3. Форми емоційних переживань.

Г.С. Костюк всю розмаїтість людських переживань поділяє на дві групи:

1. Відображення ситуативного ставлення людини до певних об'єктів —це емоції.

2. Стійке й узагальнене ставлення до об’єктів — це почуття.

А.В. Петровський зазначає, що задоволення чи незадоволення потреб породжує у людини специфічні переживання, які набувають різних форм: емоцій, афектів, настроїв, стресових станів і власне почуттів ( у вузькому значенні слова).

У вузьком значенні емоція – це безпосереднє, тимчасове переживання. В дослівному перекладі слово „емоція”- це душевне хвилювання, душевні порухи.

В одних випадках емоції відзначаються дієвістю. Вони спонукають до вчинків, до висловлювань, збільшують напруження сил і називаються стенічними. Від радості людина готова „гори перевернути”. Переживаючи співчуття до товариша, вона шукає способу допомогти йому. При дієвій емоції людині важко мовчати, важко не діяти активно. В інших випадках емоції характеризуються пасивністю,спогляданням або розслабленістю і називаються астенічними (в„ноги підкошуються”). Інколи, переживаючи сильне почуття, людина замикається в собі. Співчуття тоді залишається хорошим, але безплідним емоційним переживанням, сором перетворюється в скриті муки совісті.

За К. Ізардом можна виділити такі „фундаментальні емоції”:

Інтерес – позитивна емоція, яка сприяє набуттю знань, розвитку вмінь, навичок і мотивує навчання.

Радість - позитивна емоція, пов’язана з можливістю достатньо повно задовольнити актуальну потребу, ймовірність чого до цього моменту була невелика або у всякому разі невизначена.

Здивування – емоційна реакція на раптові обставини, яка не має чітко вираженого позитивного чи негативного знаку. Здивування гальмує всі попередні емоції, спрямовуючи увагу на об’єкт, що його викликав, і може переходити в інтерес.

Страждання – негативна емоція, пов’язана з отриманою достовірною, або, що здається такою, інформацією про неможливість задоволення дуже важливих життєвих потреб. Страждання є астенічною емоцією (ослаблює людину).

Гнів – негативна емоція, яка, як правило, протікає в формі афекту і спонукається раптовим виникненням серйозної перешкоди на шляху задоволення виключно важливої для суб’єкта потреби. На відміну від страждання, гнів має стенічний характер (викликає підйом, хоча і короткотривалий, життєвих сил ).

Огида – негативна емоція, яку викликають об’єкти ( предмети, люди, обставини), зіткнення з якими ( фізична взаємодія, комунукація і ін.) вступає в різке протиріччя з ідеологічними, моральними або естетичними принципами і установками суб’єкта. Огидливість, якщо вона поєднана з гнівом, може в міжособистісних стосунках мотивувати агресивну поведінку, де напад мотивується гнівом, а огида – бажанням позбутися когось чи чогось.

Презирство – негативна емоція, яка виникає в міособистісних стосунках і породжується неузгодженістю життєвих позицій, поглядів і поведінки суб’єкта з життєвими позиціями, поглядами і поведінкою об’єкта почуття. Один із наслідків презирства – деперсоналізація індивіда або групи, до якої він належить.

Страх – негативна емоція, яка з’являється при отриманні суб’єктом інформації про можливу шкоду для його життєвого благополуччя, про реальну чи уявну небезпеку, яка йому загрожує. Емоція страху може мати як стенічний, так і астенічний характер., і протікати або у вигляді стресових станів, або у вигляді афекту ( жах – крайній варіант страху).

Сором - негативна емоція, яка виражається в усвідомленні невідповідності власних думок, вчинків і зовнішності не лише очікуванням оточуючих, але і власним уявленням про належну поведінку і зовнішній вигляд.

Емоції також поділяють на прості і складні. Прості зумовлені безпосередньою дією подразників, пов'язаних із задоволен­ням первинних потреб. Це рівень афективної чутливості — задоволення, незадоволення на основі органічних потреб. Звичайно такі емоції створюють емоційний тон відчуттів. Складні емоції пов'язані з усвідомленням життєвого зна­чення об’єктів, це — рівень предметних почуттів, виражен­ня в усвідомлених переживаннях ставлення особистості до світу.

Почуття – відображення ставлення людини до об’єкта її стійких потреб, яке закріплене в спрямованості її особистості. Тому почуття характеризуються стійкістю і тривалістю. Почуття мають предметний характер, їх викликають факти, події люди і обставини, стосовно яких суб’єкт стабільно позитивно чи негативно мотивований. Це радість, викликана чимось певним, гнів щодо когось конкретного. Опредметненість дістає свій найвищий вияв у диференціації предметних почуттів залежно від предметної сфери, до якої вони належать. Ці предметні почуття поділяються на інте­лектуальні, естетичні та моральні.

У моральних почуттях втілюється ставлення людини до людини й суспільства. Інтелектуальні почуття — подив, ці­кавість, допитливість, сумнів — засвідчують взаємопроник­нення інтелектуальних і афективних моментів. В естетичних почуттях виявляється не лише спрямованість на предмет, а й проникнення в нього. Це специфічне пізнання, яке являє собою проникнення почуттям у власну сутність предмета, це пізнання специфічної якості предмета — краси. Наступ­ний рівень прояву афективного простору особистості — це світоглядні почуття, що виражають найбільш узагальнене ставлення людини до світу, інших людей, до себе самої. Це почуття трагізму, іронії, сарказму.

Між емоціями і почуттями існує діалектичний взаємозв’язок. Вони співвідносяться як становлення і стале. Почуття потребують для свого виникнення емоцій, але це не кількісне і не часо­ве накопичення емоцій. Емоції — фаза виникнення і визрі­вання почуттів, момент їхнього перебігу. Почуття є фазою розкриття, виявлення і демонстрації емоцій. Емоції — це ті безпосередні переживання, з яких формується ставлення. Почуття ж — це саме ставлення. Емоції людини знімаються в почуттях, що фіксується в мові людини. Ми промовляємо “почуття страху”, маючи на увазі емоцію страху як нега­тивну за знаком. Ми звично, як синоніми, вживаємо слова “емоції радості”, “радісні емоції”, “почуття радості”, не розрізняючи, що з них емоції, а що почуття. І разом з тим, коли ми чітко усвідомлюємо життєве значення об'єктів, пред­метів, інших людей для нас, то говоримо про почуття кохан­ня, почуття патріотизму, пов'язані з цілою гамою емоцій, різних за знаком і модальністю. Слід підкреслити таку дуже важливу властивість емоцій, як амбівалентність, тобто поєд­нання двох протилежних за знаком емоцій в одному по­чутті. Так, почуття ревнощів складається з емоцій радості та гніву.

Розглянуті емоції й почуття подібні до кілець на зрізі зрубаного дерева, що спрямовуються від афективної чут­ливості до предметних почуттів, емоцій і світоглядних по­чуттів. Кожний з цих рівнів поглинається наступним, і кож­ний попередній слугує основою для прояву наступного. Фор­ми прояву афективної сфери органічно вплетені в життя особистості.

