4.Державний устрій римської республіки

За формою правління Рим був аристократичною республікою.

Найвищим органом державної влади були народні збори - центуріатні, трибутні та куріатні коміції.

КОМПЕТЕНЦІЯ

- прийняття законів;

- обрання найвищих посадових осіб;

- оголошення війни та укладення миру;

- апеляції на смертні вироки

- обирали нижчих посадових осіб;

- розглядали апеляції на цивільні справи

- формально вводили на посаду осіб, обраних іншими коміціями;

- стежили за дотриманням релігійних культів

Сенат був другим за статусом органом влади і значною мірою органом безпосереднього управління, який формувався цензорами з числа найбагатших і найзначніших громадян Риму. Формально термін повноважень сенаторів визначався у п'ять років (склад цього органу переглядався цензорами), а фактично сенатори обіймали свої посади довічно. Це і призвело до виділення знаті в окрему верству - сенаторський стан. Головував у сенаті перший сенатор (princeps senatus). Засідання цього органу відбувалися за ініціативи консулів або преторів, які нерідко головували на них. Для вищих магістратів рішення сенату не були обов'язковими.

Магістратура з'явилася після реформ Сервія Туллія. До магістратів належали службові особи держави, урядовці різних рівнів. Це були виборні посади, які користувалися особливою увагою та повагою народу. Образа такої особи прирівнювалася до образи всього римського народу. За виконання своїх обов'язків магістрат не міг бути притягнутий до відповідальності чи достроково усунутий з посади.

Магістратура включала в себе два види магістратів: ординарні та екстраординарні (надзвичайні). До ординарних магістратів належали:

1) консули, які обиралися у кількості двох чоловік на центуріатних коміціях. На території міста-поліса їхня влада обмежувалася народними зборами, а у провінціях була необмеженою. Командували армією, головували на народних зборах, мали низку інших повноважень;

2) претори - заступники консулів, які відали головним чином питаннями судочинства та управління провінціями;

3) цензори обиралися народними зборами на п'ять років у кількості двох осіб. Визначали майновий стан громадян і зараховували їх до певних центурій, формували сенат, здійснювали нагляд за дотриманням правил пристойної поведінки;

4) народні трибуни представляли інтереси плебеїв і складали своєрідну противагу іншим аристократичним органам влади. Трибун володів правом вето на будь-які рішення народних зборів чи посадових осіб. Вони вносили законопроекти на народні збори, контролювали діяльність магістратів. Але їхні повноваження не поширювалися за межі міста;

5) едили - помічники трибунів. Здійснювали нагляд за порядком у місті, дотриманням правил санітарії, пожежної безпеки, керували поліцією;

6) квестори. Мали статус помічників консулів. Відали державною скарбницею, архівом, контролювали діяльність державної канцелярії.

Екстраординарною магістратурою в Римі був диктатор. Він призначався консулами на пропозицію сенату терміном не більше шести місяців і після виконання необхідних завдань мусив скласти свої повноваження. Йому підпорядковувалися всі магістрати, армія, посадові особи, громадяни. Після складення своїх повноважень диктатор міг бути притягнутий до відповідальності перед народними зборами.

Насамкінець, слід зупинитися на характеристиці основних рис римських магістратур.

Виборність. Магістратів обирали на народних зборах з віковим цензом 27 років і старших, залежно від посади. За часів правління диктатора Сулли віковий ценз було збільшено: для квесторів - до 30 років; преторів - до 40 років; консулів - до 42 років.

Колегіальність. На кожну посаду обиралися кілька осіб, які працювали окремо, а при вирішенні важливих питань узгоджували між собою рішення. При виникненні спору магістрат міг позбавити юридичної сили рішення свого колеги, наклавши на нього вето.

Строковість перебування на посаді обмежувалася, зазвичай, одним роком.

Підзвітність народним зборам.

Безоплатність. Магістрати не отримували грошової винагороди за свою працю. їхня діяльність являла собою виконання почесного обов'язку, і вважалося ганебним брати гроші за служіння батьківщині.

Характеристику Римської імперії варто розпочати із передумов переходу до монархічної форми правління. Слід мати на увазі, що республіканські інститути влади виявилися нездатними до управління величезними територіями. За рахунок грабіжницьких воєн відбувалося швидке збагачення римлян. Дешева рабська праця робила нерентабельним дрібне товарне виробництво, селяни та ремісники швидко розорялися. Це призводило до появи декласованих елементів, які нерідко шляхом підкупу використовувалися у політичній боротьбі. Здійснена у 105 р. до н. е. реформа армії призвела до створення професійного боєздатного війська, яке теж використовувалось у боротьбі за владу. Нарешті, державу розхитували масові повстання рабів, які жорстоко придушувалися.

