1) Ставляться завдання і методом спроб та помилок знаходиться спосіб вико­ристання знань;

2) Учитель керує пізнавальною діяльністю, необхідною для використання знань.

Уміння і навички формуються в людини у процесі її навчання. У цьому процесі виокремлюють три головні фази:

1) усвідомлення завдання та способів його виконання.

2) вправність стає досконалістю, майстерністю.

Її фізіологічним підґрунтям є зміцнення в корі великих півкуль головного мозку тимчасових нервових зв'язків, їх спеціалізація, вироблення певної їх системи, тобто утворення відповідного дина­мічного стереотипу. Внаслідок тренування виконання дії прискорюються і полегшу­ються. Зникають зайві рухи і зменшується напруження під час їх виконання. Іррадіація збудження, яка мала місце на початку і зумовлювала велику кількість зайвих рухів, змінюється концентрацією. Зайві рухи, які не мають підсилення, поступово гальмуються як такі, що не відповідають певній ситуації. Рухи, що відповідають ситуації, стають економнішими, чіткішими, точнішими.

Вирішальне значення у формуванні вмінь і навичок має регулювання рухів на підставі самоконтролю. Самоконтроль сприяє виробленню тонких зорових, слухо­вих і рухових диференційованих дій, а це призводить до точності виконання дій. Він має вирішальне значення на початку вправляння, поступово зменшується, поступа­ючись м’язовому контролю, тобто контролю дії тими самими органами, якими вона здійснюється.

Отже, головними умовами успішного формування вмінь і навичок є: 1) усвідом­лення мети завдання і розуміння його змісту та способів виконання. Цього дося­гають через пояснення завдання, демонстрування кращих зразків виконуваного завдання та саме виконання дії; 2) розуміння людиною узагальненого правила; 3) зворотний зв'язок у процесі розв'язання нових завдань.

Засоби діяльності. Засоби діяльності - це її матеріальні умови (інструменти та їх комплекси) і різні знакові засоби (символи, плани тощо). Важливим компонентом структури діяльності є її інструментарій (засоби, технології, діяльності): принципи і методи, засоби, прийоми та операції перетворення предмета. Принципи та методи визначають характер і послідовність перетворень, розподіл обов'язків між учасниками діяльності.

Саморегуляція діяльності

Саморегуляція діяльності має таку структуру: 1) прийняття людиною мети довільної активності; 2) визначення значущих умов діяльності; 3) складання програми власних виконавчих дій; 4) вироблення системи критеріїв успішності діяльності; 5) збір інформації про реально досягнуті результати; 6) самооцінка реальних результатів відповідно до критеріїв; 7) прийняття рішення про необхід­ність і характер корекцій діяльності; 8) переосмислення сенсу діяльності, її цілей, мотивів. Характеризується вона комплексом регуляторних процесів, що реалізують основні ланки системи саморегуляції (планування, програмування, моделювання значущих умов досягнення мети, оцінювання результатів), а також властивостями особистості (самостійність, надійність, гнучкість тощо).

Усвідомлене планування діяльності — це реалістичні, деталізовані, ієрархічні, дієві і стійкі плани, що сформульовані самостійно. За низьких показників плану­вання у людини слабко розвинута потреба планування, плани часто зміню­ються, поставлена мета рідко досягається, планування недієве, нереалістичне. Людина не замислюється над своїм майбутнім, цілі висуваються ситуативно і переважно несамостійно.

Моделювання діяльності — це здатність виділяти значущі умови досягнення цілей як в актуальній ситуації, так і в перспективному майбутньому (адекватні програми дій, плани діяльності, відповідність одержуваних результатів прийнятим цілям).

Програмування — це зважування способів своїх дій і поведінки для досягнення накреслених цілей, деталізованості і розгорнутості програм. Ці програми розробля­ються самостійно, гнучко змінюються в нових обставинах і стійкі в ситуації перешкоди. За невідповідності одержаних результатів цілям здійснюється корекція програми дій для одержання прийнятної для суб’єкта успішності.

Оцінювання результатів — це оцінка суб’єктом себе і результатів своєї діяльності та поведінки на основі стійких суб’єктивних критеріїв оцінки успішності досягне­ння результатів.

Гнучкість саморегуляції — це здатність перебудовувати систему регуляції у зв’язку зі зміною зовнішніх чи внутрішніх умов. Гнучкість регуляторів дозволяє адекватно реагувати на швидку зміну подій та успішно розв’язувати поставлені завдання в ситуації ризику.

