29 Суспільні рухи на українських землях у складі Російської імперії у першій половині хіх ст. Декабристи.

Реакція останніх років правління Олександра І показала, що уряд не збирається вирішувати питання, поставлені перед країною історичним розвитком. Відтоді в російському суспільстві почалося протистояння між реакційною владою І тими, хто прагнув змін. Безпосереднім поштовхом до цього стали:

• зростання національної свідомості, патріотичне піднесення у зв'язку з французько-російською війною 1812p.;

• знайомство з життям європейських країн під час закордонних походів 1813-1815 pp., що дозволило їх учасникам переконатись у значній відсталості від них самодержавно-кріпосницької Росії.

Перші таємні, опозиційні організації в Імперії були створені гвардійськими офіцерами, учасниками закордонних походів. У 1816 р. виник "Союз порятунку", який через два роки трансформувався у "Союз благоденства". Члени товариств убачали свою мету в скасуванні кріпосного права, ліквідації самодержавно: форми правління та запровадженні в країні конституційної монархії або республіки. Одначе між членами товариств існувала розбіжності щодо способів реалізації їхніх задумів: від суто просвітницької діяльності й надання проекти? на розгляд уряду до захоплення влади внаслідок військового перевороту і вбивства імператора. У 1821 р. радикально налаштовані члени "Союзу благоденства" організували його розпуск, щоби звільнитися від тих, хто не поділяв їхніх поглядів.

У 1821-1822 pp. на основі "Союзу благоденства" було створено дві таємні організації - Південне товариство декабристів в Україні з центром у м. Тульчині на чолі з П. І. Пестелем і Північна товариство декабристів у Петербурзі під орудою М. М. Муравйова і К. Ф. Рилєєва. Керівники товариств розробили програми реформ відомі в історії як "Руська правда" П. Пестеля і "Конституція М. Муравйова. Вони визначали ліквідацію самодержавства, впровадження конституції з широкими громадянськими правами і свободами (друку, слова, зборів, віросповідань тощо), скасування кріпосного права і поділу на стани, введення представницьких органів державного управління. Відмінності між ними полягали у баченні форм державного устрою, організації виконавчої влади, вирішенні селянського питання і в наданні виборчого права. Пестель пропонував установити в Росії республіку, законодавчу владу передати Народному вічу, а виконавчу - Державній думі; владні органи централізовувались, а національні окраїни русифіковувалися, селяни діставали особисту свободу і землю; виборче право мало бути прямим і рівним для всіх громадян без будь-яких обмежень. Муравйов бачив майбутню Росію конституційною монархією, де законодавча влада належала двопалатному Народному вічу, а виконавча - імператорові; селяни діставали особисту свободу, але зберігалися великі поміщицькі господарства; для виборців установлювався високий майновий ценз.

Нові організації вдалися до змови та підготовки військового перевороту. 14 грудня 1825 p., після оголошеної смерті Олександра І, Північне товариство вивело деякі гвардійські частини на Сенатську площу в Петербурзі з метою зірвати присягу новому імператору - Миколі І, але запізнилося. 29 грудня Південнетовариство інспірувало повстання Чернігівського полку в Україні. Обидва виступи були придушені владою, яка потім жорстоко розправилася з їхніми учасниками. В Історії цей рух залишився під назвою декабристів - від російської назви місяця "декабрь", У якому вони здійснили свій виступ. Правління Миколи І стало періодом політичної реакції. Одначе глибокі суспільні суперечності підривали основи державного устрою. Пошуки способів їх розв'язання у середовищі ліберально налаштованої інтелігенції, що виступала за проведення реформ зверху спричинили появу наприкінці 30-х рр' двох ідейних течій, які пропонували свої концепції історичного розвитку Росії та програми її перебудови.