Афект — це сильне й відносно короткочасне емоційне переживання, що супроводжується різко вираженими рухо­вими та вісцеральними проявами. Афект — особливий тип емоційних процесів, що розвиваються в критичних умовах, коли суб'єкт неспроможний знайти адекватний вихід з не­безпечних, травмуючих, найчастіше несподівано виникаю­чих ситуацій. Афект бурхливо протікає, має значну інтен­сивність та найбільш очевидні наслідки своїх проявів, що характеризуються дезорганізацією поведінки і порушенням перебігу психічних процесів (зміна виразу обличчя, дезорга­нізація моторики, відхилення в мисленні, в розподілі та стійкості уваги, порушення свідомого контролю над вибо­ром тієї чи іншої дії); для афекту характерні більш примі­тивні реакції значної інтенсивності на противагу складнішій і культурно зумовленій поведінці. Афект немовби навязує суб’єктові стереотипні дії, що являють собою спосіб “ава­рійного” виходу з ситуації (втеча, заціпеніння, агресія й т. ін.), який склався у процесі біологічної еволюції й виправдовує себе лише в типових біологічних умовах. Зміст і характер афективних проявів може змінюватися під впливом вихо­вання і самовиховання.

Стрес (за Сельє) – сукупність стереотипних, філогенетично запрограмованих неспецифічних реакцій організму, які первинно підготовлюють його до фізичної активності, тобто до опору, боротьби, втечі. На відміну від афекту, стрес є менш потужним і більш тривалим емоційним станом. Вплив стресу може бути позитивним чи енгативним, посилюючим або послаблюючим. Стрес може дати покращення ряду психологічних і фізіологічних показників: інтенсифікувати соматичні можливості людини, покращити її пізнавальні процеси(увагу, пам’ять, мислення), посилити мотивацію, різко змінити психологічні установки. Стрес наче перерозподіляє і підсилює фізичні і психічні резерви людини. Однак різноманітні перенапруження не проходять для людини безслідно: знижуються адаптаційні резерви, виникає небезпека появи ряду захворювань. Слідом за стресом виникає загальне почуття втоми, байдужості, а інколи і депресії.

Як правило, в стресі виділяють три фази: реакцію тривоги, фазу стабілізації і фазу виснаження. На першій фазі організм функціонує з великим напруженням. Наприкінці цієї фази підвищується працездатність і стійкість стосовно конкретного травмуючого стресора. На другій фазі всі параметри, виведені із рівноваги у першій фазі, стабілізуються і закріплюються на новому рівні. Організм починає працювати у відносно нормальному режимі. Але якщо стрес довго продовжується, то в зв’язку з обмеженістю резервів організму, третя фаза – виснаження – стає неминучою. Остання фаза може і не наступити, якщо адаптаційних резервів виявиться достатньо.

Настрій — це загальний емоційний стан, що забарвлює протягом значного часу окремі психічні процеси й пове­дінку людини. Настрій буває радісним або сумним, збудженим або пригніченим, роздратованим або добродушним і т.ін. Переважно настрої характеризуються беззвітністю і слабою вираженістю. Людина навіть не помічає їх. Але інколи настрій набуває значної інтенсивності. Тоді він накладає свій відбиток і на розумову діяльність, і на особливості рухів і дій людини,впливаючи навіть на продуктивність роботи. На настрій впливають доволі різні причини, наприклад, задоволеність чи незадоволеність всім ходом життя, зокрема тим, як складаються стосунки на роботі, в сім’ї, в школі, як розв’язуються всякі протиріччя, що виникають на життєвому шляху людини. Настрій людини великою мірою залежить від загалтьного стану здоров’я, зокрема від стану нервової системи і залоз внутрішної секреції. Заняття фізкультурою і спортом дуже корисні для покращання настрою, але особливо важливі змістовність діяльності,задоволеність нею і моральна підтримка близьких людей.Також виділяють пристрасть як складне психічне явище, у якому тісно переплітаються емоційні, вольові та пізнавальні процеси. Пристрасть — це можливість ідеї постійно, впродовж тривалого часу викли­кати сильну емоційну реакцію. Пристрастю може стати інколи най благородніше, високе почуття, наприклад, любов до Батьківщини, до технічного винахідництва чи до науки як пошуку істини і служінню народу. Тоді пристрасть стає джеролом подвигів, багаторічної наполегливої праці, відкриттів, творчих досягнень. Але пристрасть може перетворитися і в будь-яке інше почуття, якщо воно знаходить для себе грунт в умовах розвитку і індивідуальних особливостях. Якщо пристрасть заслуговує морального осуду, ми говоримо про те, що людина під впливом пристрасті опустилася, морально переродилася

Лекція 3. ЗДІБНОСТІ ТА ІНДИВІДУАЛЬНІ ОСНОВИ ЇХ РОЗВИТКУ

1. Загальна характеристика здібностей.

2. Структура і види здібностей.

3. Рівні розвитку здібностей. Природна основа здібностей.

4. Розвиток здібностей. Креативні здібності.

5. Психологічні основи роботи з обдарованими дітьми

Основні поняття теми: задатки, здібності, обдарованість, талант, геніальність, креативність, загальні здібності, спеціальні здібності.

Література:

1. Барков В.І.Як визначити творчі здібності дитини/ В.І.Барков, A.M.Тютюнников.  - К.: Україна,2001.

2. Видинеев Н.В. Природа интеллектуальных способностей человека / Н.В.Видинеев /  - М.: Мысль, 1989.

3. Дружинин В.Н. Психология общих способностей / В.Н.Дружинин. - М.: Лантерна: Вита, 1995..

4. Основи психології / За заг. ред. О.В. Киричука, В.А. Роменця. - К.: Либідь, 1996.

5. Психология XXI века: Учебник для вузов / Под ред. В.Н. Дружинина. - М.: ПЕР СЭ, 2003.

6. Савчин М.В. Загальна психологія: навч. посіб./ М.В.Савчин. –К.: Академвидав, 2011. -464с. –(Серія «Альма-матер»)

Загальна характеристика здібностей. Якщо інтереси та нахили характеризують людину з огляду її спрямованості на ту чи іншу справу, якою вона найбільш охоче займається, «відповідають» за те, що робить людина, то від здібностей залежить якість діяльності, її ефективність та рівень досягнень, як людина виконує діяльність. Проблема людських здібностей, зокрема, від чого залежить їх становлення і розвиток, хвилює не тільки спеціалістів, інтерес до неї має загальний характер. У психології при вивченні проблем здібностей виділяється ряд напрямів у її розв’язанні: 1) розгляд здібностей у загально­психо­ло­гіч­ному плані, де виявляються їх суспільно-історична зумовленість і залежність від специфіки соціальних умов; 2) вивчення здібностей у більш вузькому плані - у плані їх розвитку в конкретних видах діяльності; 3) дослідження, що пов’язані з вивченням психологічного механізму і умов розвитку здібностей.

У вирішенні проблеми здібностей психологічна наука виходить із таких методологічних тверджень. По-перше, особливості людської психіки, в кінцевому результаті, зумовлені матеріаль­ним, соціальним, моральним і духовним життям суспільства. По-друге, людські здібності не є чимось раз і назавжди даним, а виступають як властивість людини, що проявляється і розвивається в процесі діяльності. Відтак, у аналізі людських здібностей необхідно враховувати їх зміни і розвиток. По-третє, людські здібності слід аналізувати з позиції цілісного врахування як соці­аль­них умов, у тому числі навчання і виховання, так і внутрішніх умов людини. По-четверте, здібності не можна зводити до спадковості чи до соціальності.

