Тема 5.Спонукальна (мотиваційна) сфера особистості

1. Спонукальна сфера особистості як джерело активності.

2. Психологія мотиву. Види спонукань.

3. Мотивація. Механізми мотивації.

4. Структура та властивості спонукальної сфери.

5. Типи спрямованості спонукальної сфери.

Основні поняття: активність особистості, нужда, потреба, спонукання, мотивація, механізми мотивації.

Література:

1. Братусь Б.С. Психологические аспекты нравственного развития личности. – М., 1977.

2. Ковалев А.Г. Психология личности. – М.: Просвещение, 1970.

3. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: Политиздат, 1977.

4. Максименко С.Д. Загальна психологія Київ, 2000.

5. Савчин М.В. Загальна психологія. К. «Академвидав», 2011.

6. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. СПб., 1997.

Основною властивістю особистості є її активність. Причому, активність може бути ус­ві­домленою і неусвідомленою. Серед різноманітних видів активності людини можна ви­ді­ли­ти: поведінку, діяльність (праця, навчання, гра), спілкування, пізнання, самопізнання, споглядання, ви­хід за межі себе (трансцендентування). Особистість завжди чогось прагне (мати задоволення, досягнення, удачу, успіх; ствердити, реалізувати та виразити себе; досягати цілей і реалізовувати свої мрії та ідеали; творити добро і боротися зі злом чи, навпаки, активно творити зло і боротися з добром, прагне віри, надії, любові, свободи та відповідальності чи уникає свободи та відповідальності тощо). Вона може дечого так прагнути, що робити це на зло собі чи іншим людям, наприклад, вживання алкоголю чи наркотиків призводить до втрати здоров’я, хворобливо (невротично) любити (чи кохати) іншого, страшенно ревнуючи чи навіть ставлячись до об’єкта любові (чи кохання) як до предмета своєї власності. Одночасно особистість може чогось активно уникати - самотності, ізоляції, невдачі, страждань, темряви, навіть свободи та відповідальності, любові.

Психологів цікавить питання: що є спонуками активності? Загальна відповідь буде такою: в основі активності особистості лежать її потреби. Для того, щоб жити і діяти у навко­лишньому світі, людині необхідні їжа, вода, повітря, рух. Вона потребує предметів мате­рі­альної та духовної культури, взаємодії з іншими людьми. Потреба - це стан індивіда, який створюється нуж­дою у предметах і умовах, необхідних для його існування та розвитку. Вона виступає дже­­релом людської активності.

Отже, у психології особистості розрізняють нужду і власне потребу. Нужда - це об’єктивна необ­хід­ність, яку сама людина може не переживати і не усвідомлювати. Наприклад, дитина, котра щой­но народилася, має нужду в дорослій людині. Без неї вона помре! Сама дитина суб’єк­тив­но цього не усвідомлює, не відчуває і не переживає. Лише на третьому мі­ся­ці життя об’єктивна нужда в дорослому перетворюється в суб’єктивний психічний стан - пот­ре­бу в спілкуванні. Дитина, побачивши маму, бурхливо радіє, тягнеться до неї ручками та ніжками, посміхається. У неї виникає комплекс пожвавлення. Ця потреба в спілкуванні в май­бут­ньо­му поширюється і на інших людей, розвивається в любов до близьких, дружбу, нарешті, в ко­хання, у повноцінну любов. Зростаючи, особистість починає усвідомлювати своє ставлення до інших людей. Пот­реба в спілкуванні відбивається не тільки в переживаннях і в думках, а й у поведінці.

Потреби, які виражають нужди нашого організму, називають біологічними. Потреби, по­в’я­зані з нуждою у розвитку особистості, спілкуванні, пізнанні світу називають духовними. Прикладом біологічних по­треб є потреби в їжі, воді, теплі, продовженні роду, самозбереженні. Ці потреби є і в лю­ди­ни, і в тварини. Але протягом історії у людини вони значно змінилися, перетво­рилися, ста­ли людськими за змістом і формою вираження. У суспільстві постійно змінюються предмети та способи задоволення ор­га­нічних потреб. На відміну від тварин, людина сама виготовляє продукти і засоби, які за­до­вольняють її потреби. Вона готує їжу, а для її споживання використовує ложку, виделку, сто­ловий ніж тощо.

Фундаментальною закономірністю є те, що людські потреби не можна задо­воль­нити раз і назавжди. Будь-яка задоволена потреба актуалізується знову і знову, роз­ви­вається і спонукає особистість створювати все нові і нові предмети мате­рі­аль­ної та духовної культури, що задовольняють цю потребу.

Потреби людини мають як соціальний, моральний, духовний, так особистісний характер:

- соціальний - у задоволені навіть найпростіших потреб, наприклад у їжі, ми використовуємо резуль­тат праці інших людей (хліб), а також історично складені способи задо­во­лен­ня (тарілка, виделка, ніж);

- моральний - задоволення потреб людини тим чи іншим способом стосується інших людей. Так, задовольняючи свої потреби, людина повинна враховувати потреби інших людей;

- духовний - надмірне чи спотворене задоволення будь-якої потреби призводить до гріха, наприклад, переїдання, статеві збочення, неморальне самоствердження тощо;

- особистісний - головні потреби, які задовольняє людина та способи їх задоволення є індивідуально неповторними, наприклад, смаки страв і способи харчування, особливості самоствердження, реалізація любовних стосунків.

Як класифікувати потреби? За походженням можна виділити такі:

1) природні потреби, в яких виражається залежність людини від умов, необхідних для збе­ре­жен­ня і підтримки життя, виховання потомства. Сюди належать потреби в їжі, питві, теплі, у продовженні роду та інші. Ці потреби є й у тварин, однак людські природні по­тре­би за своєю сутністю і способом задоволення суттєво, докорінно відрізняються від потреб тва­рин;

2) культурні потреби, в яких виражається залежність життя людини від продуктів людської культури. Об’єктом культурних потреб є предмети задоволення при­родних по­треб (виделка, ложка, ніж); предмети, необхідні для трудової діяльності (інструменти, тех­нічні пристрої, комп’ютер) і культурного спіл­ку­ван­ня (телефон, телевізор, пошта, телеграф, телефон, інтернет то­що). Культурні потреби є різного рівня: це може бути потреба слухати класичну музику чи носити кра­ватку.