Створення Кирило-Мефодіївського братства. У 1846 р. в Києві була створена українська політична організація - Кирило-Мефодіївське братство (товариство). Ініціаторами створення братства виступили учитель Василь Білозерський, чиновник Микола Гулак, професор Київського університету, історик Микола Костомаров. Загальна кількість членів організації досягла кількох десятків чоловік. Серед них - Т. Шевченко, який вступив до братства в квітні 1846 р., письменник П. Куліш, учитель Д. Пильчиков, поміщик М. Савич, студент Г. Андрузький та ін. Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.Програма братства. Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був М. Костомаров, та у «Записці», написаній В. Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду демократичних реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах усіх слов'янських народів щодо їхніх національної мови, культури й освіти.Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи впровадження їх у життя - від ліберально-поміркованого реформізму (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) до революційних методів боротьби (Т. Шевченко, М. Гулак, Ґ. Андрузький).Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг.Розгром братства. Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 р. за доносом провокатора О. Петрова діяльність братства була викрита, а його члени заарештовані.Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18 березня до 30 травня 1847 р. у Петербурзі. Найтяжче було покарано Т. Шевченка: якого віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу із забороною писати і малювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці М. Гулака; М. Костомаров перебував в ув'язненні один рік. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну.Значення діяльності братства. Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає в тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної із загальноросійських суспільних течій.

№31 Західноукраїнські землі перебували у складі Австро-Угорщини. Посилення експлуатації селян, свавілля поміщиків викликали соціальне напруження в цьому регіоні, яке виливалося в активні методи народної боротьби. У 1810-1825 рр. активізувався опришківський рух, у 1812-1851 рр. – виступи селян під проводом Лук’яна Кобилиці, у 1831 р. – «холерні бунти». Основним носієм української національної ідеї було греко-католицьке духовенство. У 1816 р. священик Іван Могильницький заснував «Товариство священників» з метою розповсюдження релігійних текстів українською мовою. Він створив також «Граматику» української мови. Центром національного життя і національного руху в Галичині стало місто Львів. Тут у 1830-1837 рр. діяло напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угрупування «Руська трійця». Його засновниками були випускники Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Метою своєї культурно-просвітницької діяльності вони ставили боротьбу проти національного гноблення, вивчення та поширення знань про життя, традиції та історію українського народу, перетворення української мови на літературну. У 1837 р. гурток видав альманах «Русалка Дністровая», в якому висловлювалися ідеї єдності українського народу та державності. Внаслідок переслідування з боку влади об’єднання розпалося. Революційна хвиля 1848-1849 рр. охопила і Австрійську імперію. У 1848 р. тут було скасовано кріпосне право. Проголошено Конституцію. Скликано парламент, в якому інтереси українців представляли 39 депутатів. У 1849 р. парламент було розпущено, конституцію невдовзі відмінено. В умовах пожвавлення революційного руху у 1848 р. українська інтелігенція та уніатське духовенство утворили у Львові «Головну Руську Раду» на чолі з єпископом Якимовичем. Ця перша політична організація в Західній Україні вимагала української автономії в Галичині. Для сприяння розвиткові української культури Рада утворила культурно-освітнє товариство «Галицько-Руська матиця». Пізніше, у 1851 р., в умовах реакції Рада була розпущена. Протягом 1848-1852 рр. у Львові випускалася перша газета українською мовою «Зоря Галицька».

№32 Особливості соціально-економічного та політичного розвитку західноукраїнських земель під владою Австрійської імперії у ХІХ ст.