Здібності - це індивідуально-психологічні особливості, які відрізняють од­­­­ну люди­ну від іншої. Ніхто не буде говорити про здібності, коли йдеться про власти­вос­ті, стосовно яких усі люди рівні. Здібностями називають не будь-які індивідуа­ль­ні особливості, а лише такі, які мають відношення до успішності і продуктивності виконання діяльності (діяльностей). Такі властивості, як кволість, повільність, котрі є, безперечно, індивідуальними особливостями людей, переважно не називають здібностями, тому що вони не розглядаються як умови успішного виконання діяльності. Однак не окремі здібності як такі безпосередньо визначають успішне виконання діяльності, а лише своєрідне поєднання цих здібностей, що характеризує дану особис­тість. Причому, окремі здібності не просто не залежать одна від одної, а кожна із них може змінюватися, набираючи якісно нового змісту, що залежить від рівня розвитку інших здібностей. Отже, здібності - це індивідуально-психологічні особли­вості людини, які є умовами успішного здійснення діяльності, швидкого засвоєння знань, ефективності оволодіння вміннями й навичками. Здібності не зводяться до знань, навичок і вмінь, котрими володіє людина. Між здібностями, з одного боку, і знаннями, вміннями та навич­ками - з другого, існують складні неодно­знач­ні відношення.

Так, учитель літератури незадоволений відповіддю учениці Олі, а її однокласника Миколу за таку відповідь похва­лить. Цікаво, що однокласників не здивує подібна «несправедливість». Вони розуміють, що здібна до літератури Оля відповідала нижче своїх можливостей, тоді як Ми­ко­ла досягнув високого ре­зуль­тату в сфері, де він особливих здібностей не проявляє. Проте, шкільний бал пе­ре­важно вимірює не стільки здібності, скільки рівень знань, умінь та навичок. Трапляються грубі помилки, іноді трагічні, іноді смішні, з людьми, які свідомо чи несвідомо ототожнювали знання і здібності. Уже ста­ла хрестоматійною історія про художника Сурикова, якому у молоді роки відмовили у вступі в Художню Академію. Інспектор Академії, розглянувши його малюнки, безапе­ляційно заявив: «За такі малюнки вам навіть повз академію треба заборонити ходити». Великий художник довів ділом неправильність цього відгуку, легко оволодівши необхід­ними знаннями та вміннями.

Якщо засвоєння знань, умінь та навичок залишаються неузагаль­неними і вони використовують лише в тих конкретних умовах, в яких були набу­ті, то це свідчить про низький рівень розвитку здібностей людини. У здібної людини знання, вміння та навички після їх засвоєння набувають вищого рівня узагальнення, тобто, вона їх використовує у різних ситуаціях, насамперед у нових, незнайомих, проблемних. Отже, розвиток здібностей не є просто нагромадженням знань.

Здібності існують тільки у розвитку, у процесі тієї чи іншої практичної або теоретичної ді­яль­­ності. Здібності не тільки проявляються в діяльності, а й розвиваються у ній. У своїй постійній практичній і теоретичній діяльності людство створює нові види діяльностей, виробляє все нові способи дії, нові знання, які мають суспільний характер.

Головними показниками, які дозволяють стверджувати наявність здібностей, є легкість засвоєння нової діяльності, наприклад, засвоєння знань, а також широта перене­сення вироблених індивідом способів сприймання, вмінь та навичок. Щоб індивід міг засвоїти ці знання, ці способи дії, необхідним є перенесення досвіду у новій ситуації. Кожна людина повинна засвоїти суспіль­но-вироблені способи дій. Виконання всіх найбільш поширених видів людської діяльності стає практично доступним для всіх людей.

Якісно засвоєні знання і способи дії впливають на розвиток психічних властивостей індивіда. Проте перетворення цих властивостей у здібності (наприклад, мислення - у роз­ви­ну­ту мислительну здібність, простого сприймання - у художню творчість) можливе тіль­ки за певних умов виконання людиною діяльності.

Здібності залежать від природних задатків, від вла­сти­востей коркової діяльності мозку індивіда.

Здібності пов’язані з особистістю, є проявом творчого використання знань, новаторські позиції самої людини у став­ленні до знань, які вона засвоює, самостійності і свідомості. Розвиток здібностей пов’язаний із розвитком особистості, її характеру. У процесі дія­ль­ності створюються певні засоби організації психічних процесів, які впливають на розвиток здібностей.

Здібності є особистісним психічним утворенням. Вони тісно пов’язані з діяльністю, а знання, засоби дії складають лише необхідну умову для розвитку здібностей, не входять до складу самих здібностей. Здібності є специфічною формою регуляції діяльності людини, насамперед із тими її особливостями, які обслуговують свідому сторону діяльності. Психічна діяльність виступає результатом усієї життєдіяльності людини.

Розвиток здібностей починається із засвоєння людиною знань. «Привласнення» людської діяльності в здібностях не зводиться до засвоєння попередніх знань, досвіду людства. Справжні здібності починаються не з розпредмечування в діяльності, а з опредмечування (реалізації) в ній. Як­що б усе зводилось тільки до «привласнення», то не було б прогресу науки, техніки, культури. Привласнюючи продукти минулого, продукти минулої діяльності, людина розвиває у собі здібності. Але реальний розвиток здібностей проходить тільки тоді, коли він додає дещо нове від себе до минулого досвіду. Для розуміння особливостей психо­логії здібностей, крім генетичного аспекту, важливо знати і функціональний.

Завдяки здібностям учень швидко і порівняно легко оволодіває знаннями. Зрозуміло, що коли здібний учень неуважно слухав пояснення вчителя на уроці і вдома не заглянув у підруч­ник, то він цілком заслужено одержить два бали з відповідним коментарем: «Ви, напевно, сподівалися на свої здібності».

Для діагностики здібностей людини необхідно спиратися на такі їх прояви: високий темп навчання відповідної діяльності, широта перенесення навички сформованої в процесі діяльності на інші аналогічні ситуації, енергетична економність виконання даної діяльності, індивідуальна своєрідність виконання діяльності, висока мотивація, висока результативність діяльності.

Якісна та кількісна характеристика здібностей. Здібності - передумова і результат різнобічного розвитку особистості. Здіб­ності людей можуть бути різної спрямованості, відповідати різним видам діяльності. Це свідчить про якісну характеристику здібностей. Здібності до однієї і тієї ж діяльності розрізняються рівнем її розвитку. Музичні здібності одного учня можуть бути глибші і яскравіші, ніж аналогічні здібності іншого уч­ня. Ця обставина викликає необхідність в означенні кількісної характеристики здібностей.

Якісна характеристика здібностей показує, у якій галузі діяльності людині легше проявити себе, досягти помітних успіхів. Здібності - це не будь-яка одна якість, а сукупність, «ансамбль» якостей, які допов­нюють одна одну і зумовлюють успішне освоєння та виконання діяльності. Особлива сукупність якостей, які забезпечують успіх, притаманна, наприклад, літературним здібностям, інша - музичним.

Одні і ті ж здібності, наприклад, педагогічні, у різних учителів-майстрів своєї справи розрізняються за своїми складовими, хоч кожному з них вони забезпечують успіх. У «ан­самблі» педагогічних здібностей одного вчителя виділяється особливий інтерес до дослідницької роботи з предмету, меншою мірою - намагання орієнтуватися в особис­тісних та індивідуально-психологічних особливостях своїх учнів. У іншого вчителя великим є інтерес до особистості учнів, зацікавленість у сформованості їх здібностей, хоча при цьому обізнаність у предметі, який він викладає, дещо менша. Обидва вчителі досягають педагогічного результату, але різними шляхами.