За характером предмета свого задоволення виділяються такі потреби:

1) матеріальні - у них виражається залежність людини від предметів матеріальної куль­тури (одяг, житло, комп’ютер, телефон, калькулятор);

2) соціально-психологічні, в яких виражається залежність особистості від продуктів суспільної сві­до­мості (поділитися своїми думками, прочитати книжку, слухати музику, потреба у нових знаннях, творчості, сприймання творів мистецтва). Життя людини в суспільстві, серед різ­но­ма­нітних суспільних груп породило такі потреби, як потреба у спілкуванні, у виз­нан­ні з боку інших людей, потреба посісти гідне місце у системі стосунків;

3) духовні потреби (мати свободу та бути індивідуально непов­тор­ним, потреба у вірі, любові, надії). Серед духовних пот­реб важливою є пот­ре­ба в самореалізації та самовираженні людиною своїх здібностей, знань, умінь та навичок, свого Я. Виявляється, для того, щоб вподобати собі будь-яку спра­ву, треба спробувати виконувати її по-своєму, виявляючи творчість та са­мостійність. Це стосується як навчання, праці, так і будь-якого іншого заняття.

Усі виділені потреби є в кожної особистості. Рівень їх задоволення зумовлює рівень відчуття щастя людиною.

Задоволення потреб у самореалізації мораль­ним способом ве­де до морально спрямованого розвитку дитини, розвитку її обдарувань. Уже з раннього ві­­ку у сім’ї мають створюватися умови для самоствердження дитини. За та­ких умов у неї формується цілісне та несуперечливе Я, не виникають інфантильність, неврози як результат дії різ­но­манітних психологічних захистів.

Чому люди роблять те, що вони роблять? Від самого свого зародження психологія намагалася пояснити це. Численні гіпотези й теорії мотивації виникали тільки для того, щоб бути відкинутими або виправленими, або щоб поступово стати частиною інших теорій. І хоч одна-дві теорії дістали відносно широке визнання, як і раніше, не існує єдиного погляду на спонуки (мотивацію), що пояснив би усі складні феномени, що задовольняв би усі зацікавлені сторони.

Абрахам Маслов спробував вибудувати систему потреб людини. У ній він намагається дати пояснення співвідношенням і пріоритетам, що існують між багатьма потребами, описаними психологами. У цій схемі (піраміді потреб) внизу розташовані потреби, що мають вирішальне значення для фізіологічного й психологічного комфорту людини. Без задоволення цих потреб неможливо почати задоволення вищих запитів. Наприклад, фізіологічна потреба в угамуванні голоду, повинна бути задоволена до того, як виникне бажання завоювати самоповагу або любов і визнання інших. Від дітей, які приходять до школи голодними або виросли в несприятливих умовах, ніхто, наприклад, не очікує видатних досягнень у сфері математики. Для успішної адаптації індивідові необхідно задовольнити первинні потреби. Коли ця умова регулярно витримується, потреби більше високого рівня, наприклад, потреби росту дають про себе знати.

Але ця проста схема не завжди спрацьовує. Людина часто відмовляється від задоволення базових потреб (може жити напівголодною, у несприятливих умовах) задля задоволення духовних потреб (жити у свободі). Для особистості є актуальною проблема вибору сенсу життя зокрема, у тому числі душевно-духовного, трансцендентального. Iй «внутрішньо притаманні релігійні пошуки, які неможливо пояснити природним існуванням», проте можна пояснити «через трансцендентне як джерело надприродних сил». Особистості необхідно мати систему чи «схему орієнтації та поклоніння», як її називає Е. Фромм. Щоб розв'язати проблему сенсу життя, людина постійно робить спроби надати сенс своєму життю. Однак вона «не вільна у виборі мати чи не мати їй ідеал, але вона вiльна у виборі між різними ідеалами: чи схилятися перед руйнівними силами, чи перед розумом і любов'ю».

Одним з важливих завдань психологічного аналізу є пошук і виділення визначальних основ для становлення та ро­звитку потенційної мотивації. Такою основою виступають найважливіші людські потреби - у самоствердженні, самореалізації, самовираженні і самотрансцен­дентації. Задоволення суб'єктом цих потреб у процесі та результатах виконання завдань, доручень, дотриманні обов'язків тощо призводить до на­бування останніми особистісного смислу і значущості. Потреба у самоствердженні виконує функцію одного з важливих чинників розвитку спонукальних сил особистості. Людина може стверджуватись у різних сферах. Дослідники вказують на важливість само­реалізації сутності особистості для розвитку мотивації. Так, психо­лог Ерік Фромм уважає, що мету людського життя треба ро­зуміти як розкриття сил та можливостей особистості відповідно до за­конів її природи. Він висуває дуже важливу тезу про найбільш «разючу рису людської поведінки» - «неймовірну глибину пристрасті до прояву людських сил».

Вищі духовні потреби соціальної природи людини можуть бути представлені як потреби (мотиви) морального, інтелектуально-пізнавального і естетичного планів. Ці мотиви співвідносяться з задоволенням духовних потреб людини, з якими нерозривно пов'язані такі спонуки, як почуття, інтереси, звички тощо. Вищі соціальні, духовні мотиви (потреби) умовно можуть бути розділені на три групи мотивів (потреб): інтелектуально-пізнавальні, морально-етичні та емоційно-естетичні.

Спонукальна сфера особистості характеризується ще однією онтологічною властивістю - здатністю до самотрансцендентації. Остання виявляється в постійному «виході» індивіда за межі самого себе, у спрямуванні на щось таке, що існує поза ним.

Класичні теорії мотивації. Спочатку психологи вважали, що за мотивацію поведінки відповідають біологічні чинники. Наприклад, Вільям Джеймс твердив, що звична поведінка людини не зумовлюється інстинктами чи вродженими біологічними схильностями, як це свідчив З.Фройд. В.Джеймс уважав, що в людей існує багато таких схильностей, які зумовлюють певні моделі поведінки. Наприклад, «материнський інстинкт», «стадний інстинкт» (об'єднання з іншими людьми у групи) і «інстинкти виживання» (вживання їжі, пошук захисту й сексуальна активність). Ідею існування генетичних схильностей, що проявляються певним чином, можна захищати, однак відтоді було встановлено, що велика кількість із наведених «інстинктів» суттєво залежать від научіння. З'ясувалося, що материнський і стадний типи поведінки можуть бути відсутніми у деяких людей і можуть змінюватися залежно від умов.

На початку ХХ ст. впливовою біологічною теорією мотивації була теорія гомеостазу. Термін гомеостаз трактується як прагнення тіла зберегти сталість своїх психофізіологічних систем. Гомеостатичні стани мають тимчасовий характер. Унаслідок циклічної природи біологічних потреб знову зростає напруга і людина починає поводитися так, щоб знизити її. Так, у людини стан біологічної потреби супроводжують постійні й неприємні подразники - наприклад, біль. Це спосіб переконати тіло в тому, що бажання жити існує й по змозі задовольняється.

У пізніших теоріях зазначається, що гомеостаз як основа для розуміння спонукальних сил поведінки людини відіграє значно меншу роль. Прагнення зберегти біологічний баланс характеризує поведінку тварин, тоді як велика кількість людських учинків не вписується в рамки теорії гомеостазу. Часто люди навмисне шукають дисбаланс й неврівноваженість. Любитель парашутного спорту має величезне задоволення від того, що вистрибує з літака і відкладає момент, щоб смикнути за кільце парашута! Інші люди піднімаються в гори, катаються на американських гірках, щоб одержати велику порцію адреналіну, кидають гарну роботу заради нових професійних викликів. У цьому випадку первинні збудники ігноруються. Ми переслідуємо інші цілі, коли не спимо всю ніч, готуючись до іспиту, або втримуємося від уживання їжі, протестуючи проти соціальної несправедливості чи дотримуючись духовних настанов.

Серед стимулів поведінки є зовнішні і внутрішні. Зовнішні стимули можуть розходитися з внутрішніми, наприклад, власними інтересами. Відмінність між зовнішніми й внутрішніми стимулами полягає у рівні незалежності або контролю за стимулом з боку особистості. Внутрішньо мотивована поведінка, наприклад, любов до читання, повністю незалежна, ґрунтуючись тільки на індивідуальних перевагах.

Зовнішні стимули, навпаки, поділяються на чотири категорії:

1) ззовні керовані, або ті, що перебувають під повним контролем зовнішнього агента. Якщо учень виконує домашнє завдання тільки заради того, щоб, виконавши його, мати право дивитися улюблену телепередачу, тоді його поведінка керована ззовні;

2) керування шляхом інтроекції, коли наявні правила і вимоги, що змушують людину робити вчинки, усвідомлюються нею. Людині не хочеться підкорятися правилу, однак вона буде відчувати провину, якщо порушить його. Прикладом є вчасна підготовка до уроків, щоб не виглядати ледачим учнем. У цьому випадку зовнішній контроль не став самоконтролем;

3) зовнішні стимули керовані через ідентифікацію, коли людина оцінює поведінку й приймає інструктивний контроль. Наприклад, учень виконує домашню роботу понад план, що задав учитель. Він робить це тому, що вважає, що це необхідно для його подальшого розвитку. Його поведінка, однак, незалежна, тому що учень діє так швидше з особистих міркувань, ніж під зовнішнім тиском;

4) керування шляхом узагальнення, коли людина повністю, усвідомила всю бажаність мотивованих іззовні вчинків, узагальнивши їх з іншими цінностями. Керування загальними зовнішніми винагородами схоже на внутрішню (само) мотивацію, оскільки теж автономне. Різниця полягає в тому, що внутрішня мотивація характеризується інтересом до самої діяльності, тоді як узагальнене керування сприяє оцінці результату.

Психологія мотиву. У психології встановлено, що потреба особистості безпосередньо не спонукає до активності. Потреба є лише одним із чинників виникнення конкретного спонукання до поведінки, діяльності. У процес створення спонукання включаються емоції, інтелект, воля особистості.

Одним із конкретних спонукань є мотив, що характеризується енергетичними, динамічними і змістовними показниками. Існують різні підходи до трактування мотиву. Так, Ж.Нютенн (1909-1988), А.Маслов співвідносять це поняття з потребою, з переживанням цієї потреби і її задоволенням (С.Рубіштейн), з предметом потреби (О.М.Леонтьєв). При цьому розуміння мотиву як конкретизованої, заякореної (опредмеченої) потреби визначає його як внутрішній мотив.

Поняття мотиву вужче від поняття спонукання. Останнє включає в себе всі види спонукань: мотиви, потреби, інтереси, цілі, прагнення, мотиваційні настанови або диспозиції, ідеали та ін. (В.Г.Асєєв).

Мотив - це безпосереднє спонукання до діяльності, пов’язане із задово­лен­ням потреб людини через їх опредмечення (знаходження предмета задоволення). Якщо пот­реби складають сутність, основну рушійну силу всіх видів людської активності, то мо­ти­ви виступають як конкретні її прояви. Мотив завжди пов’язаний з когнітивними про­це­са­ми (сприйманням, мисленням, пам’яттю, мовою).

Інтерес - це мотив, у якому проявляється пізнавальна потреба людини. Для школяра він має значення у плані глиб­шого пізнання того, що вивчається у школі. Задоволення інтересу, як правило, не при­з­водить до його згасання, а до внутрішньої перебудови, збагачення і поглиблення зацікавленості, спричиняє виникнення нових інтересів, що відповідають вищому рівню піз­на­вальної діяльності. Інтереси виступають як постійна спонука механізму піз­нання. Інтереси класифікуються за змістом, цілями, широтою і стійкістю. Відмінність в інтересах за змістом проявляється в об’єктах пізнавальних потреб та їх реальному значенні для людини в даній діяльності і ширше - для всього сус­піль­ст­ва, до якого належить особистість.

За ознакою цілей інтереси поділяються на безпосередні, що виникають з приводу емоційно приваб­ли­вого, значущого об’єкта, та опосередковані, коли реальне значен­ня об’єк­та і значущість його для особистості збігаються, наприклад, вивчення мате­матики у шко­лі.

За широтою інтереси одних людей можуть бути сконцентровані в одній сфері (вузькі інтереси), а ін­ших - розподілені між багатьма об’єктами, що мають стійку значущість, наприклад, у сфері науки, мистецтва, спорту (широкі інтереси). «Розкиданість» інтересів інколи висту­пає як негативна риса, коли особистість не може зосередитися на чомусь одному. Гармо­ній­но розвинута особистість характер­и­зу­єть­ся різноплановістю інтересів. Такий характер інтересів виявляється особливо спри­ятливим для того, щоб здій­сню­ва­лася зміна видів діяльності, що є кращим способом відновлення затраченої в праці енергії.

Важливою сто­роною мотивації особистості є її переконання.

Переконання - це система усвідомлених мо­ти­вів особистості, що спонукають її чинити відповідно до своїх поглядів, принципів, до сво­го світогляду. Змістом потреб, що виступають у формі переконань, є знання про нав­ко­лиш­ній світ, природу, суспільство, їх повне розуміння. Коли ці знання утворюють упо­ряд­ко­вану і внутрішньо­ організовану систему поглядів (філософських, естетичних, етичних, при­родничо-наукових та інших), то це свідчить про цілісний та несуперечливий світогляд осо­бистості. Еволюція переконань стосується, перш за все їх змісту.

Прагнення - ще один вид мотивів поведінки, в яких виражена потреба особистості в таких умовах існу­вання та розвитку, які безпосередньо не представлені в даній ситуації, але можуть бути ство­рені в результаті її діяльності. Цей вид моти­вів здатний підтримувати активність особистості протягом тривалого часу, наприклад, підготовка до нав­коло­світньої подорожі, дострокове складання іспитів тощо.

Намір. Прагнення, в яких виразно усвідомлюються не тільки умови, але й засоби їх досяг­нен­ня, називаються намірами. Які ж бувають психологічні форми прагнень? Це, насамперед, мрія як створений фантазією образ бажаного майбутнього, що спонукає людину не тільки спог­лядати, бачити в закінченій картині те, що потрібно здійснити, створити і побудувати, але й образ, який підтримує та підсилює енергію людини. Мрії розрізняються за змістом та спонукальною силою.

Пристрасті - це мотиви, в яких виражаються потреби, що мають нездоланну си­лу і відтісняють на задній план в людській поведінці та діяльності все, що не пов’язане зі значущим об’єк­том. Незадоволення пристрастей, наприклад, в алкоголі, наркотиках, викликає бурхливі емоції.

Ідеали - це потреба наслідувати приклад, що прийнятий особистістю як зразок поведінки.

Мрії, пристрасті, ідеали, наміри можуть бути високими і низькими.

Особливим спонукальним чинником активності особистості є її цілі. Мета - це той без­посередній, обов’язково усвідомлюваний результат, на який у даний момент спрямована по­ве­дінка. Психологічно мета є тим спонукальним змістом свідомості, який людиною сприй­мається як безпосередній і найближче очікуваний результат її діяльності. Мета є об’єк­том уваги, займає короткочасну й оперативну пам’ять, мис­ли­тельні процеси та різно­ма­ніт­ні емоційні переживання. На відміну від мети, пов’язаної з короткочасною пам’яттю, пот­ре­би та мотиви часто актуально представлені до того часу, доки не будуть повністю задо­во­лені у довготривалій пам’яті людини.

Важливими елементами спонукальної сфери є цінності особистості. Цінності – це те, що має для людини велику значущість, відповідає її актуальним потребам, ідеалам, особистісним смислам. Цінності – не просто об’єкт потреб, а також опосередкований культурою еталон способу поведінки в задоволенні цих потреб, що виходить за межі індивідуальної свідомості. Цінності можуть бути позитивними й негативними, наприклад, творення добра і боротьба зі злом, творче самовираження чи, навпаки, творення зла і боротьба з добром, смерть. Вони можуть належати до реальної дійсності (матеріальні цінності, твори мистецтва) чи духовної сфери (віра, надія, любов, свобода).

Цінності особистості завжди мають об’єктивну та суб’єктивну сторони, бо вони залежать від її потреб, оцінок та стосунків. Одночасно, ці оцінки і ставлення грунтуються на суспільних нормах, оцінках і залежать від об’єктів цінності. Причому суб’єктивні цінності можуть бути спотвореними, інфантильними, досить умовними, коли вони тільки декларуються на користь ідеалу Я та ідеалізованого Я-реального, а реалізуються дуже спотворено (не любов, а ревнощі, не доброта, а маніпулювання людьми тощо).

Усі охарактеризовані вище мо­ти­ви є в цілому усвідомленими.

Серед спонукальних сил є такі, які в минулому були усвідомленими, а згодом стали не­ус­ві­домленими. До них належать настанови і диспозиції. Диспозиція - це готовність осо­бис­тості до оцінки ситуації, особистої поведінки тощо, що зумовлюється її попереднім дос­відом.

Настанова - це неусвідомлений особистістю стан готовності до діяльності, завдяки якому може бути задоволена та чи інша потреба.

До неусвідомлених спонук належать потяги як спонукання до активності, що явля­ють собою недиференційовану, не досить усвідом­лену потребу. Суб’єктивно лю­ди­на, що перебуває під впливом потягу, не усвідомлює, що її вабить в об’єкті, які цілі її ак­тив­ності, що спонукає її до цих потягів. Потяги розглядаються як етап становлення свідомих мотивів поведінки людини. Тоді неусві­дом­ле­ність потягів перехідна, вони не залишаються незмінними, а формуються в різних видах ді­яль­ності під впливом суспільних умов.

Дуже часто особистість має хворобливі неусвідомлені спонукання, що призводять до усклад­нення її стосунків з навколишнім світом, до конфліктів, а їх спонукальна сила є дуже великою. За своєю внутрішньою структурою вони, як правило, вмі­щу­ють протилежні тенденції (сили).

У літературі описані такі невротичні потреби:1) потреба обмежувати своє життя вузькими межами; 2) потреба влади; 3) потреба постійно контролювати себе та інших; 4) вірити у все­мо­гут­ність волі; 5) експлуатації інших і прагнення всіма способами домагатися від них для себе переваг; 6) соціального визнання та пре­стижу; 7) захоплення власною особою; 8) честолюбство у пла­ні особистих досягнень; 9) незалежності; 10) до­сягнення абсолютної досконалості і невразливості тощо; 11) залежність дорослої лю­ди­ни від позитивної оцінки, бо їй, наприклад, в дитинстві не давали можливості ствердити себе; 12) ревнощі, то­тальна безпідставна підозра у зраді чоловіка чи дружини, 13) невротичну потреба в любові.

Одним із компонентів спонукальної сфери особистості є її звички. Ще Г.В.Ф. Гегель розглядав їх як «найбільш суттєву умову, на основі якої моральна свідомість суб'єкта лише і може здійснювати перехід від проявленого уявлення в його дійсне, діяльне буття».

Щоб розуміти вчинок особистості, треба знати його спонукальні сили. Специфічною особливістю мотивації діяльності є те, що в ній го­ловна роль належить спонукам, породженим суспільними умовами її життя. Навіть біо­ло­гічні потреби людини повною мірою підпорядковуються суспільним мотивам її діяль­ності (хоче їсти в поході, а товариство ще ні).

Складним видам діяльності відповідають системи мотивів. Класичний фройдизм зводить бар’єр між усвідомленими і неусвідомленими спонуками, біологізуючи ос­тан­ні. Сучас­на психологія підкреслює зв’язок і взаємопереходи між ними.

У спонукальній сфері виявлено певні тенденції. Е. Фромм виділяє дві головні мотиваційні тенденції у людському житті: «мати» і «бути». Тенденція "мати" озна­чає постійне прагнення людини володіти матеріальними цінностями, мати владу і вплив на людей тощо. Тенденція "бути", навпаки, означає прагнення до самореалізації, самовираження, творення добра.

Основа для любові, ніжності, співчуття, за­цікавленості, відповідальності і самототожності полягає якраз у тому, щоб бути, а не мати, а це означає перевершити Его (Еgo). Мотиваційні тенденції до самоствердження, самореалізації, самовираження та самотрансцендентації є універсальними тенденціями для особистості. Однак вони можуть мати неоднакову спрямованість, різну сферу опредмечення. Лише моральне самоствердження, самовираження і самореалізація, конструктивне використання своїх сил для творення добра є умовою розвитку справжньої моральності особистості.

Одним з інтегральних мотивів поведінки людини є передчуття успіху. Передчуття виконання завдання розглядається важливою складовою сучасних теорій мотивації. Відповідно до цього погляду, індивіди постійно оцінюють можливість досягнення обраної ними мети, використовуючи це передчуття для контролю над всіма своїми майбутніми вчинками.

Мотивація залежить від імовірності успіху й зацікавленості у ньому. Одна з ранніх теорій передчуття успіху належить Р.Аткінсону (1964), який уважав, що сили, які рухають людськими вчинками, залежать від: 1) їхньої оцінки ймовірності успіху та 2) зацікавленості в досягненні успіху у цьому виді діяльності. Це положення виражається формулою

,

де М - мотивація, І - імовірність успіху, З - зацікавленість.

У багатьох дослідженнях указується, що на виникнення спонукання впливає суб'єктивна ймовірність очікуваного успіху поведінки та ймовiрність підсилення. За інших рівних умов вони визначають вибiр відповідних дій.

Одним із чинників, який бере участь в ініціюванні діяльності, є поведінка інших людей. Уже просте співіснування, присутнiсть іншої особи у ситуації поведінки значно впливає на активність людини.

Ще одним фактором мотивації поведінки людини є упевненість в ефек­тив­ності власних зусиль. А.Бандура (1925-1988) розглядав передчуття як ос­нов­ну складову соціального навчання. Людині тільки одного перед­чут­тя влас­ної спроможності недостатньо для зацікавленої поведінки. Людина по­вин­на також вірити в ефективність своїх зусиль. Звичайно, людина не по­во­дить­ся якимось чином, якщо бачить, що у неї немає впевненості в со­бі. Різ­ни­ця між теорією мотивації А. Бандури, де акцентується увага на упев­неності у собі, і теорією, де головне – передчуття успіху й зацікав­ле­ність, полягає в особливому акценті першої на оцінку людьми своєї здат­нос­ті оволодіти й використати знання й навички, необхідні для досягнення значних результатів.

Оцінка самоефективності грунтується на особистому досвіді, спостереженнях за іншими людьми, на соціальних переконаннях і на фізіологічних станах. Людина збирає та оцінює інформацію, роблячи висновки про ефективність зусиль у виконанні окремих завдань.

Одним із чинників мотивації є усвідомлення людиною зв’язку причин і наслідків у поясненні поведінки. Перед здійсненням учинку кожна людина вибудовує схеми причиново-наслідкових зв’язків. Так, Г.Вейнер (1992) критикує теорію передчуття успіху Р. Аткінсона й теорію самоефективності А.Бандури. Він стверджує, що ці теорії враховують тільки безпосередні причини вчинку, описуючи лише ступінь їхнього впливу на поведінку людини в даний відрізок часу. Знання попередніх умов або того, чому індивід розглядає сформовану ситуацію саме так, необхідна для прогнозування його дій. Людина прагне зрозуміти або побачити причиново-наслідкові відношення у своєму світі, знати, чому відбулася така подія. Це, у свою чергу, впливає на їхню поведінку в даний момент, так само, як і актуальні обставини. Намагаючись пояснити або виправдати свою поведінку, люди використовують важливий набір попередніх умов, названих атрибуціями (схемами причин), що включають у себе пояснення, передбачення або логічні обґрунтування причин і наслідків поведінки.