Незважаючи на промисловий переворот, що розпочався в Австрійській імперії ще в 30-х - 40-х pp., у останній третинні XIX ст. Австро-Угорщина залишалася однією з відсталих країн Європи з численними феодальними пережитками. Розвиток промисловості й ринкових відносин у різних областях Австро-Угорщини проходив нерівномірно. Найбільшого промислового розвитку досягли Чехія й Австрія, а Галичина, Буковина, Закарпаття, а також Словаччина, Боснія і Герцеговина та деякі інші області відчутно відставали у своєму соціально-економічному розвитку. Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття зберігали аграрний характер економіки, більшість населення була зайнята в сільському господарстві. Розвиток економіки на західноукраїнських землях дедалі більше визначався інтересами великої фабричної промисловості західних і центральних провінцій імперії. Промисловість західноукраїнських земель під владою Австро-Угорщини в останній третинні XIX ст. майже цілком перебувала в руках іноземних капіталістів (німецьких, австрійських, канадських). Протягом 70-х - 80-х pp. XIX ст. тут також відбувався інтенсивний процес формування фабрично-заводської промисловості, головним чином нафтовидобувної, борошномельної, спиртогорілчаної, лісопереробної, лісопереробної галузей. На цих підприємствах стали широко застосовуватися парові двигуни. Але в економічній структурі Австро-Угорщини західноукраїнським землям відводилася роль ринку збуту готових товарів і джерела надходження сировини та робочої сили до індустріально розвинутих провінцій. Західноукраїнська промисловість не могла витримати конкуренції дешевих товарів і почала занепадати. Імперський уряд фактично не вживав заходів для розвитку промисловості в Західній Україні. Західноукраїнським підприємцям не надавалися податкові пільги, якими користувалися у західних провінціях. Доступ західноукраїнським товарам на ринки Австро-Угорщини та сусідніх країн був фактично закритий. Водночас існували пільги для вивезення з краю сировини і напівфабрикатів.Проголошена у 1848 p. селянська реформа, головним положенням якої було скасування кріпацтва, була здійснена в 50-х pp. Уряд зробив все, щоб втрати поміщиків були мінімальними і щоб вони отримали все необхідне для пристосування до нових умов господарювання.Після реформи Західна Україна залишалася краєм поміщицьких латифундій. Великим землевласникам, які мали 5 і більше тис. гектарів, належало понад 40% усіх земель. Незважаючи на великі залишки кріпацтва, сільське господарство Західної України у другій половині XIX ст. поступово розвивалося по-ринковому: у поміщицьких і багатих селянських господарствах працювали вільнонаймані робітники. На кінець XIX ст. на західноукраїнських землях налічувалось понад 400 тисяч постійно зайнятих і періодично найманих робітників. Усе ширше застосовувалася сільськогосподарська техніка, поглиблювалася спеціалізація районів.

Найбільшого розмаху український національно-визвольних рух у ІІ половині ХІХ ст. набув у Східній Галичині. В українському русі сформувалися дві основні течії: москвофіли (виступали за національно-культурну та державно-політичну єдність із російським народом і російською державою) та народовці (прагнули підвищити культурно-освітній рівень та національну свідомість українського народу).

Наприкінці ХІХ ст. почали формуватися перші політичні партії у Західній Україні:

-1890 р. – Русько-українська радикальна партія на чолі з І.Франком та М.Павликом. Мета – створення незалежної української держави,

-1899 р. – Українська національно-демократична партія на чолі з Є.Левицьким та В.Охримовичем. За незалежну українську державу,

-1899 р. – Українська соціал-демократична партія (М.Ганкевич, С.Вітик), що стояла на засадах марксизму.

№33. Скасування кріпацтва та реформи на українських землях Російської імперії у другій половині ХІХ ст.

Щоб уникнути революції, царський уряд провів «визволення селян» зверху. 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про селянську реформу. Одночасно з маніфестом було затверджено низку положень і додаткових правил.Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права «вільних сільських обивателів, як особисті, так і майнові». Ссляни-кріпаки переставали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади. Поміщики за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне користування селян «садибну осілість» і перший наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасово зобов'язаними на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. вони в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи.

Скасування кріпосного права потягло необхідність подальших перетворень відповідно до нових історичних умов. Ці реформи, хоч і не змінили в цілому державного ладу Росії та залишили непорушним самодержавство, створили основу для переходу від феодально-станового устрою Російської імперії до буржуазного.

У 1864 р. за земською реформою було створено виборні органи влади в масштабі губернії та повіту - земства. Земські гласні обирались із землевласників, міських виборців і представників сільських громад. Сфера діяльності земських установ обмежувалася господарськими питаннями місцевого значення: утримання шляхів, пошт, шкіл, лікарень, налагодження ветеринарної та агрономічної служби тощо. Кошти на це надходили із земського податку, яким обкладалося все населення. Одначе земські Управи не мали права вимагати виконання своїх рішень. Для Цього вони повинні були звертатися за допомогою до царських властей, головно поліції. Чиновники на місцях на свій розсуд могли призупинити будь-яке рішення земства. І все ж поява земств мала велике значення. У Російській Імперії з'явилися органи місцевого самоуправління, діяльність яких суттєво відрізнялася від панівної державно-бюрократичної системи.