Якості, які утворюють здібності, перебувають у динаміці. Відсутність одних властивостей нерідко веде до посилення інших. Існують широкі можливості ком­пен­сації одних власти­востей іншими у процесі розвитку здібностей. Так, літе­ра­тур­ні здібності розвиваються на основі образного бачення, багатої уяви, емо­цій­но­го ставлення до дійсності. Але в структурі цих здібностей у різних майстрів сло­ва можуть переважати різні індивідуально-психологічні якості. Так, у літе­ра­ту­р­ознавстві визначається, що в комплексі літературних здібностей М.Цвєтаєвої над­звичайно розвинутою була слухова сприйнятливість. Світ відкривався для неї не лише у кольорах, а й у звучаннях. Про себе вона говорила, що пише зі слуху і зізнавалась у повній байду­жості до наочності. У Ольги Скороходової, яка втратила зір і слух, надзвичайно розвинулись почуття дотику, нюхова і вібра­цій­на чутливість. Це не завадило їй стати не тільки науковим працівником у галузі дефектології, але й талановитим літератором-поетом.

Кількісна характеристика (рівень розвитку) здібностей. Умовно мож­на виділити три рівні розвитку здібностей обдарованість, талановитість і геніаль­ність.

Нульовий рівень - наявність задатків (вроджених передумов для розвитку здібностей).

Перший рівень - обдарованість (виявлені задатки та розвинені до посереднього рівня здібностей, результати діяльності людини є кращими, ніж у інших).

Другий рівень - талановитість (високорозвинені здібності, результати діяльності людини визнаються суспільством).

Талант може проявлятися в будь-якій людській діяльності, а не лише в галузі науки і мистецтва. Тому талановитим може бути і лікар, і вчитель, і льотчик.

Третій рівень - геніальність (винятково розвинені та використані здібності, результати є виключно творчими, їх цінність визнається людством).

Сукупність здібностей, які зумовлюють особливо успішну діяльність людини у певній сфері і яка виділяє її серед інших людей, що навчаються цієї діяльності або виконують її в тих же умовах, називається обдарованістю.

Високий рівень здібностей людини до певної діяльності, який виявляється в оригінальності на новизні підходу, що супроводжується досягненнями найбільш високих резуль­татів у даній сфері, називають талантом. Талант людини, супро­воджу­ючись вираженою потребою у творчості, повною мірою виявляє себе, коли лю­дина корисна для інших. Якщо обдарованих людей багато, то талановитих дуже мало.

Геніальність - це найвищий рівень розвитку здібностей. Геній володіє кіль­ко­ма талантами. Творчість геніальної людини має для суспільства історичне й обо­в’яз­кове пози­ти­вне значення. Відмінність генія від таланту в тому, що ге­ній від­криває нову епоху в сфері своєї діяльності. Так, ми говоримо про геніаль­ність Леонардо да Вінчі у малярстві, Ч. Дарвіна в природознавстві, В.-А. Моцар­та в музиці, Тараса Шевченка в поезії тощо. Коли талантів мало, то геніїв – оди­ни­ці. Геніальність - це не тільки дар Божий, але й важка праця. Без праці нема талантів і геніїв. Геній, образно кажучи, створює нову епоху в своїй царині знань. Для нього характерні творча продуктивність, оволодіння культурною спадщиною минулого і водночас рішуче долання старих норм і традицій. Геніальна особистість своєю творчою діяльністю сприяє прогресивному розвитку суспільства. В якості прикладу достатньо назвати Арістотеля, Леонардо да Вінчі, Р. Декарта, М. В. Ломоносова.

Геніальність передбачає здібність створювати принципово нове, прокладати дій­сно нові шляхи у розвитку науки, культури і техніки, а не тільки досягати ви­со­ких успіхів на вже прокладених дорогах. Талановита людина засвоює створене люд­ством; геніальність - це неповторна творчість. Високий рівень обдарованості, який прита­манний генію, неминуче пов’язаний із небуденністю в різних або на­віть у всіх сферах. Для характеристики універсалізму, часто властивого геніям, на­во­дять як приклад Леонардо да Вінчі. Він - геніальний художник, творець «Мон­ни Лізи», «Мадонни Літти» і багатьох ін­ших безсмертних шедеврів, учений і винахідник, який вийшов далеко за межі свого часу. Йому належать проекти лі­таль­них апаратів, схеми землерийних машин, роз­в’язання фізичних задач. Лео­нар­до да Вінчі винайшов кульковий підшипник майже за 400 років до того, як його почали широко застосовувати на практиці.

Талант не звільняє від праці, а передбачає велику, творчу, напружену працю. Люди, чия талановитість в очах усього людства була безперечною, завжди титани праці. Тільки завдяки праці вони могли досягти найвищого рівня майстерності, всесвітньої знаності. У процесі праці нагромаджується життєвий досвід, виробляється необхідний комплекс умінь та навичок, без яких творчість неможлива.

На основі проведених досліджень обдарованих дітей (Н.С.Лейтес, В.А.Крутецький) виявлено деякі спільні риси, які властиві талановитим дітям: 1) уважність, зібраність, готовність до напруженої роботи; 2) потреба в праці і яс­краво виражена працьовитість; 3) швидкість мислительних процесів, систе­ма­тичність розуму, високий рівень аналізу та узагальнення, висока продуктивність ро­зу­мової діяльності.

Структура і види здібностей. Загальні здібності забезпечують успішне виконання різних видів діяльності (таких, які вимагають прояву високорозвиненого інтелекту і напруженої розумової діяльності). Загальні здібності дають можливість успішно навчатись, оскільки спираються на розвинені якості інтелекту - пам'яті, мислення, уваги, уяви, сприймання, виражаються через коефіцієнт інтелекту. Спеціальні - проявляються в певній сфері діяльності людини - музиці, математиці, малюванні, спорті, техніці тощо.

У однієї людини можливе поєднання як загальних, так і спеціальних видів здібностей.

Прикладами високого рівня розвитку як загальних, так і спеціальних здібностей є Т. Г. Шевченко, М. В. Гоголь, М. В. Ломоносов та ін.

Загальні елементарні здібності мають усі люди, хоч із різною мірою вираженості. До них належать здатність відчувати, сприймати, запам’ятовувати, переживати, думати, уявляти, приймати та реалізувати рішення. Кожному елементарному вияву цих здібностей відповідає психічна дія. Вона в результаті вправляння стає відповідною навичкою.

Спеціальні елементарні здібності властиві вже не всім людям, бо передбачають більшу вираженість певних якісних сторін психічних процесів. Наприклад, окомір - це здібність із вираженою здатністю сприймати, оцінювати та порівнювати величини об’єктів, що сприймаються зором, інтервали між ними та відстані до них. Отже, це якість зорового сприймання. Музикальний слух - це певна якість слухового сприймання, яка виявляється в розрізненні музичних звуків і точному їх відтворенні. Музикальний слух - це один із компонентів музичних здібностей. Спеціальні елементарні здібності розвиваються на основі задатків у процесі навчання.

Загальні складні здібності - це здібності до загальнолюдських видів діяльності: праці, навчання, гри, спілкування. Вони властиві тією чи іншою мірою всім людям. Кожна з них являє собою складну структуру. Загальні здібності забезпечують оволодіння людиною знаннями та вміннями, які вона реалізує в різних видах діяльності. До загальних здібностей відносять розумові (інтелектуальні) здібності, моторні (чи психомоторні) і сенсорні, які також використовуються в найрізноманітніших видах діяльності, до спеціальних зараховують ті, що проявляються в конкретних видах діяльності.