За низької гнучкості саморегуляції у швидкозмінній ситуації людина почувається невпевнено, з труднощами звикає до змін. Вона не здатна адекватно реагувати на ситуацію, швидко і своєчасно планувати діяльність, і розробляти програму дій, виділяти значущі умови, оціню­вати розходження одержаних результатів з метою діяльності і вносити корекції. У результаті цього неминуче виникають регуляторні збої і, як наслідок, невдачі у виконанні діяльності.

Самостійність саморегуляції — це автономність в організації активності людини, її здатність самостійно планувати діяльність і поведінку, організовувати досягнення мети, контролювати хід її виконання, аналізувати та оцінювати проміжні і кінцеві результати. За низької самостійності людина залежна від думок та оцінок оточення, плани і програми дій розробляються несамостійно. Вона некритично реалізує чужі поради. За відсутності сторонньої допомоги неминуче виникають збої в саморегуляції.

Засвоєння діяльності

Діяльність — динамічне утворення, про що свідчать взаємопереходи між її компонентами: за певних умов діяльність стає дією, чи, навпаки, дія — діяльністю чи операцією, а операція — дією. Відбувається це переважно у зв'язку з розвитком діяльності.

Виділяють рівні засвоєння діяльності: 1) навченість — відтворення зафіксованих у суспільному досвіді прийомів дії та поведінки, а також їх закріплення у формі знань, навичок, звичок. Суб'єкт діяльності здатен лише до використання засвоєних на попередньому етапі дій; 2) умілість — володіння соціальними і трудовими вміннями, що сформовані у процесі використання знань, навичок і звичок у нових, нестандартних умовах. Суб'єкт діяльності орієнтується в її умовах, виступає її організатором; 3) майстерність — самостійне і свідоме використання індивіду­ального досвіду, обдарованість, яка забезпечує успішне засвоєння та виконання діяльності; 4) творчість — пов'язана з переходом до самостійного розкриття і вико­ристання творчого потенціалу, спрямованого на творення нових предметів, вироблення прийомів нових дії та поведінки.

Засвоєння діяльності відбувається з розвитком і формуванням свідомості людини. Активність дитини тільки поступово, у процесі розвитку, під впливом виховання і навчання набуває форм свідомої цілеспрямованої діяльності. Спочат­ку це імпуль­сивна активність (перші дні після народження); пізніше — це орієнтува­льно-дослідницькі реакції, на їх основі формується дослідницька поведінка (хапа­ння, розглядання, маніпулювання), за допомогою якої дитина одержує інформацію про зовнішній світ та засвоює координацію рухів.

Розвиваючись, дитина досить швидко оволодіває практичною комунікативною діяльністю, орієнтувальною і дослідницькою діяльністю; повзанням, ходьбою, мовле­нням, працею. Ці форми поведінки характеризуються певними особливостями і є результатом розвитку, що зумовлюється як внутрішніми, так і зовнішніми умо­вами. Жодна з форм поведінки, жоден вид діяльності не може розглядатися поза зовні­шніми умовами. Всі вони є результатом взаємодії дитини з довколишніми людь­ми і предметами.

Наступний етап - освоєння діяльності — відбувається під впливом навчання і наслідування практичної поведінки. Дитина засвоює загальнолюдські способи застосування речей та їх призначення у суспільній практиці. Поряд з предметною діяльністю у дитини розвивається комунікативна діяльність, завдяки якій вона задовольняє свої потреби та бажання, засвоює інформацію, суспільні вимоги. Спочат­ку це двомовні форми поведінки (міміка, жести, плач), далі — формування пасив­ної, а потім і активної мовної поведінки. Засвоєння мови створює передумови для відокремлення образів від речей і дій, виділення значень, їх фіксування та оперування ними для регуляції поведінки.

Оволодіння діяльністю — це оволодіння не тільки операційною, але й мотиваційною (спонукальною) стороною. Особистість осмислює і переосмислює мотиви своєї діяльності. Те, що раніше було діяльністю, перетворилося на засіб іншої — ширшої навчальної діяльності, мотивованої знаннями, оцінкою вчителя, ставле­нням батьків, однокласників тощо. Відбувається своєрідна перебудова діяльно­сті, в резуль­таті якої місце мети займають умови діяльності. Це явище дістало назву зсуву мотиву на мету. Його наслідком є перетворення дії на операцію, розширення видів діяль­ності: відтепер «стара» діяльність, уже як дія, включається у ширшу мережу життєвих зв'язків суб'єкта.