На кшталт земських установ 1870 р. було перебудовано й міське самоврядування. Виборні міські думи опікувалися міським благоустроєм, охороною здоров'я та освіти. Одним із найважливіших тогочасних перетворень була судова реформа 1864 р. Дореформений суд був становим (тобто кожний стан мав свій окремий суд) і негласним (судові засідання відбувалися за зачиненими дверима, підсудні не мали оборонців). Суд цілком залежав від адміністрації.

Нові судові статути проголошували незалежність суду від адміністрації: суддю призначав уряд, але зняти з посади міг тільки суд. Попереднє слідство проводили судові слідчі, які не підлягали поліції. Запроваджувався суд, єдиний для всього населення. Він ставав гласним: на судових засіданнях могли бути представники преси і публіка. Вводився змагальний процес: обвинувачення підтримував прокурор, оборону - адвокат (присяжний повірений).

Кримінальні справи розглядалися за участю присяжних засідателів від усіх станів, у тому числі й від селян (присяжними не могли бути особи, що працювали за наймом, тобто робітники, слуги та ін. ). Присяжні засідателі визначали винність підсудного, а вирок виносили голова і два члени суду.

Реформа суду була найбільш послідовною реформою. Щоправда, збереглись особливі волосні суди для селянства, суди для духівництва, військові суди; обмежувалася підсудність чиновників: невдовзі жандармерії знову було надано право попереднього слідства в політичних справах, особливо важливі справи передавалися до спеціально створених урядом судових комісій; було збережено тілесні покарання для селян, каторжан, штрафних солдатів; гласність судочинства порушувалася. У 60-х pp. з ініціативи військового міністра Д.О.Мілютіна почалися військові реформи.

Найбільше значення мала реформа 1874 p., за якою запроваджувалася загальна військова повинність; її мали відбути всі чоловіки 21-річного віку, придатні до військової служби. Терміни служби скорочувались. У піхоті строк служби встановлювався тривалістю 6 років із наступним зарахуванням у запас на 9 років. У флоті служба тривала 7 років і 3 роки в запасі. Це давало можливість значно збільшувати армію під час війни. Для осіб з освітою було встановлено менші строки служби. Поліпшилися навчання військ і підготовка офіцерських кадрів. Армія почала оснащуватися сучасними видами зброї, створювався паровий військовий флот.

№34. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії у другій половині ХІХ ст.

Протягом 60—80 років XIX ст. в Україні завершився промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва — до широкомасштабного, від ручної праці — до застосування парових двигунів та системи машин. Економічний розвиток України під владою Російської імперії визначали насамперед галузі важкої промисловості — вугільна, залізорудна,металургійна, машинобудівна. Найінтенсивніше розвивався Донецько-Криворізький вугільний басейн — головна вугільно-металургійна база України.

Основним промисловим паливом стає кам'яне вугілля. Великі капіталістичні підприємства для підвищення продуктивності праці почали застосовувати досягнення науки і техніки. Скасування кріпосного права, аграрне перенаселення, демографічний вибух зумовили появу значної кількості робочої сили. Для розгортання широкомасштабної машинної індустрії знайшлися і капітали. Основними джерелами фінансування стали урядові субсидії, викупні платежі, іноземні інвестиції, кошти акціонерних компаній. Відкриття нових та більш ефективна розробка старих родовищ корисних копалин дали змогу в другій половині XIX ст. підвести під політику модернізації економіки потужну сировинну базу. Розгортанню промислового перевороту сприяла й урядова політика, зміст якої полягав у наданні підприємцям пільгових казенних замовлень на тривалий строк, у кредитуванні промисловості державним банком, запровадженні охоронних митних тарифів на ввезення до Російської імперії паровозів, металовиробів, чавуну тощо. Своєрідним каталізатором модернізаційних процесів в економіці стало будівництво залізниць. За сорок пореформених років довжина залізниць імперії зросла з 1,5 тис. до 50 тис. верст, 1/5 з них припадала на Україну. Якщо в західних країнах будівництво залізниць було завершальним моментом промислового перевороту, то в Російській імперії поява та функціонування залізниць відбулись у більш ранній фазі модернізації й стала стимулом для розвитку кам'яновугільної, металургійної та машинобудівної галузей, засобом прискорення виробничих процесів, міграції робочої сили, потужним важелем інтенсифікації торгівлі.