Спеціальні здібності властиві не тільки неоднаково, але й узагалі не всім людям. Вони виявляються до певних видів професійної діяльності, які виникали в процесі людської історії. Ці здібності, звичайно, називають професійними. Охарактеризуємо окремі їх види.

Математичні здібності:

1) здатність у специфічний спосіб сприймати математичну інформацію - здібність до формалізованого сприймання структури математичного завдання (байдуже, що додавати, віднімати, - чи дерева, чи яблука, чи автомобілі тощо);

2) особливий спосіб опрацювання математичної інформації:

- здібність до логічного мислення у сфері кількісних і просторових відношень, числової та знакової символіки, здатність мислити математичними символами;

- здібність до швидкого та широкого узагальнення математичних об’єктів, відношень і дій;

- здібність до згортання процесу математичного судження і системи відповідних дій, мислення згорнутими структурами;

- гнучкість процесів мислення у математичній діяльності: перемикання від однієї розумової операції на іншу, свобода від впливу шаблонів і стереотипів на виконання математичних дій;

- прагнення до ясності, простоти, економності й раціональності розв’язків;

3) здібність до швидкої і вільної перебудови спрямованості мислительного процесу, перемикання з прямого на зворотній хід думки;

4) математична пам’ять (узагальнена пам’ять на математичні відношення, типові характеристики, схеми суджень і доведень, методи розв’язання задач і принципи підходу до них);

5) математична спрямованість розуму як об’єднувальний компонент.

Загальна структура музичних здібностей може бути подана так:

1) емоційний відгук на музику - здатність емоційно розрізняти ладові функції звуків мелодії, відчувати емоційну виразність звуковисотного руху, переживання музики, вираження змісту в музиці;

2) пізнавальні складові музичних здібностей:

- чуттєвий компонент: а) мелодійний, тембровий, динамічний і гармонійний компоненти музикального слуху; розвиток внутрішнього слуху; б) чуття ритму (музикально-ритмічне чуття) як здатність активно, в русі переживати музику, відчувати емоційну виразність музичного ритму і точно відтворювати його;

- інтелектуальний компонент: а) музичне мислення (здатність до побудови узагальненої художньої моделі цілого, здатність до вираження музичної думки, до розгор­тання музичного задуму в лінійну послідовність музичних звуків); б) музична уява як здатність довільно користуватися слуховими уявленнями; в) музична пам’ять;

Музична інтуїція як здатність миттєво схоплювати тему, музичні образи тощо.

У структурі літературних здібностей виділяється високий рівень розвитку естетичних почуттів, наявність наочно-образної пам’яті, відчуття мови, багатство фантазії, глибокий інтерес до психології людей, потреба у самоствердженні та ін.

Навчальні здібності проявляються як швидке і якісне засвоєння знань, вироблення вмінь, однак не передбачають оригінальності продуктів діяльності.

Творчі - виявляються через створення людиною нестандартних, оригінальних продуктів діяльності.

Для досягнення рівня творчих здібностей людина спочатку виробляє учбові здібності.

Розрізняють також теоретичні й практичні здібності.

Теоретичні - пов'язані з функціонуванням у людини теоретичного, абстрактного мислення. Люди, які володіють цими здібностями, схильні до наукової діяльності.

Практичні здібності передбачають наявність і переважання в діяльності практичного, наочно-дійового мислення. Люди з практичними здібностями віддають перевагу практичним справам у сферах виробництва, торгівлі, підприємницької діяльності тощо.

Кожен вид здібностей може проявлятися як в ранньому, так і в зрілому віці і досягати високого рівня розвитку.

У структурі педагогічних здібностей займають суттєве місце такі складові:

1) дидактичні здібності - здібності доступно, зрозуміло передавати учням навчальний матеріал, викликати інтерес до предмету, активну самостійну думку, організовувати само­с­тійну діяльність учнів, керувати їх пізнавальною активністю. В основі цього компо­нента лежить постійна настанова на вра­ху­ван­ня психології учнів (врахування рівня їх розвитку, можливостей); розробка мето­дів передання знань, організації засвоєння знань, вироблення умінь, навичок, фор­му­­вання особистості, перевірка, контроль, оцінювання результатів нав­чання, ке­ру­вання пізнавальною активністю учня (врахування досягнутого розвитку, пе­ред­­ба­чення труднощів учнів тощо);

2) академічні здібності - здібності до певної галузі науки (музики, мате­ма­ти­ки, фізики, біології, літератури тощо). Здібний педагог добре знає навчальний курс, досконало, глибоко, вільно володіє матеріалом, має до нього великий ін­те­рес, проводить дослідницьку роботу;

3) перцептивні здібності - здібності проникати у внутрішній світ учня, ви­хо­ванця; психологічна спостережливість, пов’язана з тонким розумінням осо­бис­тості, її тимчасових психічних станів (такий педагог нібито і не дивиться, а все ба­чить);

4) мовні здібності - здібність чітко висловлювати свої думки і почуття за допомогою мови, а також міміки і пантоміми. Це одна із досить важливих дібностей у професії вчителя. Мовлення вчителя на уроці завжди звернене до учнів. Воно повинно бути пере­кон­ливим, простим, зрозумілим, образним і емоційно забарвленим. Чітка дикція, відсут­ність різних помилок – прояви цієї складової.

5) організаторські здібності - здібність організувати учнівський клас, згур­ту­­вати його, правильно організувати свою діяльність (планування, контроль тощо);

6) сугестивні здібності характеризуються здатністю до безпосереднього емо­ційно-вольового впливу на учнів і на підставі цього утвердження авторитету влас­ної особистості. Ці здібності залежать від таких особистісних якостей учи­те­лів: вольових якостей, почуття відповідальності за навчання, уміння передавати цю переконаність вихованцям. Учні високо цінують учителів, які вміють вимагати, до­ма­гатися свого без грубого тиску, погроз, педантизму. Учні не люблять кволості, без­прин­ципності, м’якодушності у педагога;

7) комунікативні здібності - здібності до спілкування з дітьми, вміння знай­ти прави­льний підхід до учня, встановлювати з ним правильні стосунки, наяв­ність педагогічного такту як уміння знаходити найефективніші засоби впливу на уч­ня, дотримування міри у використанні виховних впливів, уважність і чуйність, вра­ховування індивідуально-психо­ло­гічнх особливостей дітей. Педагогічний такт пронизує всю діяльність і поведінку вчителя. Відсутність педагогічного такту призводить до образи, порушення дисципліни, конфліктів з учнями;

8) педагогічна уява - це спеціальна здібність, яка має вплив у передбаченні ре­зуль­­татів своїх дій, у проектуванні розвитку особистості учня. Ця здібність по­в’я­­зується з педагогічним оптимізмом, з вірою у можливість виховання, вірою в лю­дину;

9) розподіл, перемикання та обсяг уваги;

10) педагогічна рефлексія - здатність оцінювати свою діяльність, її ре­зуль­тати, свою особистість. Конкретно педагогічна рефлексія виражається у само­о­цін­ці, саморегуляції;

11) здатність протидіяти розвит­ку втоми при роботі з дітьми та витри­му­ва­ти емоційні навантаження в процесі спілкування (соціальна працездатність і са­мо­регуляція).