Види діяльності

Діяльності класифікують за предметом, структурою елементів, характером виконуваних функцій, змістом та якістю одержаних результатів. Головне, що відрізняє одну діяльність від іншої, є різниця в її предметах. Предмет діяльності надає їй певної спрямованості, породжує не тільки предметний характер образів, але й предметність потреб, емоцій та почуттів. За результатами виділяють репродук­тивну і творчу діяльність, матеріальну та ідеальну. Основними універса­льними видами діяльності людини є гра, навчання, праця.

Гра. Ігрова поведінка спостерігається і в молодих тварин. Це ігри з речами, в яких реалізуються потреби організму в активності, розрядці енергії, вони мають врод­жений, наслідувальний характер. Метою ігрової поведінки дитини є процес здійсне­ння діяльності, а не практичні результати, які досягаються за її допомогою. Дитина під керівництвом дорослих виконує дії з предметами, використовуючи іграшки. Ставлення до іграшки як до зображення «справжньої речі» виникає тільки з вклю­ченням в ігрову діяльність слова. За допомогою мови відбувається перенесення дій від зовнішнього виду речі, і пов’язується це значення слова з діями, з предметами, їх функціями в людській діяльності.

Гра сучасної дитини полягає в імітації дій дорослих та стосунків між ними. Спочатку це відбувається у процесі предметних дій — дій з виробленими і позначеними людиною речами. Зразки дій дитині демонструє дорослий у час спільної діяльності.

Посередині третього року відбуваються виділення свого Я, протиставлення своїх дій чужим, з’являються рольові ігри. Рольова гра — діяльність, у процесі якої діти до­шкільного віку беруть на себе ролі дорослих і в умовній формі відтворюють їхні дії та стосунки. Ці ролі стають мотивами, що осмислюють ігрові дії та ігрове вико­ристання предметів. Смисл одного предмета пере­носиться на інший, який вико­ристовується відповідним чином: звичайна палиця заміняє рушницю, коня, автомо­біль.

У старшому дошкільному та молодшому шкільному віці рольова гра переростає в гру за правилами. Дії учасників та їх стосунки регламентуються сформульованими і всіма прийнятими правилами. Це ігри хлопчиків «у бізнес», дівчаток — «у школу», «побачення», «сім'ю» тощо. Правило тут є мотивом ігрової діяльності, який змушує гравця серйозно і відповідально ставитись до неї.

Особливою формою гри є ділові ігри дорослих, що відтворюють зміст певної професійної діяльності. Вони використовуються у підготовці і підвищенні каліфі­кації фахівців для удосконалення керування виробництвом.

Навчальна діяльність. На зміну грі приходить вид діяльності, беспосередньою метою якої є засвоєння інформації, оволодіння діями і формами поведінки. Навчальна діяльність - це специфічний вид людської діяльності, метою якої є засвоєння знань, умінь і навичок і загальний розвиток психіки та особистості. Навчальна діяльність включає: а) засвоєння інформації про суттєві властивості пред­метів і явищ, необхідні для успішної організації різних видів діяльності (знання); б) оволодіння прийомами й операціями, з яких складаються інші види діяльності (навички); в) оволодіння способами використання набутої інформації (вміння), г) свідоме формування у дітей мотивів засвоєння знань, умінь і навичок

Дорослі керують пізнавальною і практичною діяльністю дітей. У процесі навча­ння відбувається не тільки засвоєння знань, навичок, необхідних для успіш­ного виконання різних видів діяльності, але й виробляється вміння дитини керувати своїми психічними процесами, вміння вибирати, організовувати дії та операції, навички і досвід відповідно до завдань, які вона розв’язує.

Діяльність педагога полягає в організації процесу навчальної діяльності школярів, керуванні нею. Процес навчання поєднаний з процесами виховання і розвитку особистості учня. У процесі освіти (розвитку, навчання і виховання) педагог вико­ристовує різноманітні засоби впливу на дітей: показ, пояснення, заохо­че­ння і покара­ння, ставить завдання і вимоги, перевіряє знання тощо. Навчання готує дитину, підлітка, юнака до праці як ще одного дуже важливого виду діяльності людини.

