5.3. Рольова гра

Рольова гра відрізняється від психодрами соціальним спрямуванням сюжету. В групі АСПН ця методика має ту специфічну особливість, що вона розгортається в дії, без попередніх сюжетних відпрацювань. Мінімізація інформації про те, що робити, дає змогу учасникам гри набувати творчої самодіяльності, керівництво якою відбувається за допомогою внутрішніх програм їхньої психіки.

Гра проходить спонтанно. Наприклад, педагог має право закінчити урок вчасно або ні — ці відхилення від правил, яких припускається член групи, також є цікавими та інформативними, їх причини аналізуються.

Інколи рольові ситуації розігруються в умовах штучно створених труднощів. Наприклад, керівник-«учень» пропонує «учням» — членам групи передати «вчителеві» записки про те, як вони його сприймають. Можна також запропонувати членам групи виступити в ролі «вчителя» вже на стадії відповідей на записки.

Метод розігрування рольових ситуацій дає можливість побачити членів групи не лише в міжособистісних стосунках, а й у процесі виконання певної соціальної ролі. Матеріал про поведінку суб'єкта в рольовій ситуації є надійним підґрунтям для перевірки гіпотез щодо їхніх особистісних проблем. Найпереконливішим є те, як саме суб'єкт структурує рольову ситуацію в умовах повної свободи.

Наприклад, один учасник АСПН окреслив умови проведення занять так: «У нас перший урок. Звичайно, вас цікавить моя особистість, тому ставте мені запитання». Якби предметний зміст уроку був наперед суворо визначений, ми не змогли б побачити прояву егоцентричних тенденцій цього «вчителя».

Поведінка в рольовій грі дає змогу уточнити психодіагностичні припущення й з'ясувати, як особистісна проблема деструктурує службові стосунки, робить їх неефективними.

Будь-які форми використання в активному соціально-психологічному навчанні ігрових методів завершуються аналізом соціально-перцептивного матеріалу. Такий аналіз має бути цілісним, з урахуванням іншого поведінкового матеріалу учасників рольової гри в групі й поза нею.

5.4. Психодрама

Психодинамічний підхід до групової психокорекції абсолютизує спонтанність і невимушеність поведінки її учасників, що зумовлює відхід від класичної психодрами [1-6]. Це стосується деяких притаманних їй формалізованих моментів, зокрема заздалегідь визначеного сюжету, обмірковування ролей, їх розподілу між учасниками та залучення до проведення психодрами професійного актора-психолога.

При орієнтації групової психокорекції на глибинне самопізнання (й пізнання інших) найціннішим є матеріал, який виникає спонтанно в ситуації «тут і тепер». Ця спонтанність каталізується, задається й детермінується тенденціями несвідомого, що забезпечує активність і неповторність поведінки учасників психодрами. Сюжет психодрами, як правило, пов'язаний із певними внутрішніми переживаннями суб'єкта, його минулим досвідом або сподіваннями на майбутнє.

Спільним для рольової гри та психодрами є наявність спонтанності, безпосередності й мимовільності дій учасників. Визначення сюжету як рольової гри, так і психодрами є мінімальним. У процесі психодрами кожний член групи з метою загострення проблеми або внесення корективів у спрямованість взаємодії може принагідно подати репліку за іншого. Під час рольової гри в центрі уваги — міжособистісна проблема, психодрами - особистісна. У рольовій грі провідним є професійний чи соціальний аспект, у психодрамі — глибинно особистісний. Тому весь її процес слугує проникненню в сутність особистісної проблеми суб'єкта, вияву її внутрішніх передумов, зв'язків з минулим, зокрема з дитинством. Рольова гра зародилася в практиці підготовки людей допрофесійної діяльності, психодрама — у психотерапії. При цьому психодрама відрізняється від психоаналітичного методу тим, що актуалізує емоції й передбачає як вербальний, так і невербальний аспекти дій, тоді як психоаналіз — цілковито вербальний метод.

Роль керівника як у класичній психодрамі, так і в груповій корекції полягає в наданні допомоги суб'єктові не лише шляхом катарсису, а, головне, через усвідомлення змісту і причин своїх почуттів і вчинків.

Він має адекватно відчувати емоційний стан іншої людини, яка виявляє себе у невербальній та вербальній взаємодії з учасниками психодрами, а отже, має утримуватися від безпосереднього вияву власного емоційного стану, аби він не вплинув на гру й поведінку учасників.

Керівникові слід використовувати засоби зняття опорів і каталізувати процес психодрами, а також сприяти об'єктивуванню справжніх емоційних переживань її учасників. Таким чином, якщо для учасників важливим є повне входження в ігрову ситуацію, то від керівника АСПН вимагається здатність не концентруватися на власних емоціях і розуміти їх психологічні витоки.

За допомогою гри важливо прояснити проблеми протагоніста, який перебуває в центрі уваги й задає сюжет психодрами.