Боротьба за політичну владу в Римі призвела до сформування двох політичних партій - оптиматів і популарів. Першу партію очолив видатний і популярний в народі полководець Луцій Корнелій Сулла. У 82 р. до н. е. йому були надані повноваження диктатора з необмеженим терміном, що призвело до припинення республіки і встановлення одноосібного правління. Формально сенат був перетворений на найвищий державний орган, який відтепер складався з 600 осіб і набув широких судових повноважень. Збільшилася кількість магістратів. Скликалися народні збори, але лише для того, щоб без обговорення схвалити законопроекти Сулли.

Диктатура Сулли тривала до 79 р. до н. е. Через хворобу він був змушений скласти свої повноваження, а наступного року помер.

Після смерті диктатора почалися заворушення противників диктатури, робилися спроби повернутися до республіканських форм правління, які на той час вже відмерли. У 74 р. до н. е. розпочалося найбільше в історії Стародавнього Світу повстання рабів, очолюване Спартаком. Армія Спартака досягла 100 тисяч осіб. Перед смертельною загрозою правлячі сили припинили внутрішні чвари. До влади приходить Перший тріумвірат (Помпей, Цезар, Красс). Здобувши популярність у завойовницьких походах, Цезар відсторонив від влади своїх колишніх союзників і у 44 р. до н. е. був обраний на посаду довічного диктатора і проголошений імператором. Його реформаторська діяльність мала намір задовольнити інтереси всіх верств населення, усунути соціальні суперечності. Серед верхів римського суспільства це розцінювалося як зазіхання на республіканські традиції. У 44 р. до н. е. у результаті змови в сенаті Цезар був убитий.

Наступного року був утворений Другий тріумвірат (Октавіан, Антоній, Лепід), головну роль в якому відігравав Гай Октавіан. У 27 р. до н. е. Октавіану був наданий титул першого сенатора (princeps senatus). Звідси бере початок нова епоха в історії Римської держави - доба імперії, першим етапом якої є принципат. Октавіану присвоюється титул Августа ("божественного"). Він стає главою церкви, головнокомандувачем, найвищим магістратом, здійснює судочинство, управляє провінціями, видає закони. Його особа була недоторканною.

У державному устрої відбуваються істотні зміни. Працює сенат у кількості 300 осіб, народні збори, на яких приймаються запропоновані принцепсом законопроекти. Консули (їх стає декілька) стають виконавцями розпоряджень сенату і принцепса. У розпорядження принцепса перейшли народні трибуни, яких позбавили права вето. Претори у кількості 18 осіб розглядали лише цивільні справи, а кримінальні підпадали під юрисдикцію принцепса. Функції едилів обмежуються наглядом за громадським порядком і правилами торгівлі.

Крім старих республіканських органів влади, при принцепсі створюється консиліум (особиста рада), який з часом замінює сенат. Запроваджується посада префекта Риму (забезпечував порядок у місті), префекта Преторія (заступника принцепса з військових справ та юридичного радника), функціонує імператорська канцелярія.

Зміни у суспільному устрої стосувалися остаточного оформлення привілейованого сенаторського стану, вершників та муніципальної знаті. Більшу частину вільних громадян складав плебс (народ). Змінює своє обличчя рабовласництво. Поширеним явищем стає рабський пекулій, а система колонату створювала передумови для перетворення рабів на феодально залежних селян.

Починаючи з III ст. н. е. римська держава переживає розпад рабовласницької системи господарювання. Численні повстання рабів і колонів, визвольна боротьба поневолених народів, безперервні напади на Рим варварських племен підривають соціально-економічний устрій держави. З 284 р. н. е. починається новий період історії Римської держави - епоха пізньої імперії (домінат). Імператор визнається абсолютним монархом, а все населення перетворюється на його підданих. Сенат і магістратури, які збереглися з республіканських часів, вже не займалися справами законодавства, управління та судочинства. Вони організовували святкування, видовища, контролювали виконання різноманітних державних повинностей тощо. Народні збори не скликалися.

У 476 р. н. е. варварські племена в черговий раз напали на Рим, після чого Західна Римська імперія припинила існування.