Праця. Трудова діяльність — це свідома діяльність людини, спрямована на створення матеріальних і духовних благ. Вона є необхідною умовою існування і розвитку людини та суспільства. Людство (як вид) не існувало б, якщо б не працювало. Трудова діяльність має суспільний характер. Вона є головною діяльністю людини. Метою трудової діяльності є створення предметів, необхідних для людей, виробництво енергії, засобів інформації, духовних продуктів (наука, ми­стецтво, ідеї), організація поведінки і праці людей (управління, контроль, охорона, виховання).

Праця реально існує у вигляді зовнішніх і внутрішніх дій, спонукається моти­вами, має конкретний зміст, спрямовується на досягнення цілей, виконується за допомогою дій, операцій. У процесі праці образ, що регулює її, отримує своє об'єк­тивне існування у формі продукту, і це збагачує життя людини та розвиває її. Поши­реними мотивами праці є розмір заробітку, зміст діяльності, можливість підвищення кваліфікації, стосунки з колегами, суспільне значення продукту.

Мета праці людини визначається не її власними потребами, а потребами суспіль­ства. Жодна людина не виготовляє всього того, що їй потрібно. Вона одер­жує все від суспільства, як винагороду за свою працю. Потреби особистості задо­вільняються суспільством.

У процесі спільної трудової діяльності створюються й умови для становлення та розвитку особистості. Людина пізнає різноманітні властивості предметів і враховує їх у процесі діяльності. Вона обмінюється інформацією з іншими людьми, закріплює одержану інформацію в мові. У процесі спільної діяльності людина бачить в інших людях своїх співучасників, вчиться спрямовувати свої дії на реалізацію спільної мети та визначати її суспільним досвідом. Це характеризує людину як суб’єкта діяльності, який змінює оточення, що робить людину творцем історії.

Праця вимагає відповідної підготовки. Знання, вміння та навички працювати набуваються шляхом освіти та попередньої праці. Склад­ніші різновиди праці потре­бують тривалого навчання. Щоб опанувати фах лікаря, педагога, інженера, після закін­чення се­редньої школи потрібно навчатись у вищій школі. Багато часу потрібно також для опанування виробничих спеціальностей високої кваліфікації.

Праця є джерелом різноманітних емоцій людини. У процесі праці людина переживає свої успіхи та невдачі. За умови позитивного ставлення до праці ці переживання спонукають її до ще більшого напруження сил. Успіх праці людини залежить від чіткості мети, зрілості мотивів, що спонукають її працювати, та пов'язаного з ними ставлення людини до своїх трудових обов'язків, відповідності її здібностей, загальної та спеціальної підготовки вимогам праці. Дуже важливу роль у праці мають індивідуально-психологічні якості людини: акуратність, дисцип­ліннованість.

Ставлення до праці визначається трьома факторами: матеріальною зумовле­ністю у даній конкретній роботі, безпосереднім інтересом до процесу та результату праці, переживанням і усвідомленням важливості результатів праці для суспільства і виникнення на цій основі почуття відповідальності, можливості самовираження, самореалізації, самоутвердження.

Одним зі специфічних видів діяльності є педагогічна діяльність як цілеспря­мована діяльність з метою розвитку, виховання і навчання молоді і дорослих людей. Її зміст визначається потребами суспільства і законами розвитку дитини. Складові діяльності: 1) об’єкт (учень, студент), який одночасно є і суб’єктом; 2) засоби діяльності (знання, слово, види впливу); 3) дії (читання, поясне­ння, контроль); 4) результат (розвиток дитини, засвоєння знань, вироблення умінь). Основна мета педагогічної діяльності - керування діяльністю учнів.

У педагогічній діяльності поєднані два її види: навчання - робота педагога з організації процесу передання знань та умінь і контроль за їх засвоєнням та діями учнів, пов’язана з активним сприйманням знань, їх переробленням та засвоєнням. Така складність педагогічної діяльності зумовлює необхідність розвитку у вчителя вмінь самоаналізу, постійного самовдосконалення, саморегуляції власної діяльності, само­розвитку. Це дає можливість учителю реалізувати і розвивати творчий підхід у вирі­шенні завдань виховання, розвитку і навчання молоді.

