3.Конституція 1791

Самим головним підсумком першого етапу революції і діяльності Установчих зборів з'явилася Конституція, остаточний текст якої був складений на основі численних законодавчих актів, що мали конституційний характер і прийнятих в 1789 - 1791 рр.. Через протидії з боку короля вона була затверджена лише 3 вересня 1791, а через кілька днів король присягнув на вірність Конституції. Незважаючи на свій суперечливий характер, Конституція являла собою новий крок на шляху закріплення сформованих за два роки революції політико-правових порядків. Конституція відкривалася Декларацією прав людини і громадянина 1789 р., хоча остання не розглядалася як власне конституційного тексту. Така практика, коли конституцію передує Декларація вдачу, стала звичайною не тільки для французького, а й світового конституціоналізму. Разом з тим власне конституційним тексту передувало короткий вступ (преамбула). У преамбулі був конкретизований і отримав розвиток ряд антифеодальних положень, проголошених у Декларації 1789 р. Так, скасовувалися станові відмінності і дворянські титули, ліквідовувалися цехи та ремісничі корпорації, скасовувалися система продажу та успадкування державних посад і інші феодальні встановлення. У преамбулі знайшла своє нове відображення і ідея рівності: "Ні для якої частини нації, ні для одного індивіда не існує більше особливих переваг або вилучень з права, спільного для усіх французів". Конституція істотно розширювала в порівнянні з Декларації 1789 р. перелік особистих і політичних прав і свобод, зокрема передбачала свободу пересування, свободу зібрань, але без зброї і з дотриманням поліцейських приписів, свободу звернення до державної влади з індивідуальними петиціями, свободу віросповідання і право вибору служителів культу. Не допускалося лише право на створення спілок осіб однієї професії, заборонених ще законом Ле Шапельє. У Конституції передбачалися також деякі соціальні права, які з'явилися відображенням широко поширилися у Франції в роки революції егалітарних настроїв. Так, декларувалися введення загального і частково безкоштовного народної освіти, створення спеціального управління "громадського піклування для виховання покинутих дітей, для полегшення долі незаможних убогих і для підшукання роботи тим здоровим незаможним, які стануть безробітними". У Конституції отримала подальший розвиток і концепція національного суверенітету, який "єдиний, неподільний, неотчуждаем і невід'ємний". Підкреслюючи, що нація є єдиним джерелом всієї влади, здійснюваних "лише шляхом уповноваження", Конституція на практиці реалізовувала передову для тієї епохи ідею створення системи представницьких органів влади. Компромісний характер Конституції, що відбила тенденцію до політичного союзу нових буржуазних і старих феодальних сил, висловився, перш за все, в закріпленні монархічної форми правління. Доктрина поділу влади, проголошена ще в Декларації 1789 р. і проводиться в Конституції достатньо послідовно, створювала можливість організаційно розмежувати участь у здійсненні державної влади двох політично пануючих груп, які виражали інтереси, з одного боку, більшості французького суспільства, і, з іншого боку, дворянства , але з фактично сформованим у ході революції переважанням першої. Виборна законодавча і судова влада перебувала в руках представників переміг третього стану, тоді як влада виконавча, яка за Конституцією довірялася королю, розглядалася дворянськими колами в якості свого оплоту. Тим самим було остаточно зломлений абсолютизм і створена конституційна монархія. Конституція підкреслювала, що король царює "лише в силу закону", і в зв'язку з цим передбачила королівську присягу "на вірність нації та закону". Більш скромним став і сам королівський титул: "король французів" замість колишнього "король милістю божою". Витрати короля обмежувалися цивільним листом, який затверджується законодавчою владою. Разом з тим Конституція оголошувала особу короля "недоторканною і священною", наділяла його значними повноваженнями. Король розглядався як верховний глава держави і виконавчої влади, на нього покладалося забезпечення громадського порядку та спокою. Він був також верховним головнокомандуючим, призначав на вищі військові, дипломатичні та інші державні посади, підтримував дипломатичні зносини, стверджував оголошення війни. Король одноосібно призначав і звільняв міністрів, керував їх діями. У свою чергу королівські укази вимагали обов'язкової контрасигнації (підписи-скріпи) відповідного міністра, що певною мірою звільняло короля від політичної відповідальності і перекладало її на уряд. Король міг не погодитися з постановою законодавчого корпусу, мав право вето. Визнанню цього права короля передувала гостра і тривала боротьба в Установчих зборах. У кінцевому рахунку, Конституція закріпила за королем відкладальне, а не абсолютне вето, як цього домагалися прихильники збереження сильної королівської влади. Вето короля долали лише в тому випадку, якщо два наступні складу законодавчого корпусу представлять той же законопроект "у тих же самих виразах". Королівське вето не поширювалося, однак, на