Протагоніст завдяки програванню власних проблем виносить багато вражень «на поверхню», що сприяє аналізу й розширенню поля його свідомості. Він має зрозуміти, що не обов'язково відтворювати ситуацію саме такою, якою вона була в житті, він може програвати її так, як вона складається в ситуації «тут і тепер». Чимало учасників навчання відчувають труднощі в програванні, тому прийоми психодрами спрямовані на те, щоб полегшити вияв внутрішніх бар'єрів, зробити їх доступними для дослідження й нейтралізації. Це можуть бути підбадьорювання, репліки підтримки, які відповідали б захисним тенденціям або суперечили їм.

Важливим у психодрамі є поняття «другого Я». Тому керівник може запропонувати будь-кому з присутніх виконати цю роль, тобто об'єктивувати у своїй поведінці приховані позиції та переживання протагоніста. Хтось із членів групи може зіграти роль самого протагоніста — його відображення у процесі психодрами. Можна також використати роль так званого двійника внутрішнього аспекту «Я». Інколи учасникові гри важко висловити свої думки й почуття, зате двійник, який зазвичай стає позаду, імітуючи його дії, висловлює вголос думки, які, на його погляд, приховує протагоніст. У АСПН прийом «Друге Я» використовується лише після того, як груповий процес уже набуде розвитку, а у членів групи буде наявне глибинне розуміння психіки один одного. А тому цей прийом важливо застосовувати до тих членів групи, чия проблематика вже представлена в груповому матеріалі, хоча й гіпотетично.

Зміст «другого Я» об'єктивуватиметься в групі тим повніше, чим точнішою буде психодіагностика. Каталізатором виконання цього фрагмента психодрами виступає керівник. Роль «другого Я» допомагає розкрити причиново-наслідкові залежності між окремими усвідомлюваними протагоністом аспектами особистості, аргументуючи їх матеріалом його поведінки в групі АСПН. Тому роль «другого Я» завжди має складний (узагальнювальний) характер. її зміст, який об'єктивує неусвідомлювані аспекти психіки з наступним їх аналізом, є навчальним матеріалом для всієї групи. Хоча цей прийом і складний за своєю психологічною сутністю, його можна успішно застосовувати вже на другому занятті. Наприклад, керівник пропонує звертатися до порожнього стільця з висловлюванням, адресованим групі в цілому (або комусь із її членів), не називаючи імен. Як правило, більшість висловлювань впізнаються тими, кому їх було адресовано.

Це оптимізує взаємини в групі завдяки об'єктивуванню прихованих емоцій (особливо негативних), які гальмували інтеграційні процеси. Психодрама сприяє розвитку спонтанності стосунків, і кожен набуває здатності, «взувши чужі чоботи», зрозуміти почуття, переживання й думки інших.

Психодрама сприяє також розвитку інтуїції й творчих здібностей у розумінні внутрішнього світу іншої людини. Протагоніст і група починають усвідомлювати, що в них багато спільних проблем, а це спонукає до глибшого саморозкриття й аналізу їх витоків і пошуку різноманітних шляхів їх розв'язання. Навчальний ефект залежить від атмосфери згуртованості, емоційної близькості та психологічної захищеності в групі. Психологічна безпека й взаємопідтримка уможливлюють відвертий вияв почуттів, які зазвичай суб'єкт приховує від оточення через страх бути покараним.

Зворотний зв'язок від членів групи може допомогти протагоністові зазирнути всередину себе, зрозуміти сутність проблеми, яка була в центрі уваги, передумови своєї поведінки та характер стосунків з навколишніми. При цьому учасники навчання засвоюють принципи дзеркального відображення іншої людини, її прихованих неусвідомлених мотивів. Важливою є емоційна включеність у програвання.

Доцільно практикувати зміну ролей, повторне їх програвання, що сприяє глибшому розумінню внутрішньої запрограмованості поведінки. Розуміння самого себе та інших, що є результатом психодраматичного досвіду, є безцінним для будь-якої людини.

Особистий досвід переживань у процесі психодрами може дати людині поштовх для ретроспективного аналізу свого життя.

Зупинімося коротко на методичних питаннях.

Перед початком психодрами треба пояснити членам групи її основні положення, а також запропонувати уявити ситуації їхніх переживань, які можна було б програти. В класичному варіанті американського психолога Дж. Морено все починається із запитання: «Хто хотів би запропонувати неприємний момент (травмуючий випадок) або проблему, яку варто програти з метою подальшого психологічного аналізу?» Іноді психодрама поєднується не тільки з рольовою грою, а й із невербальними вправами і вправами взагалі. Тому розгляньмо кілька структурованих драматичних прийомів.

1. Програвання самого себе. Член групи грає самого себе в інтеракції з кимось іншим (або іншими). Він обирає собі партнерів, які, на його думку, близькі до партнерів із ситуації «там і колись», і далі моделює ситуацію, яку хотів би проаналізувати в групі.

2. Монолог. Протагоніст розповідає про свою проблему. Говорить немовби сам із собою, група в цей процес не втручається. На відміну від програвання ролі самого себе, він намагається не обмежуватися акцентуванням уваги на своїх зовнішніх реакціях, а швидше прагне проаналізувати мотиви й інфантильні витоки поведінки, внутрішні почуття.

3. Обмін ролями. В ситуації моделювання та програвання конфлікту протагоніста його оточенням використовується обмін ролями: він бере на себе роль тієї особи, з якою конфліктує, а інший член групи виконує його роль. У процесі психодрами обмін ролями може відбутися у будь-який момент, важливий для пізнання суті проблеми. Такий обмін відбувається за знаком, що його подає керівник. Цей прийом сприяє проникненню в почуття та спосіб мислення іншого, а також бачення себе ніби з боку його очима.

4. «Дзеркало». Член групи грає роль протагоніста, який спостерігає за собою неначе в дзеркалі. Навіть просте відтворення його конфлікту може підвести його до усвідомлення проблемності деяких своїх реакцій. У «дзеркало» можна помістити й «друге Я», котре виявлятиме те, що протагоніст думає, а також внутрішні антагоністичні тенденції.

5. «Ідеальний партнер». Члени групи по черзі зображують протагоністові його партнерів, якими він хотів би їх бачити в ідеалі.

6. «Чарівна крамниця». Цей прийом допомагає протагоністові зрозуміти його справжні прагнення в житті. Він зустрічається з «чарівником», який пропонує йому все, чого тільки він забажає, наприклад здоров'я, успіх, щастя, геніальність, кохання, але вимагає, щоб той заплатив за це найціннішим у житті. У такий спосіб загострюється внутрішній конфлікт протагоніста.

7. Версії. Члени групи програють ті самі ситуації в найрізноманітніших версіях і варіантах, які самі придумують, відтіняючи протагоністові той внесок, який, на їхню думку, він робить своєю поведінкою у взаємини з навколишніми й у ситуацію, що розглядається.

8. Двійник (совість). Один із членів групи, виступаючи в ролі «другого Я» протагоніста, показує його внутрішні переживання, занепокоєння, тривогу, доброзичливі чи агресивні тенденції, які він сам е завжди в змозі усвідомити й виявити, і висловлює певні гіпотези щодо сутності його особистісних проблем. У ролі двійника може виступати сам психолог, який сідає позаду протагоніста й візуально зображує «друге Я» як його «совість», що супроводжує його дії. «Совість» говорить від першої особи.

Цей прийом може бути використано й в інших варіантах психодрами, наприклад під час програвання самого себе, а також під час використання прийому, який викладено нижче.

9. «Порожній стілець». Цей психодраматичний прийом використовують з різною метою. Робота з «порожнім стільцем» може бути індивідуальною або груповою. Індивідуальна часто переростає в групову у зв'язку з актуалізацією процесів ідентифікації та потребою відреагувати на емоції, що виникли.

Розгляньмо кілька варіантів роботи з «порожнім стільцем»:

а) протагоніст може уявити, нібито його партнер сидить на порожньому стільці навпроти нього, розмовляє й спілкується з ним, часом міняється місцями, ролями. Він може також спілкуватися сам із собою;

б) члени групи звертаються до «порожнього стільця», уявляючи на ньому протагоніста, звертання структуруються залежно від його проблеми та особливостей того матеріалу, який представлено в попередньому фрагменті роботи групи, особливостей попередніх ситуацій його поведінки. При цьому практикуються висловлювання, адресовані «другому Я», а також «двійникові», тобто як звертання, так і відповіді за нього. У цьому випадку звертання до «порожнього стільця», як правило, має аргументований характер, тобто враховує особливості поведінки протагоніста, вже представленої в групі. При цьому протагоніст може бути присутній як у групі, так і поза нею (а інколи й «за дверима»);

в) звертання до «порожнього стільця» доцільно використовувати ситуативно з метою опрацювання актуального матеріалу, зниження емоційної напруженості, створеної поведінкою певного члена групи (наприклад, спричиненої його демонстративним випадом проти когось із учасників АСПН).

10. «Високі стільці». Протагоніст сидить на стільці, поставленому на підвищенні, й звідти намагається висловлювати якісь міркування тим, хто його оточує. Інший варіант цієї вправи — «нагору». Протагоніст стоїть вище за інших. До нього по черзі підходять члени групи й запитують: «Чому тобі добре нагорі?» Якщо він вагається з відповіддю, той, хто запитував, висловлює своє припущення. Рукостискання протагоніста є ознакою прийняття інформації. Вправа завершується психологічним аналізом усього матеріалу.