8.Реформи Гракхів — суспільний рух у Римській республіці у 30-20-х рр. 2 ст. до н.е., що його очолили брати Гракхи, що прагнули шляхом демократичних реформ, направлених на перерозподіл державного земельного фонду добитися відродження вільного римського селянства.

Народні трибуни - брати Гракхи Тіберій (162-133 або 132 до н. е.) і Гай (153-121 до н. е.) походили зі знатного плебейського роду Семпроніїв і були представниками рабовласницької демократії, керівниками аграрного руху в Стародавньому Римі, об'єктивно спрямованого на зміцнення рабовласницької Римської держави.

Тіберій запропонував проект аграрної реформи, за яким володіння державною землею обмежувалось (500-1000 югерів), решта землі конфіскувалася і розподілялась по 30 югерів серед безземельних громадян. Але однієї землі було за мало. Селянам потрібна була худоба, інвентар, насіння, гроші, але вони знаходились у розпорядженні сенату. Між тим сенат, який виражав інтереси нобілів і складався з них, чинив впертий опір реформі.

Проект мав відродити стан вільного селянства, що повинно було піднести боєздатність римської армії та разом з тим запобігти повстанням рабів. Проект було ухвалено народними зборами, але він зустрів опір з боку Сенату. Під час чергових виборів народних трибунів сенатори вбили Тіберія і близько 300 його прихильників.

Справу Тіберія продовжив його брат Гай. Він дбав про спорудження шляхів, полегшив військову службу для селян, організував продаж дешевого хліба міській бідноті, добився видання закону про створення нових колоній в Італії і Африці (на території Карфагену), поставив питання про надання союзникам (італікам) прав римського громадянства. Останні два заходи Гая Сенат використав для боротьби з ним. Проте під час виборів народних трибунів Гая не було обрано. Внаслідок провокації сенаторів, які не погоджувалися з його заходами, Гая і його прихильників вбили.

Незважаючи на трагічну загибель братів-реформаторів, їхню діяльність слід вважати одним із досягнень римської демократії.

Так, майже 80 тис. громадян одержали земельні ділянки. Проте успіх аграрних законів був частковим. Гракхи не усунули причин, які призводили до знеземелення селянства, прошарок нових земельних власників був незначний, відновити попередню селянську армію було вже неможливо.

9..імператор Діоклетіан (284-305), син вільновідпущеника, проголошений військом імператором. Він провів податкову реформу. Колишні непрямі податки замінюються уніфікованим подушно-поземельним податком, який збирався натурою і був вищим. Було також здійснено монетну реформу, в обіг випущена повноцінна золота монета, поруч зі срібною і бронзовою. Едикт про тверді ціни на товари і послуги (301 р.) став першою спробою державного регулювання цін як на предмети першої необхідності, так і на оплату праці. Наприклад, гонорар адвоката був вищим за одноденну плату мідника у 15 разів.Враховуючи сепаратистські тенденції ряду провінцій, Діоклетіан розукрупнює імперію на 101 провінцію (пізніше до 120), що об'єднані у 12 т. зв. діоцезів. Це призвело до зменшення сили і, відповідно, можливості самостійних дій управителів провінції.З іншого боку, Діоклетіан ділить імперію на чотири частини («тетрархія») і призначає собі співправителів, два августы - для західної і східної частин імперії (імперії, в свою чергу, ділилися на дві префектури), добирали собі співправителів - двох цезарів. Тепер чотири співправителі спільно придушують спроби самозваних претендентів на престол. Кожний з них наділений найвищими повноваженнями на своїй території, але намагання стати одноосібним правителем відразу наштовхується на опір решти трьох співправителів. Цей механізм на якийсь час зупинив калейдоскопічну зміну імператорів, внутрішньо зміцнив державу, дозволив організувати відсіч варварам на кордонах імперії. Сама армія зросла приблизно на третину і була розділена на дві частини. Перша стояла на кордонах держави, друга посилалася на підкріплення туди, де виникала у цьому потреба.У 305 р. Діоклетіан добровільно зрікся влади. І хоча формально влада передавалася його колишнім співправителям і помічникам, але відразу знайшлися нові претенденти на престол, в країні розпочалася громадянська війна. Переможцем з неї вийшов Константин Великий (313-337). Він зберігає поділ імперії на чотири частини, але ними управляють вже не співправителі, а підпорядковані одноосібному імператорові префекти. На чолі діоцезів стоять вікарії.

ФРАНКИ