Ще один дослідник мотиваційних тенденцій, Дж. Роттер поділяв людей на тих, хто вважає, що результати діяльності залежні від власних зусиль та їх поведінки (внутрішній контроль – внутрішній локус контролю), і тих, хто думає, що їх успіхи є випадковими, залежать від обставин (зовнішній контроль – зовнішній локус контролю). Люди вважають, що ними керують внутрішні й зовнішні чинники. Це впливає на їхні вчинки. Учні, які приписують свій успіх внутрішнім чинникам, одержують вищі оцінки, ніж ті (однаково здібні), хто приписує його зовнішнім, випадковим факторам як, наприклад, примхи вчителя. Учні, які вважають, що успіх залежить від докладених власних старань, будуть фактично докладати більше зусиль, ніж ті, хто пояснює успіх зовнішніми факторами. Вони, скоріше, залишать усе, як є, поклавшись на волю випадку.

Теорія Дж. Роттера, що пояснює залежність успіху від внутрішніх і зовнішніх чинників, відома як теорія локусу контролю. Це важлива особливість особистості, яка допомагає зрозуміти, що керує поведінкою людини. Локус контролю співвідноситься з такими характеристиками особистості, як схильність до ризику, допущення неясності, схильність до планування (на противагу неструктурованому способу дій).

Механізми мотивації

Одним зі складних завдань вивчення спонукальної сфери є вивчення механізмів виникнення спонукань (мотивації). Первинним джерелом безумовних мотиваційних значень висту­пають базові потреби, котрі надають такого значення об'єктам, що мають до них безпосереднє відношення, наприклад, больові відчуття, ставлення до дитини, до сексуального партнера. В індивідуальному розвитку людини (онтогенезі) сукупність базових мотиваційних тенденцій слугує основою для багатоступінчатого і більш опосередкованого розвитку похідних мотива­ційних ставлень до різноманітних сторін дійсності.

Мотив, який актуально переживається як прагнення до чогось, безпосередню поведінку не спонукає. В ініціювання дії реалізації мотиву важливе значення мають засоби, оскільки поза ними «мета залишається лише абстрактним пра­гненням». Потенційні мотиви (цінності, мрії, ідеали, настанови великої життєвої ваги) тільки тоді стають реально діючими, ко­ли одержують свої засоби реалізації.

Якщо «в реальних умовах через певні причини процес, наприклад, цілетворення стає неможливим і цілі не формуються, то поведінка не починається, а мотив залишається у потенційному стані, підтримуючи лише готовність до дії». З цього випливає, що мета не про­сто задає напрям дії, але й бере участь у формуванні спонукання. І, напевно, тому К. Обуховський у зміст мотиву включає як мету, так і програму діяльності, яка, у свою чергу, включає засоби виконання.

Базовим механізмом, який діє на біологічному рiвнi, є механізм зумовлення. Його сутність полягає в тому, що в результаті виникнення умовного зв'язку між уже діючим безумовним чинником та умовним початково індиферентні впливи набувають здатності у майбутньому викликати активність індивіда. Це вiдбувається за умови встановлення у психіці людини зв'язку двома впливами: одним - суб'єктивно вже значущим, другим - до певного моменту ще незначущим. Вироблення умовного зв’язку означає зміну суб'єктивного ставлення особистості до умовного подразника, що був до цього для неї індиферентним. З психологічного боку цей механізм може бути представлений у вигляді передання емоцiйного (мотиваційного) значення новим за змістом впливом. У досвіді індивіда відбувається свого роду розширення або перемикання емоцiйного переживання в образі. Згідно зі встановленими у психіці об'єктивними зв'язками між двома впливами, виникає фіксація на новому змісті.

Конкретно процеси зумовлення ініціюються реальним підкріплю­валь­ним впливом значущого агента, події, що викликає емоцiю. Остання, збігаючись із двома пов'язаними між собою подіями, перемикається на новий сиг­нальний (умовний) подразник Відтак забзпечується його емоційне сприй­ман­ня в майбутньому. Так, дитина, яка один раз обпеклася полум’ям сірника, буде боятися вогню, бо в новій ситуацii автоматично відбувається емоційне пе­ре­микання.

Мотиваційне перемикання. На соціальному рівні діє складніший механізм опосередкування нових мотиваційних ставлень вже існуючими спонуками. Причому iнтелект створює широкі можливості значного збільшення порядку зумовленості предметів, потреб, почуттів та переживань, здатних, у свою чергу, відігравати роль підсилення. Спостерігається своєрідне пiдсилення на підсилення.

Мотиваційне опосередкування — не що інше, як емоційне пере­микання, яке забезпечує «природний» розвиток мотивації. Однак перше відрізняється від другого тим, що виступає спеціально організо­ваним і спрямованим за допомогою штучно викликаних емоцій, об­разів та уявлень. Останні можуть бути будь-якого рівня конкретності, узагальнення й абстракції. Якщо «природний», безпосередній розвиток мотивації відбувається на основі конкретних подій життя і в межах ре­альних ситуацій, то опосередкований розвиток — на основі ідеальних моделей, подій та ситуацій. Це знімає з нього часову та просторову об­меженість і робить доступною сферу узагальнених образів, ідей та смислів.

Крім мотиваційного перемикання та опосередкування, у спонукальній сфері особистості діє механізм мотиваційної фіксації, внаслiдок якого виникає «результативна валентність». Сутність мотиваційної фіксації виявляється у взаємодії емоційних переживань, їх сумуванні, злитті або взаємоподавленні.

Отже, полівалентне ставлення особистості до ситуації, до людини, дії, вчинку є наслідком ситуативної взаємодії, утворення і фіксації спонукань у минулому.

Одним із узагальнених типів мотиваційної фіксації є намір. Незалежно від того, чи обмірковує людина завтрашній день, тиждень або рік, вона неминуче сприймає себе такою, що знаходиться в певній життєвій ситуації, відображеній в «образі світу».

Наміри виникають у результаті пошуку способів оптимального задоволення базових потреб, реалізації цінностей, спроектованих на образ життєвої ситуації. Вони виступають у вигляді численних мотиваційних ставлень до явищ дійсності і найбільше відповідають традиційному значенню поняття «мотиву».

Однією з особливостей намірів як спонуки до активності є їх виключна динамічність, здатність взаємодіяти між собою, втрачати силу і відновлюватися залежно від різноманітності умов, часто суб’єктом не усвідомлюваних. За критерієм «мимовільності-довільності» наміри членуються на: 1) мимовільні, які виникають спонтанно, природно, без внутрішнього опору (наприклад, повідомити що-небудь при зустрічі з іншою людиною, купити дещо при можливості тощо. 2) вольові, котрі виникають як наслідок боротьби спонук, випливають із розуміння необхідності певної поведінки (присвятити цілий день непривабливій справі); 3) спонтанно фіксовані і безпосередньо реалізовані, але все ж надалі суб’єктом контрольовані та санкціоновані.

За часовим критерієм виділяємо ситуативні і перспективні наміри. Їх можна також класифікувати залежно від сфер самореалізації людини. Окремо виділяють наміри, що стосуються сфери моральної поведінки. Це складне психологічне утворення, в якому інтегровані мотиваційні, когнітивні та поведінкові компоненти. Якщо перший компонент характеризує його з боку інтенційності, то два інші – з боку його операційного забезпечення.

Особистість здійснює саморегуляцію шляхом виявлення співвідношення зов­ніш­ніх і внутрішніх умов своєї діяльності, активності. Вона є найважливішим ін­стру­мен­том ідентифікації з іншими людьми, засобом гармонізації і гуманізації стосунків, дже­релом безперервного творення власної особистості. Саморегуляція зумовлена зміс­том головних ціннісних орієнтацій та загальної спрямованості особистості. Вона тво­рить феномени спонукальної сфери.

Саморегуляція мотивації – це процес вибору між різними можливими діями, позиціями, смислами з урахуванням взаємодії потреб, ціннісних орієнтацій, інтересів, подолання ситуативної амбівалентності спонукальної сфери, «пошук» спонукань з більшою імперативною силою, об’єднання потенційних і актуальних спонукань. Вона здійснюється у двох формах: а) як вольова поведінка, що спрямована насамперед на подолання внутрішніх перешкод на шляху до досягнення мети; б) як один із чинників процесу переживання, функція якого полягає в спрямованості на гармонізацію мотиваційної сфери, подоланні внутрішніх конфліктів і суперечностей на основі свідомої перебудови та породження нових смислів дій.

Особливість механізму саморегуляції як вольової поведінки полягає в підсиленні або послабленні вже існуючих мотивів, особистісних смислів шляхом пов’язування їх з іншими мотивами, смислами і ціннісними орієнтаціями. Воля створює штучні умови для здійснення вчинку або дії і в цьому розумінні бере участь у створенні суб’єктивних цінностей. Воля разом з моральними почуттями утворюють суб’єктивні енергетичні фактори моральної діяльності, або, як іноді пишуть, «енергетичний блок» людської діяльності.

Конкретно здатність до саморегуляції виражається в самозаборонах, під­бадьо­рен­ні, покаранні, обіцянні самонагороди, уподібненні (ідентифікація себе з по­зи­тивним або негативним зразком ), уявному підвищені або зниженні цінності влас­но­го Я, встановленні їх зв’язку з передбачуваною ситуацією в цей момент, у різних фор­мах мовного самовпливу («потрібно», «не можна», «ти не гірший» та ін.). Саморегулятивними діями виступають використання знакових засобів самостимуляції (поділ роботи на частини, визначення моментів відпочинку, поділ усього часу виконання роботи на певні періоди тощо), звертання до іншої людини з обіцянкою, запевненням, клятвою тощо.

Мотиваційна регуляція в різних її розгорнутих формах – це насамперед під’єднання незначущого або малозначущого, але обов’язково мотиву виконання дії до всієї спонукальної сфери людини і створення дієвого смислу. Смисловий рівень регуляції не має готових рецептів учинків, проте подає загальні принципи, які в різних ситуаціях можуть бути реалізованими неоднаковими зовнішніми (але єдиними за внутрішньою сутністю) діями та вчинками. Лише на основі цих принципів уперше з’являється можливість оцінки та повноцінної регуляції діяльності й поведінки не тільки з їх доцільного, прагматичного боку - успішності чи неуспішності тривання чи повноти досягнутих результатів, - але й з боку морально-смислової оцінки, відповідності духовному ідеалу.

Ефективність мотиваційної саморегуляції значною мірою залежить від здатності суб’єкта адекватно сприймати й оцінювати всі чинники поведінки та ситуації. Будь-які крайнощі – і атрибуція відповідальності за результати всіх життєвих подій виключно інтернальними чинниками (здібності, зусилля, знання, вміння та навички ), і, навпаки, приписування відповідальності тільки зовнішнім умовам (випадок, доля, збіг обставин) – погіршують продуктивність і діють руйнівно на психіку людини.

Структура та властивості спонукальної сфери

Найважливішою характеристикою спонукальної сфери є типовий, домінувальний для неї спосіб ставлення до іншої людини, до інших людей і, відповідно, до самої себе.

Основними принципами, за якими функціонує спонукальна сфера осо­бис­тос­ті, є:

- принцип задоволення, коли для особи найголовніше одер­жа­ти задоволення, коли вона постійно прагне його мати, нехтуючи інтересами інших, час­то вико­ристовуючи їх як засіб своїх егоїстичних потреб;

- принцип реальності, коли особа, постійно праг­нучи задоволення, раціонально враховує свої можливості та конкретну ситуацію. За не­га­тивних умов вона тимчасово може відкласти задоволення своїх потреб, але як тільки ство­рюються відповідні умови, відразу забуває про свої обов’язки, завдання, доручення і ре­а­лізує тільки свої особисті інтереси;

- принцип моральності, коли особистість у своїй поведінці та в житті загалом прагне на­самперед дотримуватися норм моралі, а вже потім одержувати задоволення;

- духовність, принцип творчості, коли особистість невимушено до­три­му­єть­ся норм моралі, одночасно одержує задоволення в житті, морально самостверджуючись, ви­ра­жаючи та реалізуючи свою фізичну, психічну, душевну та духовну сутність, одночасно во­на твердо оцінює реальність.

