а й суб'єктивні умови, пов'язані з можливос­тями суб'єкта.

Вироблені в людини навички перебувають на належному рівні досконалості, якщо вони використовуються. Коли ж вони не застосовуються, то послаблюються. Системи тимчасових нервових зв'язків, що є їх фізіологічним підґрунтям, починають гальмуватися. Виконання відповідних дій уповільнюється, знижується їх якість.

Уміння. Процес засвоєння діяльності передбачає вироблення у людини вмінь. Вміння — це: 1) використання наявних знань і навичок для вибору і здійснення прийомів дії відповідно до поставленої мети; 2) володіння складною системою психіч­них і практичних дій, необхідних для цілеспрямованого регулювання діяльно­сті, наявними у суб’єкта знаннями і навичками. Воно передбачає екстеріоризацію. Вміння формуються шляхом вправляння, що створює можливість виконання дії не тільки в звичних, але і в нових умовах. Щоб успішно забезпечити перенесення, необхід­на проміжна інтелектуальна діяльність. Таке перенесення можна розглядати як уміння. Формування вмінь - це насамперед аналіз знань.

Уміння є там, де знання певної справи поєднується з вправністю під час виконання дій, з яких складається ця діяльність. Уміння - це готовність людини, що ґрунтується на знаннях і навичках, успішно виконувати діяльність.

Уміння учня навчатися включає: уміння планувати свою навчальну домашню роботу, виконувати завдання раціональним способом, заучувати заданий текст, виконувати письмові завдання, контролювати результат їх виконання. Комплекс окре­мих умінь тісно пов'язаних між собою, становить усе те, що називають інте­гральним умінням: керувати машиною, навчатися, грати на музичному інструменті, малювати тощо.

Розрізняють уміння і навички самообслуговування, виробничі, мовленнєві, розумові, мистецькі, спортивні тощо. Найбільшу групу становлять виробничі вміння і навички людини, які диференціюються за окремими різновидами виробничої праці. Виділяють такі групи виробничих умінь:

1) конструювальні пов'язані з уявленнями про продукти праці, з конструюванням їх за малюнками, моделями, описами та з виявом цих уявлень у словах, моделях, проектах, трудових рухах;

2) організаційно-технологічні пов'язані з добором потріб­них знарядь праці та мате­ріалів, з визначенням способів їх оброблення, з плануванням і контролем самої праці;

3) операційні пов'язані із застосуванням знарядь праці та матеріалів для виготовлення певного продукту праці, виконанням потрібних для цього виробничих операцій.

Особливу групу складають мовленнєві вміння та навички, які є складовими мовлення людини. Вони включають навички як усного, так і писемного мовлення.

Звички. У процесі оволодіння діяльністю виробляються звички як схильність людини до відносно усталених способів дій (робити зарядку, чітко планувати день, чистити зуби щіткою тощо). Фізіологічною основою цього процесу є закріплення в умовнорефлекторних актах стереотипів поведінки, наприклад, виходячи з дому, подивитися у дзеркало, пропустити жінку першою у дверях, не запізнюватись на побачення та ін.

Звички властиві і тваринам. Є звички, що стосуються сфери моральної поведінки. Вони формуються з дитинства у спілкуванні, грі, діяльності. Починаючи з певного віку, звички піддаються свідомому керуванню, перевихованню. Запору­кою їх розвитку є створення відповідних умов для правильного виконання дій, розвитку самоконтролю і саморегуляції.

У процесі тренування, яке включає розв'язання нових завдань у нових умовах, досягається перетворення вміння на навичку. При цьому відбувається зміна регуляцій­но-орієнтувальної основи дії, а сама дія виконується правильно, без співвідне­сення з правилом (знанням). Процес виконання дії здійснюється у формі автома­тизованої (неусвідомлюваної) психічної регуляції. Звернення до знань відбувається лише у випадках ускладнень у дії.

Є два шляхи формування вмінь: