3.3.2. Інтегральний психоаналіз (аналітична трилогія)

Проблема викривлення соціально-перцептивної реальності потрапляє також у поле зору теорії інтегрального психоаналізу, який іще називають аналітичною трилогією. Цей напрям психотерапії розробляється у Бразилії Норберто Р. Кеппе [4] та його послідовницею Клаудіа Пачеко [10]. Представники цього напряму переконані, що джерелом психічних захворювань є психологічна інверсія, яка зумовлює розуміння всього у внутрішньому світі в зворотному до реальності порядку. При цьому фантазію суб'єкт розглядає «як щось чудове, реальність же — як щось хворобливе, любов — як погане, а ненависть — як добре і т. ін.» [4, 29].

Прихильники інтегрального психоаналізу, на відміну від 3. Фрейда, не визнають деструктивної ролі несвідомого, ігнорують його існування. Причину деструкцій вони вбачають у прагненні суб'єкта приховати свідоме; оскільки несвідоме є голосом реальності, голосом Бога, ми нехтуємо свідомим [4, 31]. Вони вважають, що небезпека полягає в небажанні бачити реальність, у підміні її власними фантазіями.

Психологічна трилогія ігнорує роль лібідо у спонтанному саморозвитку: «Нас веде до саморозвитку не вільне використання лібідо, а саме незалежність від нього» [4, 29].

Іще один руйнівний момент спостерігається у контексті інтегрального аналізу — заздрість і теоманія. Зокрема, заздрість до Бога, яку Кеппе вважає універсальною тенденцією, пов'язана з тенденцією до мегаломанії — надмірної величі, пихи, коли особистість бачить себе більш значущою, ніж вона є.

Теоманія — це ідея, відповідно до якої людині нібито притаманна могутність Бога, і буцімто в будь-який момент, коли вона лише цього забажає, зможе змінити світ або змінитися сама. За цією теорією, у процесі терапії важливо забезпечити усвідомлення інверсії: відхилення, ігнорування та викривлення реальності, яка є неначебто покаранням, що накладається на нас життям. Руйнує психіку заздрість до Бога та відчуття себе Богом.

Важливим моментом у дослідженнях Н. Р. Кеппе є його увага до деструктивної ролі викривлень у формуванні невротичних проявів. Вважаємо, що на цьому тримається вся система психологічних захистів, для якої відступ від реальності є необхідним компонентом (перехід у сферу фантазії, пропуск даних і т. ін.). Досвід групової психокорекції переконує, що наслідком дії психологічних захистів є формування тенденції до психологічної імпотенції та психологічної смерті. Дослідження Н. Р. Кеппе підтверджують цю тезу, але не в плані глибинної психології, а на поведінковому рівні. У висновках бразильського вченого психологічна імпотенція констатується у формі заздрощів, інтроверсії, теоманії, мегаломанії та алієнації (витіснення усвідомлення), що призводять до ворожості, страху, ревнощів. Проте психоаналітична трилогія не пояснює походження цих деструкцій.

На яких же механізмах психологічних змін ґрунтується інтегральний психоаналіз? На подоланні алієнації, тобто витісненні процесу усвідомлення. Інакше кажучи, людина не бажає усвідомлювати помилок, які спричиняє нездоровий потяг до теоманії. Вона вірить у власну досконалість і всемогутність, доступні лише Богові, а психотерапевт має змусити її усвідомити відхилення від реальності.

Слабкою ланкою інтегрального психоаналізу, на нашу думку, є те, що психіка не розглядається цілісно, з урахуванням несвідомого. Несвідоме Н. Р. Кеппе відносить до неіснуючого, а тому й стверджує: «Не можна вивчати неіснуючу психіку». З цим аж ніяк не можна погодитися, бо неіснуючим несвідоме є лише для самого його носія — суб'єкта (і то в його свідомому сприйнятті), а не для стороннього спостерігача. І хоча Кеппе позитивно ставиться до спонтанності й зазначає: «Єдиний шлях пізнати кого-небудь пролягає через діалектичний процес, що відбувається спонтанно» [4, 48], проте, ігноруючи несвідоме, він не використовує сповна можливості пізнання психіки за умови спонтанної поведінки.

Відкидаючи психоаналіз з усіма його здобутками в пізнанні глибинних структур психіки, представники інтегрального психоаналізу особливого значення надають волі. Внаслідок цього втратили силу концептуальні положення психоаналізу: витіснення, опори, захисти та ін. Феномен витіснення підмінюється небажанням усвідомлювати (алієнацією). Якщо в психоаналізі, та й у наших дослідженнях, елемент спонукання до усвідомлення небажаний (і не результативний), то представники інтегрального психоаналізу вважають за необхідне «застосовувати глибинний аналіз, за якого психоаналітик не дозволяє пацієнтові уникнути усвідомлення» [10, 40].

На наш погляд, у цьому криються порушення професійно-етичних норм психотерапії (та психокорекції), бо в такому разі може бути присутній елемент свавілля і прихованого психологічного тиску на клієнта. Ми переконані, що найдієвішою є та інформація, яка є значущою для суб'єкта з внутрішньо зумовлених причин, відповідає тенденціям захисної системи, передусім базовим (особистісним) захистам. Якщо ми у своїй практиці покладаємо надію на розвиток розуму, інтелекту через пізнання логіки несвідомого, то інтегральний психоаналіз — на почуття. Ось як це пояснює Н. Р. Кеппе: «Інтегральний психоаналіз був цілковито побудований на експериментуванні, яке привело до висновку, що фундаментальним елементом людини є почуття (релігія)». Центральним почуттям є любов. «Коли почуття любові піддається обструкції з боку суєтності, заздрощів, ненависті, в результаті виходить дезорієнтована особистість» [4, 233].

Однак при цьому Кеппе, констатуючи як зовнішній спостерігач дезінтеграцію особистості, виявляє деяку поверховість. Ми переконані, що всі вказані ним деструкції сприяють внутрішній суб'єктивній інтеграції психіки. Адже суб'єктивна інтеграція здійснюється завдяки інверсії, викривленню реальності, відступу від неї на догоду потребам ідеалізованого «Я» тощо. Тому інтегральний психоаналіз, спонукаючи суб'єкта до усвідомлення інверсії, тим самим його й дезінтегрує, не дбаючи про наступну стадію інтеграції, яка може сприяти психічному оздоровленню та розвитку на більш високому рівні. Механізми, які у психодинамічній теорії ми називаємо «позитивною дезінтеграцією та вторинною інтеграцією», випадають із поля зору аналітичної трилогії; й зрозуміло, адже через відсутність категорії несвідомого Кеппе не має можливості пояснити наявність суб'єктивної інтеграції психіки, а отже, його теорія не охоплює в усій повноті і явищ об'єктивної інтеграції. Підхід до розуміння психіки у цій теорії є дискретним і фактично не враховує внутрішніх механізмів особистісних змін, які відбуваються на латентному рівні. Тому рятувальним кругом, пов'язаним з емоційною сферою, для Кеппе виявився феномен «воля». Проте не слід забувати, «що почуття є всім лише в царстві фантазії» (К. Г. Юнг).

Щоб керувати змінами психіки на латентному рівні, потрібна адекватна психодіагностика, а для цього науковці не повинні перекручувати реальність. У аналітичній трилогії психіка сприймається однобічно через свідоме з ігноруванням несвідомого. Найчіткіше це виявляється у ставленні Кеппе до феномену лібідо. Він та його послідовники звинувачують 3. Фрейда в тому, що він «плутав придушення любові з придушенням сексу». За цього переконання доцільно ігнорувати секс, сприяючи розвитку любові. Постає запитання: де тут місце інтегральності, значущість якої випливає вже із самої назви теорії? Послідовниця Кеппе, Клаудіа Пачеко, виправдовує цей підхід у такий спосіб: «Спартанці досягли таких екстраординарних фізичних і психологічних можливостей завдяки своєму стримуванню» [10, 47~48]. Звичайно, можна погодитися з її твердженням, що «людина, яка активно віддається сексуальним заняттям або фантазіям, створює в собі стрес (фізіологічну втому)» [10, 46]. Проте, відкидаючи несвідоме, прихильники аналітичної трилогії залишають поза межами своїх досліджень феномен едіпового комплексу, який індивід переживає в дитинстві, а також те, що з близькими його пов'язували лише платонічні порухи душі. Інцестуозні тяжіння, які розвиваються в дитинстві, через обмеження можливостей злиття воєдино ніжності й чуттєвості у зрілому віці створюють нездоланні труднощі. Останнє виявляється у феномені «психічної імпотенції», яку 3. Фрейд неодмінно спостерігав у своїх пацієнтів. Саме це не дає людині бути чуттєво (сексуально) щасливою з коханою людиною. Цей факт констатує й К. Пачеко: «Коли той, хто любить, бачить коханого, він починає відчувати всі симптоми, характерні для тривоги: серцебиття, слабкість у колінах, вологість рук, запаморочення...» [там само]. Хіба це не ознаки страху зустрічі з інцестуозним об'єктом? Існує достатньо доказів того, що об'єкти інцестуозних потягів, з якими спостерігається прямий зв'язок, мають тенденцію до заміщення іншими людьми лише за певними значущими характеристиками. Н. Р. Кеппе вбачає проблему в тому, що людина «розділила саму себе на дві частини: реальну, яку вона придушує, й штучну, яку вона стримує» [4, 34]. Якщо ж ми спонукатимемо індивіда до придушення (витіснення) сексуальних потягів, які потребують чуттєвої реалізації, то чи не буде це «штучною стимуляцією» вказаної вище деструкції психіки — «психологічної імпотенції»? Видається, що так. Ми вбачаємо завдання психолога в допомозі людині позбутися уявних проблем, породжуваних незавершеними лібідіозними потребами дитинства з тим, щоб бути в змозі розв'язувати реальні проблеми. У протилежному разі нереалізована енергія знаходитиме шляхи мортідіозного (деструктивного) виходу з патологічної реалізації. Такі деструктивні форми вияву лібідо можуть спрямувати активність людини до «психологічної смерті». Це підтверджується і висновками Н. Р. Кеппе: «Захворювання є актом відмови від життя» [4, 35]. Ця тенденція прихована від свідомості, адже вона конкурує з інстинктом самозбереження.

На наше переконання, без розуміння глибиннопсихологічних витоків особистісних проблем, пов'язаних з несвідомою сферою, які індивід відчуває лише на периферичному рівні, психотерапія не дасть належного ефекту.

Аналіз підходу Н. Р. Кеппе дає змогу констатувати внутрішню суперечність, притаманну його теорії. З одного боку, він має рацію, стверджуючи, що «приховуючи від себе реальність, ми стаємо нездатними бачити красу і добро» [там само], з іншого, - декларує таке: «Оскільки ми створені за образом і подобою Бога, він повинен дозволити нам мати таку саму свободу, якою володіє сам, у виборі чого б то не було за нашим бажанням» [4, 230-231]. Такий підхід живить прояви теоманії, послаблення якої інтегральний аналіз має за головну мету терапії. Зазначена суперечність не лише не відповідає назві «інтегральний», а й веде до теоманії. Як пише Н. Р. Кеппе: «Це в нашій волі: або дедалі більше бути схожим на Нього (на Бога. — Т. Я.), або ж стати зовсім з Ним не схожим через віддалення від Нього» [4, 41]. Відповідно до висновків психотерапії інтегрального психоаналізу «...з цього моменту (з моменту терапії. — Т. Я.) ми повністю вільні постійно триматися за руки з Творцем., іншими словами, з цього моменту й далі наше існування залежить виключно від нашого вибору» [4, 231].

Таким чином, прагнення людини до свободи може бути реалізоване лише за умови приєднання до Бога. Як показує архетипна символіка, в несвідомому відбувається ототожнення Бога з батьками, тому слабким місцем теорії аналітичної трилогії можна вважати те, що вона спекулює на едіповому потязі дітей до батьків, який у ній начебто відкидається.

З огляду на це успіх інтегрального психоаналізу опосередковано доводить залежність людей від батьків. І така залежність у межах цієї парадигми не піддається коригуванню, а, навпаки, посилюється внаслідок відкриття можливостей єднання з Богом (батьком). Усе це, природно, підсилює тенденцію до психологічної імпотенції, до якої й підводить суб'єкта така терапія. Інакше кажучи, інтегральний психоаналіз, спрямований на вивільнення суб'єкта від тривог дитинства, дає людині надію, що вона не буде самотньою, а триматиметься «за руку з Богом». Чуттєва реалізація себе в стосунках з іншою людиною протилежної статі не заслуговує (згідно з цим ученням) на заохочення, бо «ти знайдеш Бога в самому собі». Ось як це коментує Кеппе: «Фрейд аналізував своїх пацієнтів з точки зору едіпового комплексу, ми інтерпретуємо це значення, розглядаючи його як тип відносин людини із самою собою...» [4, 230]. Проте хіба така націленість людини на саму себе не відвертає погляду від реальності, з якою їй і так важко налагодити зв'язок, та адекватно її відображати?

Отже, нам вдалося виявити глибоку суперечливість теоретичного й методологічного підходів у теорії інтегрального психоаналізу.

Усе це ілюструє, як деструктивно впливає на практичні терапевтичні пошуки неадекватний погляд на психіку, який обмежується лише свідомим, ігноруючи реальність несвідомої сфери суб'єкта. Гармонізація стосунків з навколишнім світом за умови повернення людини «обличчям до самої себе» стає практично неможливою. Терапія, очевидно, відрізняється від психокорекції саме тим, що в ній, «аби позбавити симптому», прийнятні будь-які методи. Коли ж ми працюємо із психічно здоровими, то налагоджування їхніх стосунків з іншими людьми є неодмінним професійним завданням. Гармонізація цілісного світу суб'єкта шляхом розв'язання його внутрішніх проблем для нас не є самоціллю; вона сприяє встановленню адекватних стосунків у службових та особистих аспектах життя. Саме цим завданням і відповідає розроблений нами метод групової психокорекції — активне соціально-психологічне навчання.