№35. Національний рух в українських землях у другій половині ХІХ ст. Громади.

Наприкінці 50-х рр. ХІХ ст. почали організовуватися напівлегальні гуртки – Громади. У 1859 р. у Києві виникла перша Громада. Її очолив історик Володимир Антонович. Пізніше Громади виникли у Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Катеринославі та інших містах. Їх діяльність мала культурно-просвітницький характер: відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової літератури, вивчення української історії, мови, етнографії. Серед найактивніших учасників громадівського руху були композитор Микола Лисенко, письменник Панас Мирний, історик Михайло Драгоманов, етнограф Павло Чубинський та ін.

Культурно-просвітницький рух Громад викликав тривогу серед урядових кіл. Після виходу Валуєвського циркуляру 1863 р. проти громадівців прокотилася хвиля репресій. Громадівський рух пішов на спад. Із прийняттям Емського указу 1876 р. діяльність Громад була заборонена. Частина громадівців виїхала за кордон. Серед них був і Михайло Драгоманов, який упродовж 1878-1882 рр. видавав у Женеві перший український журнал за кордоном «Громада». Учений виступав за автономію України в рамках федеративної демократичної Російської держави.

У 1861-1862 рр. у Петербурзі члени Кирило-Мефодіївського товариства Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, які з’їхалися сюди після заслання, випускали журнал «Основа». Він став першим українським журналом в Російській імперії. Знайомлячи читачів із життям українського народу, журнал сприяв пробудженню національної свідомості української інтелігенції.

№36. Народницький рух та поширення ідей марксизму в Україні.

В Україні поруч з українським національно-визвольним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух. У 70-80-і рр. поширився народницький рух. Народники поширили пропаганду серед селянства («ходіння в народ») з метою викликати протест проти влади та збройні бунти. Створена у 1876 р. організація «Земля і Воля» мала програму захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень. Пізніше частина народників, об’єднавшись в організацію «Народна Воля», зосередила діяльність на політичному терорі. 1 березня 1881 р. в результаті терористичного акту народовольців загинув імператор Олександр ІІ. У відповідь уряд посилив репресії, розгромивши гуртки народників. Першою в Україні робітничою організацією став заснований у 1875 р. Одесі «Південноросійський союз робітників», організація й керівництво якому належали Євгену Заславському. Виходець із збіднілої дворянської родини військового, Заславський здобував освіту в Петербурзі та Москві й брав участь у студентському русі. Після невдалої спроби пропаганди рe­волюційних ідей серед селян Полтавщини, де він був помічником управляючого маєтком, переїхав до Одеси і повів роботу серед робітників, розпочавши зі створення друкарні, каси взаємодопомоги та бібліотеки. Одним із перших популяризаторів положень економічного вчення К. Маркса в Україні став і український революційний демократ та громадський діяч Сергій Подолинський. Уродженець с. Ярославки (тепер Шполянського р-ну Черкащини), виходець із дворянської родини, Подолинський одержав природничу освіту й захистив дисертацію з медицини. Досить рано почав брати участь у громадському русі. Поділяючи погляди народників, Подолинський вважав селянство основною рушійною силою революції, захоплювався ідеями утопічного соціалізму. Він брав активну участь в українському національно-визвольному русі, став учасником закордонних еміграційних видань та організацій, видрукував праці «Про багатство і бідність», «Про ремесла і фабрики на Україні».