75 Релігійні вірування слов’ян.

Авсень (Овсень) — бог зміни пір року і початку весни та осені;

Белбог — бог світла, добра, вдачі, щастя;

Берегиня — велика богиня, мати всього існуючого;

Велес (Волос) — син Сварога, бог скотарства, уособлення господарської мудрості;

Громислав — бог-велетень, помічник Сварога під час створення Землі;

Дажбог — син Сварога, бог Сонця;

Денниця — старший син Сварога;

Діверкіз — заячий бог;

Дід — бог подружнього кохання;

Діділія — богиня жіночої родючості, покровителька вагітних жінок;

Догода — бог тихого вітру і ясної погоди;

Додола — богиня літа і молодості;

Зевана — богиня звірів і мисливства;

Зімцерпа (Зірниця) — богиня ранкової зорі;

Злебог (Злодій, Худіч) — бог вічних мук злодіїв після смерті;

Золота баба — богиня тиші і спокою, домашнього статку;

Карачун — підземний бог, повелитель морозів;

Квасура — бог виноробства;

Кришень — бог знань;

Купало — бог літа, плодових дерев і літніх квітів;

Лад — бог злагоди, примирення і дружби;

Лада — дружина Сварога, богиня краси, кохання і шлюбу;

Лед — бог зими;

Лель — бог кохання;

Магура (Перуниця) — покровителька воїнів;

Марцана — богиня смерті тварин;

Мокоша — богиня родючості;

Морена — богиня смерті;

Ніян — бог покарань;

Озем — бог підземного царства;

Переруг — бог розбрату і сварок;

Перун — бог-громовержець, управитель грому і блискавок;

Подага — бог гарної погоди;

Позвізд — бог бур і непогод; Полазник — бог щастя у Новому році;

Полеля — бог шлюбу;

Поренута — бог — покровитель мореплавців;

Припекало — бог блуду і розпусти;

П'ятниця — покровителька померлих;

Радегаст — бог війни;

Радогост — бог гостинності;

Род — бог-творець видимого і невидимого світу;

Родомисл — бог мудрості і красномовства;

Руевіт — бог — покровитель воїнів

Сварог — верховний володар Всесвіту, родоначальник богів;

Святобор — бог лісів, покровитель мисливства;

Сева — богиня плодових садів;

Стрибог — бог вітрів;

Сумерала — богиня підземного царства;

Триглава — богиня землі;

Тур — бог землеробства;

Уд — бог любовних зв'язків;

Услад — бог веселощів і насолоди;

Усуд — бог — вершитель долі;

Хворост — бог хвороб;

Хорс — бог світла;

Ярило — бог кохання і веселощів;

Яровіт — бог весняного грому, хмар і вихору.

Релігійні уявлення слов'ян-праукраїнців еволюціонували так само, як і в інших давніх народів. Історична література свідчить про те, що вже у IX ст. вздовж середньої течії Дніпра жили поляни, на лівобережжі Дніпра і берегах Десни — сіверяни, на узбережжі Бугу — бужани, навколо річки Дністер — уличі, між Бугом і Прутом — тиверці, біля берегів цих та інших річок проживали ще кривичі, ільменці, радимичі та ін. їхній світогляд релігієзнавство визначає як сукупність антропоморфного анімізму, тотемізму і магії. Підставами для таких визначень є як давні літературні джерела, так і пережитки ранніх народних вірувань у народів сучасних України, Білорусі, Росії.

Наші пращури поклонялися й лісу, бо там, на їх думку, живе лісовик; воді, оскільки в ній живе водяник; полю, тому що в ньому хазяйнує польовик. Вони поклонялися також дереву, дотик до якого вважався цілющим, приносили йому в жертву хліб, сіль, яйця, прикрашали як живу істоту стрічками, нитками тощо. Поклонялись і померлим. Праукраїнці, як і інші стародавні народи, вважали померлих живими, але наділяли їх властивостями, що робили їх небезпечними. На їхню думку, мерців можна побачити, їх можна зустріти на горі, якщо там ховали померлих; утопленики продовжують жити під водою і не проти того, щоб затягнути на дно людей, які купаються. Мерців треба годувати, задовольняти їхні бажання та примхи і попереджати їх, бо інакше вони можуть наробити безліч неприємностей; на перехрестях доріг потрібно ставити камінь, щоб мерці під час своїх подорожей могли присісти й відпочити; слід пам'ятати, що вони не відмовляться помитись у бані, а тому необхідно ввечері, напередодні миття, натопити її і приготувати воду та віники; мерці одружуються і виходять заміж, тому, про всяк випадок, померлу дівчину або померлого парубка одягали як до вінця. Мерці ходять селами до крику півня, умертвляють людей, але вміють і воскрешати їх своїми чарами. Українська казка розповідає, як один солдат насилу врятувався від мерця, якого мав поховати. Вночі, коли солдат віз небіжчика до попа, мрець піднявся з домовини і накинувся на солдата, але той заховався на дубі. Мрець підгриз той дуб, і тоді солдат перескочив на інший дуб. Мрець підгриз і цей дуб, і солдат врятувався лише на третьому дереві, бо якраз заспівали півні. Казка — свідчення того, що закопування мерців у землю колись вважалось засобом захисту від них і що мерці нібито це розуміли. Але мрець може і допомогти своєю силою: відкрити людині скарб, зцілити від хвороби, зарадити лиху.

Культи військово-купецької аристократії праукраїнців мали переважно міське походження. Вони присвячувались богам з власними іменами і зображеннями, тобто ідолам. Ідол вважався не просто зображенням божества, але також його вмістилищем. Ідоли — це вже не звичайні фетиші, що їх періодично виробляють і викидають, а постійні та вимогливі боги.

Літописи свідчать про ідолів двох богів — Перуна, культ якого панував у Києві, і Велеса, або Волоса, бога скотарства, кам'яний ідол якого стояв у Ростові ще на початку XI ст. Перун — це блискавка, таким є первісне значення цього імені. Він же — бог-воїн, Бог — покровитель військових і торгівців, саме йому присягала частина дружини князя Ігоря на одному з київських пагорбів. Кияни звертались до Перуна з проханням про допомогу під час захисту від нападів ворога. Отже, слов'яни шанували Перуна, як греки Зевса, а римляни Юпітера. Вплив візантійських вірувань простежується й у ставленні до інших богів: бога Сонця — Дажбога, вогню — Сварога, вітру — Стрибога. Загалом, слов'янський пантеон мав такий вигляд:

Приведен выше