Внутрішня діяльність. Окрім зовнішньої, практичної діяльності людини, існує внутрішня. Це, по-перше, розумова діяльність, якою людина займається постійно (розв’язування розумових завдань різного рівня складності); по-друге, «програвання» в уяві предметних дій, обмірковування вчинків. Людина уявляє наслідки, аналізує можливі варіанти, вибирає ті чи інші дії та вчинки, які, як вона вважає, є найбільш доцільними у ситуації.

Внутрішня діяльність виконує ряд функцій: 1) готує зовнішню діяль­ність; 2) оптимізує зусилля людини, створюючи можливість достатньо швидко вибрати необхідну дію; 3) дає людині можливість уникати помилок в діяльності та поведінці.

Внутрішня діяльність має принципово ту ж психологічну структуру, що й зовнішня, відрізняючись від останньої тільки формою перебігу. Генетично вона походить від зовнішньої, практичної діяльності. Це відбувається шляхом інтерио­ризації.

Внутрішня діяльність, як і зовнішня, спонукається потребами, конкретними моти­вами, супроводжується емоційними переживаннями, має свій операційно-технічний склад (дії, операції). Ідеальні дії виконуються не з реальними предмета­ми, а з їх образами. Замість реального продукту отримуємо інтелектуальний резуль­тат.

Для успішного відтворення будь-якої дії «про себе», необхідно засвоїти її в матеріальному плані і отримати реальний результат (наприклад, навчитися рахувати предмети). У процесі інтериоризації зовнішня діяльність, хоч і не змінює своєї будо­ви, але достатньо трансформується, окремі дії або операції скорочуються, деякі з них випадають зовсім, весь процес відбувається набагато швидше.

Отже, внутрішню (психічну) діяльність — це результат інтериоризації зовнішньої, предметної діяльності. Відповідно, зовнішня предметна діяльність – це екстериоризація внутрішньої. Відбувається перетворення ряду внутріш­ніх структур, які склалися на основі інтериоризації зовнішньої діяльності людини. Зовнішня діяльність контролюється внутрішнім планом дії. Людина порів­нює виконані дії з тим, що заплановано, що існує у вигляді образів, думок, контро­лює себе, вносить корективи, спрямовані на досягнення мети.

Спільна діяльність. У генетичному планi вихiдною формою будь-якої дiяльностi людини є соцiальна (спільна) діяльність. Спільна діяльність — це не просте розши­рення діяльності індивідуальної, перенесення особливостей індивіду­альної діяльності (з її взаємовідношеннями дій і операцій) на групу. Групова діяль­ність включає взаємну діяльність і взаємні дії. Взаємодія її учасників передбачає кому­нікацію, постійне обговорення проблем, включає діалоги. Щоб зрозуміти пози­цію іншого, суб’єкт вчиться дивитися на себе очима інших, виробляє в собі рефлек­сію.

У спільній діяльності є своя специфіка співвідношення суб’єктивного та об’єктивного, зовнішнього і внутрішнього. Людина створює сама себе через діяль­ність.

Фактором, який об'єднує людей у спільній діяльності та спрямовує її, є спільна мета, яка зберігається протягом всього часу виконання групової діяльності. Вона виз­на­чає завдання кожного з учасників спільної діяльності та конкретні дії, які вони пови­нні виконувати. Включаючись до спільної діяльності, люди можуть мати різні цілі, випадки їх повного збігу — швидше виняток, ніж правило. Наявність спіль­ної мети є першою і обов'язковою умовою спільної діяльності. Якщо така мета (за будь-яких причин) не сформована, то спільна діяльність не відбувається.

Співвідношення мети та мотивів у спільній діяльності має інший характер, ніж в індивідуальній діяльності. Спільна мета супроводжується різними мотивами різних людей: від відносного збігу мотивів до їх антагонізму.

Спільна діяльність (як і індивідуальна) включає процес планування. Загальний план виконує координувальну роль, визначаючи функціональні взаємозв'язки між учасни­ками цієї діяльності. На основі загального плану кожен з учасників формує свій індивідуальний план (хоч би найпростіший). Формування індивідуального плану неодмінно включає в себе момент рефлексії. Невід'ємними складовими спільної діяльності, які суттєво впливають на її організацію, структуру і динаміку, є наслі­дування, навіювання і емоційне взаємозараження. Внутрішніми факторами спільної діяльності є співробітництво і змагання (суперництво).