60. Радянізація західних областей України у повоєнний час. Масові репресії радянського режиму проти населення Західної України.

Одночасно з процесом відбудови у возз'єднаних районах УРСР сталінський режим прагнув якнайшвидше здійснити соціалістичні перетворення, провести індустріалізацію, колективізацію, культурну революцію, створити умови для остаточного входження Західноукраїнського регіону до складу СРСР. При цьому кремлівське керівництво не зважало на ментальність західних українців, традиції та особливості господарювання в краї.

Закон про четвертий п'ятирічний план для західноукраїнських земель передбачав значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР, темпи промислового розвитку, суттєві якісні зміни у галузях промисловості, традиційних для краю (нафтогазовій, лісопереробній), розвиток нових — машинобудівної, приладобудівної, металообробної галузей, перетворення Львова на великий індустріальний центр республіки. Тільки впродовж 1945—1946 pp. у Львові було відновлено і реконструйовано паровозоремонтний, велосипедний, електроламповий, приладобудівний заводи; збудовано автобусний, інструментальний, телеграфно-телефонної апаратури, сільськогосподарських машин та інші заводи. Чимало нових промислових об'єктів з'явилося у Дрогобицькій, Рівненській та Івано-Франківській областях. Усього в ході форсованої індустріалізації регіону, що супроводжувалась, так само як у Східній Україні, повільним розвитком легкої, харчової галузей промисловості, було відбудовано і споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств.

У роки четвертої п'ятирічки прискореними темпами йшла відбудова нафтової промисловості Прикарпаття. У 1950 р. поблизу м. Долина Івано-Франківської області геологи відкрили нафтове родовище. Значні поклади газу були розвідані у Дрогобицькій області. У 1947—1948 pp. відкрито перші робочі пласти у Львівсько-Волинському кам'яно-вугільному басейні.

Поряд із докорінною модернізацією економіки регіону певні заходи радянська влада спрямовувала і на розвиток освіти. У результаті на початку 1950-х pp. початковою освітою було охоплено всіх дітей шкільного віку, а кількість учнів у 5—10 класах зросла майже утричі. Наприкінці першої повоєнної п'ятирічки в Західній Україні працювали 24 вищі навчальні заклади, де здобували освіту близько 34 тис. студентів. Проте розбудова мережі освітніх закладів була затьмарена русифікацією, носіями й провідниками якої стали десятки тисяч партійних працівників, спеціалістів промисловості, сільського господарства, системи народної освіти, охорони здоров'я, культурно-освітніх установ, що прибули зі східних областей УРСР та інших республік СРСР. Уже на 1953 р. у переважній більшості ВНЗ Західної України навчальний процес відбувався російською мовою.

Колективізація сільського господарства західних областей УРСР відбувалася з нехтуванням принципів добровільності, численними порушеннями законності. Радикальні аграрні перетворення, розпочаті в 1944 p., набули апогею в 1948—1949 pp. Характерно, що процес примусової колективізації викликав невдоволення частини сільського населення і наражався на збройний опір УПА. Утім, шляхом обмеження міцних селянських господарств, репресивних заходів щодо середняків, які відмовлялися від вступу в колгоспи, «розкуркулювання», виселення у віддалені райони СРСР заможних селян та їхніх сімей (у період 1945—1950 pp. до Сибіру було депортовано близько 500 тис. осіб) до середини 1951 р. колгоспи західного регіону України об'єднували понад 95% селянських господарств.

Відновлення радянської влади в західних областях України супроводжувалося посиленням репресивного тиску на місцеве населення.

Наприкінці війни й у повоєнний період розгалужений сталінський репресивний апарат, що діяв у західноукраїнських землях, широко використовував вже апробований у попередні роки арсенал репресивних акцій. Арешти, вбивства, конфіскації майна, масові депортації, запровадження системи заручництва.

Основними жертвами репресивних акцій були, як правило, члени сімей оунівців і «бандпособників», куркулі з сім'ями, стара західноукраїнська інтелігенція, священики греко-католицької церкви. Про масовий характер репресій свідчить той факт, що лише протягом 1946—1948 pp. у східні райони СРСР було депортовано майже 500 тис. західних українців.

Сталінське керівництво використовувало репресії в західноукраїнських землях і як засіб державного примусу, і як метод покарання. Основною метою каральних акцій було створення сприятливих умов для тотальної «радянізації» Західної України.

Операція «Вісла» — це завершальний етап процесу переселення українського населення із території Закерзоння (Лемківщина, Посяння, Підляшшя, Холмщина). Початок цьому процесу було покладено 9 вересня 1944 р. угодою між польським Тимчасовим комітетом національного визволення та урядом УРСР, відповідно до якої українське населення, що проживало в Закерзонні, мусило добровільно переїхати до Радянської України.