Розглянуті нами спонуки (потреби, мотиви, цілі та інші) є складовими спонукальної сфери людини. Кожна із потреб може бути реалізована у багатьох мо­ти­вах (задоволена за допомогою різних предметів), а кожен із мотивів може бути задо­во­ле­ний різною сукупністю взаємопов’язаних цілей.

Спонукальну сферу людини можна оцінювати за такими параметрами:

1. Розвинутість як різноманітність потенційного кола предметів, ситуацій, подій, здат­них для даної людини служити засобом задоволення актуальної потреби.

2. Гнучкість, у якій виражається динамічність зв’язків, що існують між різними рівнями спонукальної сфе­ри: мотивами і потребами, мотивами і цілями, потребами і цілями, цінностями, інтересами тощо. Більш гнучкою є спонукальна сфера людини, яка, залежно від обставин, для задоволення однієї й тієї ж потреби може використовувати більше різноманітних предметів, ніж інша людина.

3. Структурованість та ієрархічність - це характеристика будови, наявності в структурі організації спону­кальної сфе­ри, взятої окремо. Потреби, мотиви і цілі не існують як поруч розташовані набори моти­ваційних чинників. Одні потреби (мотиви, цілі) сильніші і виникають частіше, ніж ін­ші, другі - слабші, актуалізуються рідше. Чим більше відмінностей у силі і частоті акту­алізації спонук одного і того ж рівня, тим вища ієрархізованість спонукальної­ сфери.

4. Здатність до саморегулювання усвідомлених спонук.

Це функціональні характеристики спонукальної сфери.

Типи спрямованості спонукальної сфери

Спонукальна сфера може мати різну спрямованість. Сукупність стійких мотивів, які орі­єн­тують діяльність і поведінку особистості та дещо незалежні від наявних ситуацій, на­зи­вають спрямованістю особистості людини.

Виходячи з домінувального способу ставлення до себе і до інших людей, егоцентричний тип спрямованості визначається переважальним прагненням особистості лише до власної вигоди, зручності, престижу. Для нього характерне ставлення до себе як до самоцінності, одиничності, а ставлення до інших виключно споживацьке, лише залежно від того, чи сприяє інший особистому успіху, чи ні. Якщо допомагає, то він оцінюється, як зручний, добрий, а якщо не допомагає, перешкоджає, затруднює, то він поганий, ворог.

Групоцентричний тип. Людина ідентифікує себе з якою-небудь групою. Група може бути найрізноманітнішою, не тільки маленькою, вузькою, як сім’я, але й достатньо великою, наприклад, нація, народ. Ставлення її до інших людей залежить від того, чи входять ці інші в її групу, чи ні. Якщо інший входить в таку групу, то він самоціний (правильніше - «групоцентричний», бо цінний не сам по собі, а своєю належністю, родинністю до групи), гідний жалю, співчуття, поваги, прощення, любові. Якщо інший у цю групу не входить, то ці почуття можуть на нього не поширюватися.

В особистості з егоїстичним типом спрямованості спонукальної сфери найбільш значущими є особисті праг­ма­тичні потреби. Її цікавлять тільки приватні справи та задоволення, вона ніколи не ду­має про інших людей, навіть рідних, а навпаки, прагне їх використати у своїх его­їс­тич­них цілях, не допомагає, не співпереживає при їх невдачах, а навіть заздрить при їх успі­хах.

Просоціальна або гуманістична спрямованість. Ставлення до іншого уже не визначається лише тим, чи належить він до певної групи, чи ні. За кожною людиною, нехай навіть далекою, що не входить у мою групу, визнається право на самоцінність та рівність її щодо прав, свобод та обов’язків. На відміну від попереднього рівня, де смислова, особистісна спрямованість обмежена користю, благополуччям, зміцненням позиції щодо замкненої групи, справді просоціальний рівень характеризується внутрішньою смисловою спрямованістю людини на досягнення таких результатів (результатів праці, спілкування, пізнання), які принесуть рівне благо іншим, навіть особисто їй не знайомим, «далеким», «чужим» людям, суспільству, людству загалом. У цьому типі спрямованості найбільш значущими і дієвими є мотиви, що со­ці­ально схвалені, відповідають моральним нормам. Людину цікавлять не тільки особисті справи і задоволення, успіхи, а й пе­реживання, потреби, успіхи та невдачі інших людей. Вона прагне їм допомогти, по­ра­ди­ти, співпереживає при невдачах.

Духовний тип. Здавалось би, гуманістичний рівень є вищим із можливих для розвитку особистості. Однак, над цим високим рівнем є ще один - духовний. На цьому рівні людина починає усвідомлювати і розглядати себе та іншого не як кінечних і смертних істот, а як істот особливого роду, що пов’язані з духовним світом, як істот, життя яких не закінчується разом із закінченням земного життя. Іншими словами, це рівень, у межах якого розв’язуються суб’єктивні стосунки людини з Богом, встановлюється особиста формула зв’язку з Ним. Суб’єкт доходить тут розуміння людини як образу і подоби Божої. Інша людина набуває в її очах не тільки гуманістичної, розумної, загальнолюдської, але й особливої сакральної, Божественну цінність. Творення добра є самооцінним (без вигоди ), має бути метою (але не засо­бом мати якусь особисту вигоду), не повинно бути нав’язливим, насильницьким. Не­ може бути нічого гіршого, ніж бажання здійснити щось зле і погане навмисне.

Часто психологи виділяють ще один підтип спрямованості спонукальної сфери особистості - діловий. Для особистості з діловою спрямованістю найбільш значу­щими є потреби само­ре­а­лізації та самовираження своїх здібностей та можливостей у процесі діяльності та в її про­дук­тах, часом відносно незалежно від вигоди. Її цікавить сама справа, якою займається, вона не ба­чить себе та інших людей, а вся захоплена цікавою і значущою для себе діяльністю, якій від­дає більшість свого часу та сил. Однак глибший психологічний аналіз показує, що цей підтип співвідноситься з одним з виділених вище типів.