Педа­гогічні здібності тісно пов’язані зі спеціальними здібностями (музичними, технічними, літературними та ін.). Талановиті педагоги захоплюються музикою, спортом, літературою, те­ат­ром. Спеціальні здібності включаються у педагогічну діяльність, підпо­ряд­ко­ву­ю­ться їй. Для сучасного вчителя необхідна загальна обдарованість, яка знахо­дить свій вияв як у загальних, так і в спеціальних здібностях, в особливостях мови, мислення, уяви, рисах характеру, волі, світогляду.

У структурі будь-яких здібностей є якості загальні і спеціальні, які тво­рять єд­ність. Так, розвинута увага і творче мислення притаманні не тільки ху­дож­никові, актору, але й конструкторові, архітектору, менеджеру, вчителеві і пред­став­никам багатьох інших професій. Розвиток загальних здібностей пов’язаний з роз­витком інтелекту людини, її різнобічними здібностями у багатьох спо­рід­не­них видах діяльності.

Спеціальні здібності тісніше, ніж загальні пов’язані з вимогами конкретної діяльності. Так, у літературі (як уже зазначалося вище), сильно розвинута уява-мета: створи­ти за допомогою слова новий оригінальний образ. Уява вихователя має свою особливу спрямованість і виражається у вмінні «бачити», розуміти, переживати настрої, самопочуття дітей, у думках створювати шлях їх майбутнього соціально цінного розвитку, при якому розкривається і закріп­люється індивідуальна неповторність їх особистості. Загальні здібності не проти­стоять здібностям спеціальним, а утворюють таку структурну єдність, де більш загальні і широкі здібності допомагають успіхам, досягнутим у тій чи іншій конкрет­ній сфері діяльності.

Розвиток здібностей відбувається поетапно. Важливим моментом у дітей в розвитку здібностей є комплексність – одночасне вдосконалення декількох взаємодоповнюючих одна одну здібностей.

Виділяють наступні рівні здібностей: репродуктивний, який забезпечує високе уміння засвоювати готове знання, опановувати зразки діяльності і спілкування, що склалися, і творчий, що забезпечує створення нового, оригінального. Але потрібно враховувати, що репродуктивний рівень включає елементи творчого і навпаки.

Здібності можуть проявитися як дуже рано, так і дещо пізніше. Так, музичні здіб­ності у В.-А.Моцарта (1756 - 1791) проявились у три роки. Вже у чотири роки він грав на клавесині, а у 5 - складав музику. У 8 років юний талант почав писати со­нати і симфонії, а в 11 років написав оперету. Вже у 6 років до Мо­царта прий­шла світова слава, а у 14 років він став членом філармонічної академії у Болоньї.

М.А.Римський-Корсаков (1844 - 1908) у 2 роки виявив велику музичну пам’ять, а Франц Шуберт (1797 - 1828) з 11 років вже сформувався як композитор. М.Глінка (1804 - 1857) у 7-8 років розвішував по кімнаті тарілки і влаштовував «пе­редзвони». Однак, музичні здібності не завжди легко і виразно проявляються у дитячому віці.

Прикладом раннього вияву образотворчих здібностей є І.Ю.Рєпін (1844 - 1930), який у віці трьох років вирізав з паперу коників, а в 6 років малював їх. В.О.Сєров (1865-1911) з трьох років малював, а у 6 малював з натури та добре засвоїв перспективу. У Рафаеля здіб­нос­ті виявилися у 8 років, а у Мікеланджело - у 13.

Літературні здібності рано виявилися у Т.Шевченка, який у 8 років уже пи­сав вірші. Шахові здібності дуже рано виявилися у Х.-Р.Капабланки, який у 13 років став чемпіоном Куби. Здібності можуть проявитися й пізніше. Так, пізно проявилися здібності у П.І.Чайковського - 20 років, Вру­беля - 20 років, Кри­лов почав писати байки у 40 років. Підтвердженням запіз­ні­лого вияву здібностей є хобі у пенсіонерів.

Природна основа здібностей . Як і всі індивідуально-психологічні особливості, здібності не набуваються людиною у готовому вигляді, як щось дане їй від природи, вроджене, а розвиваються у житті і діяльності. На світ людина з’являється без психічних властивостей, а лише із загальною здатністю набувати їх. Тільки в результаті взаємодії з дійсністю, у активній діяльності людський мозок починає відображати навколишній світ, виявляючи свої індивідуально-психічні якості та особливості (у тому числі й здібності). Здібності не є вродженими, а мають органічні, спадково закріплені передумови для свого розвитку у вигляді задатків. Морфологічні і функціональні особливості будови мозку, органів чуття і руху, які виступають в якості природних передумов розвитку здібностей, називаються задатками.

Люди від природи мають різні задатки, хоч різниця не така велика, як про це стверд­жують ті, які різницю в здібностях помилково зводять до різниці у вроджених задатках. Різниця в задатках полягає перш за все у природжених особливостях їх нервово-мозкового апарату - в анатомо-фізіологічних, функціональних його особливостях. Стартові природні відмінності між людьми є різними не в готових здібностях, а, власне, в задатках. Між задатками і здібностями ще дуже велика відстань - весь шлях розвитку особистості. Розвиваючись на основі задатків, здібності є все ж функцією не задатків самих по собі, а розвитку, в який задатки входять як необхідний компонент, як передумова. Включаючись у розвиток людини, вони самі розвиваються, тобто перетворюються і змінюються.

Дитина народжується не з готовими здібностями, а із задатками, тобто з певними особливостями будови мозку, органів чуття і руху, чутливістю нервової системи тощо. Вроджені задатки є необхідними природними передумовами розвитку здібностей. Абсолютна біль­шість людей має ті чи інші задатки. Задатки дуже багатогранні: вони можуть розвиватись у різних напрямах. На основі одних і тих самих задатків виникають різні здіб­ності, залежно від умов та вимог відповідної діяльності. Тонка спостережливість і доб­ра здорова пам’ять характеризує майбутні здібності художника, дослідника, геолога. Не зашкодять ці якості і спеціалістам у десятках інших сфер. В основі одних і тих же здібностей, наприклад, математичних, є різні задатки, а відсутність одних задатків компенсується іншими.

Спадковість входить, звичайно, як одна із умов у розвиток людини, але її здібності є не прямою, безпосередньою функцією її спадковості. По-перше, у конкретних умовах життя особистості і спадкове, і набуте створюють єдність. Конкретні психічні властивості особистості не зумовлені однією лише спадковістю, взятою самою по собі. По-друге, спадковими є не самі психічні особливості в їх конкретному психологічному змісті, а лише органічні передумови їх розвитку. Останні зумовлюють, але не визначають обдарованість і можливості її розвитку.

Слід розрізняти вродженість задатків і "спадковість" здібностей. Під вродженим природно розуміти те, що вже є до моменту народження. Під спадковим - те, що шляхом пев­них механічних, органічних механізмів передається індивідові від його пращурів.

Значення вроджених задатків для різних здібностей різне. Це значення рельєфно виступає в таких здібностях, як, наприклад, музичні, суттєвою передумовою яких є досить тонкий слух, якість якого залежить від властивостей периферійного (слухового) і центрального нервового апарату. Особливості будови нервово-мозкового апарату - це вроджені задатки. Але власне задатки є лише передумовою для розвитку музичних здібностей, а не самі ці музичні здібності як властивості, необхідні для заняття музичною діяльністю, виконання музики, творення музики (композицій), повноцінного художнього сприйняття її. Музичні здібності є не вродженими властивостями організму, а результатом розвитку особистості.

Люди значно відрізняються не тільки своїми вродженими задатками, але й своїми здібностями - як за їх мірою розвитку, так і за їх характером. Ці відмінності в здібностях - результат не вроджених задатків самих по собі, а наслідок усього ходу розвитку особистості, в якій вроджені задатки включаються як вихідна передумова.

Задатки пов’язуються з деякими диференційними особливостями нервових процесів (відмінностями за силою врівноваженості і рухливості) і загальним типом вищої нервової діяльності. Слабкість нервових процесів - це не тільки негативна, але і позитивна якість нервової системи, бо вона є наслідком її високої реактивності. Особлива чутливість нервової системи (тобто, її слабкість) може виступати як задаток для здібностей до видів трудової діяльності, де вимагається висока реактивність, вразливість, свого роду витонченість душі.

Природні передумови здібностей – це також і часткові (парціальні) властивості нервової системи. Своєрідність типологічних якостей проявляються в одних людей у зоровій, у інших - у слуховій, у третіх - у руховій сферах. Типологічні відмінності за силою, врівноваженістю і рухливістю нервових процесів, які проявляються, наприклад, у руховій сфері, можуть по-різному відповідати вимогам до занять тим чи іншим видом спорту і виступати як передумова для розвитку відповідних спортивних здібностей.

Обдарованість пов’язана з особливостями функціональних зв’язків між лівою та правою півкулями. Психофізіологічні дослідження показують, що серед ліворуких більше обдарованих.

Чи розвинуться задатки в здібності, залежить не тільки від індивідуальних особливостей, але й від соціальних та духовних умов, від потреб суспільства. Так і в нашу епоху потрібні таланти для національного відродження: політики, економісти, юристи, дипломати. У кожній справі, якщо люди довго і зацікавлено займаються чимось, то з-поміж них з’являються талановитіші в даній справі, що ведуть за собою інших.

Часто є велика відстань між можливостями (задатками від природи) та дійсністю (здібностями). Подібно до того, як кинуте в грунт зерно виросте в колосок за умови, що структура, склад, вологість грунту, погода будуть сприятливими, так і задатки - лише можливість для оволодіння знаннями та вміннями. Ці можливості стають реальністю у наполегливій праці. Психолог Н.Лейтес, який спеціально вивчав старшокласників з великими розумовими здібностями, зазначає, що всі вони перш за все великі трудівники. Те, що здібному учневі багато чого вдається легко і швидко, не знижує значення нахилу до праці. За наполегливості та працьовитості учня здібності розвиваються набагато повніше і йому стають доступними досягнення вищого порядку. Тому стає зрозумілою психологічна неточність досить поширених висловлювань дорослих про дітей, а часом і тих, і інших про самих себе: «Здібний, але ледар», «Якщо б я тільки захотів, то...», «Йому тільки посидючості не вистачає...» тощо.

Загальний закон розвитку людських здібностей: вони виявляються і розвиваються тільки в діяльності і лише в такій, яка не може здійснюватися без цих здібностей. Не можна говорити про здібності дитини до малювання, якщо її ще не намагалися навчити малювати. Тільки в процесі навчання може з’ясуватися, чи є в учня здібності. Це виявляється в тому, наскільки він швидко і легко засвоює прийоми роботи, співвідношення кольорів, навчитися бачити прекрасне в навколишньому світі.

Чому ж люди, навіть докладаючи однакових зусиль, все-таки досягають різних результатів? У чому причина нерівності людей у здібностях? Яка могла б бути відповідь? Відмінності в здібностях не можна пояснити тим, що ті чи інші якості передаються як естафетна паличка від покоління до покоління, від батька до сина, від сина до внука. Правда, деякі факти ніби свідчать на користь спадкового "передання" здібностей. Особливо вражає історія сім’ї німецьких музикантів Бахів, яку описав психолог Т. Рібо в книзі «Спадковість душевних властивостей». Уперше великі музичні здібності в родині проявилися в 1650 р. Родоначальником сім’ї був пекар В. Бах, який після своєї роботи відводив душу в музиці і співі. У нього було два сини. З них і починається безперервний ряд музикантів Бахів, які були відомі в Німеччині протягом понад двох століть. У цій сім’ї було більше шістдесяти музикантів. З них більше двадцяти - відомі. Але всесвітню славу цій родині приніс геніальний композитор Йоган Себастьян Бах.

У сім’ї іншого видатного композитора В.-А.Моцарта налічувалось п’ять обдарованих музикантів. У Й.Штрауса, автора прекрасних віденських вальсів, батько також був відомим композитором.

І зараз відомі династії вчених і митців, художників, лікарів, педагогів. Невже у всіх подібних випадках здібності успадковуються, як колір очей або форма носа? Звичайно, ні. На кожен такий випадок можна навести сотні протилежних прикладів, коли здібності родичів і дітей не збігаються. Швидше за все, проявляється не тільки біологічна, а, так би мовити, соціальна спадковість. Син лікаря стає лікарем, дочка вчительки вступає до педуніверситету - не тільки через вроджені задатки, а ще й тому, що з дитинства вони пізнали професію своїх батьків і захопилися нею.

Сучасні дослідження психофізіологів свідчать, що розвиток розумових здібностей приблизно на 42-48 % визначається задатками, а на 52-58 % - умовами розвитку, виховання і навчання дитини в сім’ї та в школі, особливо в перші роки її життя.

Розвиток здібностей. Креативні здібності. Навчання необхідне для розвитку здібностей особистості. Без нього розвиток їх взагалі не може відбуватися і не відбувається. Потреба в навчанні випливає з самої суті цього процесу. Природні потенції дитини реалізуються не шляхом простого зростання того, що € у неї від народження, його визрівання, а шляхом утворення нових нервових зв'язків, їх систем, нових механізмів мозкової діяльності. Утворення ж їх відбувається в процесі навчання. Всяке навчання, зробив висновок І. П. Павлов у своїх дослідах вищої нервової діяльності, є не що інше, як утворення незчисленної кількості таких зв'язків. Вони стають основою набуваних знань, умінь, навичок, різноманітних психічних властивостей, що формуються у підростаючої особистості в процесі її навчання і входять до складу здібностей, які розвиваються у неї, її спроможностей виконувати такі завдання, які до цього були їй непосильні. Відіграючи на кожному етапі цього процесу необхідну роль, навчання само змінюється у зв'язку з розвитком особистості.

В процесі навчання в учнів виробляється вміння вчитися, самостійно набувати знання, виховується любов до знань, допитливість та інші емоціональні якості. Навчання вносить свій вклад і в формування вольових якостей учнів, їх уважності, дисциплінованості, акуратності, свідомого, відповідального ставлення до виконання своїх обов'язків, самоконтролю. Отже, воно активно сприяє розвитку всіх компонентів їх здібностей.

Часто думають, що здібності до навчання є тільки умовою його успішності. В дійсності ж вони є і його результатом. У навчанні здібності учнів не тільки використовуються, а й розвиваються.

Це не означає, що здібності просто набуваються, засвоюються як знання і вміння. Вони розвиваються завдяки набуванню учнями знань, умінь і навичок, формуванню у них різноманітних психічних властивостей. Взагалі психічний розвиток особистості не зводиться до нагромадження її навчальних надбань. Він являє собою ті "розумові перевороти" (Сєченов), які виникають у неї внаслідок того, що вона навчається говорити, читати, писати, оволодіває різними знаннями і вміннями. Зміни в здібностях є не прямим, а більш віддаленим і узагальненим наслідком навчання.

В зарубіжній психологічній літературі є дві точки зору в цьому питанні. В одній із них здібності (загальні й спеціальні) розглядаються як щось незалежне від навчання (В. Штерн і Ін.), як чинник, що обумовлює навчання, але сам від нього ніби не залежить. Це явно невірна точка зору, вона вступає в суперечність з життєвими й експериментально здобутими фактами, які стверджують-необхідну роль навчання в розвитку здібностей. У другій - здібності зводяться до сукупності набуваних індивідом навичок (Торндайк, Уотсон і ін.), до засвоєння ним соціальних надбань. Ця точка зору також неправильна, вона Ігнорує всім відомі факти, які говорять про те, що набування знань, умінь і навичок, засвоєння соціального досвіду у різних індивідів проходить по-різному в залежності від особливостей їх здібностей.

В дійсності між навчанням і розвитком здібностей учнів існує взаємний зв'язок. Внаслідок засвоювання учнями людських надбань підносяться на вищий ступінь їх здібності навчатися, а досягнення в розвитку здібностей уможливлюють перехід до вивчення нового, складнішого матеріалу.

Креат́ивність - (лат. creatio -створення) - творча, новаторська діяльність; новітній термін, яким окреслюються «творчі здібності індивіда, що характеризуються здатністю до продукування принципово нових ідей і що входять в структуру обдарованості в якості незалежного фактора».

Креативність у широкому розумінні - це творчі інтелектуальні здібності привносити щось нове у досвід (Ф. Баррон), породжувати оригінальні ідеї в умовах вирішення або постановки нових проблем (М. Валлах), здатність усвідомлювати пропуски і суперечності, формулювати гіпотези щодо відсутніх елементів ситуації (Торренс), відмовлятися від стереотипних способів мислення (Дж.-П. Гілфорд).

Як критерії креативності доцільно розглядати комплекс таких властивостей інтелектуальної діяльності:

- побіжність (кількість ідей, що виникають за одиницю часу);

- оригінальність (здібність продукувати "рідкісні" ідеї, відмінні від загальноприйнятих, типових);

- сприйнятливість (чутливість до незвичайних деталей, суперечностей і невизначеності, а також готовність гнучко і швидко переключатися з однієї ідеї на іншу);

- метафоричність (готовність працювати у фантастичному, незвичному контексті, схильність використовувати символічні, асоціативні засоби для вираження своїх думок, уміння бачити в простому складне, складному - просте).

Діагностують креативність за допомогою завдань такого типу: назвати всі можливі способи використання знайомого предмета; назвати всі предмети, які можуть належати до певного класу (перерахувати рідини, які горять); продовжити метафору ("жіноча краса подібна до осені, вона..."); зробити закінчене зображення на основі простої графічної форми (наприклад, кола) тощо.

При оцінюванні креативності до уваги беруть кількість сформульованих ідей і ступінь їх рідкісності порівняно з відповідями інших досліджуваних. Однак ці показники дивергентного мислення не є однозначним свідченням наявності креативності як творчої інтелектуальної здібності. Так, нестандартність відповіді може бути зумовлена абсолютно різними психологічними явищами: власне оригінальністю як проявом творчо-продуктивних можливостей, "оригіналюван-ням" як проявом особистісної гіперкомпенсації інтелектуальної неспроможності або психічною неадекватністю (наприклад, шизофренією). Тому П. Джексон і С. Мессик виокремили такі критерії креативного продукту з огляду на необхідність комплексної процедури його опису:

- оригінальність (статистична рідкісність);

- осмисленість (наприклад, рідкісний спосіб використання канцелярської скріпки: "скріпку можна з'їсти" - не є креативним);

- трансформація (ступінь перетворення вихідного матеріалу на основі подолання конвенціональних обмежень);

- об'єднання (утворення єдності і зв'язності елементів досвіду, що допомагає виразити нову ідею в концентрованій формі).

Традиційні показники дивергентних здібностей (креативності) переважно слабо відображають реальні творчі досягнення людини в повсякденній і професійній діяльності.

Психологічні основи роботи з обдарованими дітьми. Сучасна психолого-педагогічна наука виділяє кілька найбільш важливих, ”вузлових» моментів у системі розвитку здібностей, серед яких на перших місцях питання підготовки вчителів до роботи з обдарованими дітьми є одним з найсуттєвіших.

Окремо слід обумовити проблему фізичного, психічного та духовного здоров’я дітей. Тенденції до його погіршення всім добре відомі і перед сучасними освітніми закладами стоїть питання про проектування шкіл збереження й розвитку здоров’я, а не його погіршення.

При створенні конкретного розвиваючого середовища, яке базується на спільних зусиллях вчителів, учнів, батьків, орієнтиром має слугувати створення особливої атмосфери інтелектуального пошуку та творчої діяльності на тлі підвищення рівня універсальних та спеціальних знань.

У навчальній діяльності робота з обдарованими дітьми ґрунтується на диференційованому підході, що сприяє розширенню й поглибленню освітнього простору предмета.

Мета роботи з обдарованими дітьми - виявлення таких дітей та створення умов для їх оптимального розвитку.

Завдання роботи з обдарованими дітьми: •Розвиток цілісної картини світу в уявленнях дитини. •Розвиток творчого критичного й абстрактно-логічного мислення, здатностей розв'язувати проблеми. •Розвиток здатності самостійно навчатися та здійснювати дослідницьку роботу. •Розвиток здатностей до самопізнання й саморозуміння, формування позитивної «Я-концепції».

За якими принципами будується робота з обдарованими дітьми? Орієнтація на змагання, актуалізація лідерських можливостей учнів. Орієнтація на потреби дитини. Максимальне розширення кола інтересів. Домінування розвивальних можливостей над інформаційною насиченістю. Ускладнення змісту навчальної діяльності.

Яким повинен бути вчитель у роботі з обдарованими дітьми? Талановитим, здатним до експериментальної й творчої діяльності. Професійно грамотним. Інтелігентним, моральним і ерудованим. Володіти сучасними педагогічними технологіями. Мати позитивну «Я-концепцію», бути цілеспрямованим, наполегливим, емоційно стабільним. Умілим організатором навчально-виховного процесу, психологом.

Що повинен уміти вчитель для роботи з обдарованими дітьми?

Збагачувати навчальні програми, тобто оновлювати й розширювати зміст навчання. Працювати диференційовано, здійснювати індивідуальний підхід і консультувати учнів. Стимулювати пізнавальні здібності учнів. Приймати зважені психолого-педагогічні рішення. Аналізувати навчально-виховну діяльність - свою та класу. Добирати й готувати матеріал для колективних творчих справ.

        Завдання педагогів полягає у тому, щоб створити умови, з яких будь-яка дитина могла б просуватися шляхом власної досконалості, уміла мислити самостійно, нестандартно. Цей шлях називається «самовдосконаленням дитини в умовах освітнього процесу».

Обдарованість - це система, що розвивається протягом життя, визначає можливість досягнення людиною вищих (незвичайних, неабияких) результатів в одному або декількох видах діяльності порівняно з іншими людьми.         Обдарована дитина - це дитина, яка має яскраві й очевидні, іноді видатні досягнення (або внутрішні передумови таких досягнень) у тому або іншому виді діяльності.