законодавчі акти фінансового чи конституційного характеру. Законодавча влада здійснювалася однопалатним Національним Законодавчими зборами, яке обиралося на два роки. Воно, як це випливало з принципу поділу влади, не могло бути розпущено королем. У Конституції містилися положення, що гарантують скликання депутатів і початок роботи зборів. Члени Законодавчих зборів повинні були керуватися клятвою "жити вільними або вмерти". Вони не могли зазнавати переслідувань за виражені словесно чи письмово думки або за дії, скоєні при виконанні ними обов'язків представників. У Конституції містився перелік повноважень і обов'язків Законодавчих зборів, причому особливо було виділено його право на встановлення державних податків і обов'язок міністрів звітувати у витраті державних коштів. Це робило міністрів до певної міри залежними від законодавчої влади. Збори могло порушувати справи про притягнення міністрів до суду за вчинення ними злочинів "проти громадської безпеки і конституції". Тільки Законодавчі збори володіло правом законодавчої ініціативи, прийняття законів, оголошення війни. Конституція сформулювала основні принципи організації судової влади, яка "не може здійснюватися ні законодавчим корпусом, ні королем". Було встановлено, що правосуддя відправляється безмитно суддями, що обираються на певний термін народом і затверджуються на посаді королем. Судді могли бути зміщені або відсторонені від посади лише у випадках вчинення злочину і в строго встановленому порядку. З іншого боку, і суди не повинні були втручатися у здійснення законодавчої влади, припиняти дію законів, вторгатися в коло діяльності органів управління. Конституція передбачила введення у Франції невідомого раніше інституту присяжних засідателів. Участь присяжних передбачалося як на стадії звинувачення і віддання до суду, так і на стадії розгляду фактичного складу діяння і винесення з цього приводу свого судження. Обвинуваченому гарантувалося право на захисника. Особа, виправдане законним складом присяжних, не могло бути "знову притягнута до відповідальності або піддано звинуваченням з приводу того ж діяння". Конституція остаточно закріпила склалося під час революції новий адміністративний поділ Франції на департаменти, дистрикти (округу), кантони. Місцева адміністрація формувалася на виборній основі. Але королівська влада зберігала важливе право контролю за діяльністю місцевих органів, а саме право скасовувати розпорядження департаментські адміністрації і навіть усувати її чиновників від посади. У багатьох питань організації державної влади Конституція слідувала консервативної лінії, яка проявилася, як зазначалося вище, вже в перші місяці роботи Установчих зборів. Політична помірність його лідерів знайшла своє відображення, зокрема, в тому, що конституція відтворила встановлене Декретом від 22 грудня 1789 поділ громадян на пасивних і активних, визнавши лише за останніми найважливіше політичне право - брати участь у виборах в Законодавчі збори. Зберігши передбачені в цьому декреті кваліфікаційні вимоги, Конституція ввела для активних громадян ще дві умови: 1) бути включеними до списку національної гвардії муніципалітету і 2) принести громадянську присягу. Первинні зборів активних громадян обирали виборщиків до участі в департаментських зборах, де й проходили вибори представників до Законодавчі збори. Таким чином, вибори набували двоступінчастий характер. Для вибірників передбачався ще більш високий ценз - дохід або оренда майна (житла), рівні вартості 100-400 робочих днів (в залежності від місцевості та чисельності населення). Право бути обраним в якості депутати (пасивне виборче право) надавалося особам з ще більш високим майновим доходом. Привілей багатства відбивалася і в розподілі депутатських місць. Одна третина Законодавчих зборів обиралася відповідно до розміру території, друга - пропорційно чисельності активних громадян, третя - відповідно до суми сплачуваних податків, тобто в залежності від розмірів власності й доходів. Непослідовний характер конституції проявився і в тому, що вона, побудована на ідеї рівності, не поширювалася на французькі колонії, де продовжувало зберігатися рабство. У Конституції 1791 р. вказувалося, що "нація має невід'ємним правом змінювати свою Конституцію". Але при цьому встановлювався складний порядок внесення до неї поправок і доповнень. Це робило Конституцію "жорсткою", не здатною пристосовуватися до мінливої ​​революційної обстановці. Таким чином, швидка загибель конституції і заснованого на ній конституційного ладу була фактично зумовлена.17 червня 1789 року Генеральні Штати проголосили себе Національними зборами Франції, а 23 червня ухвалили постанову щодо недоторканності депутатів. 9 липня 1789 року Національні збори проголосили себе Установчими зборами. Король готувався до розгрому зборів і, вважаючи, що у всьому винен Неккер, 11 липня відправив його у відставку.Владні повноваження, присвоєні Генеральними штатами, які перетворилися на Установчі збори, перетворили Францію на конституційну монархію. Король одягнув знак революції - трикольорову кокарду, а його родич герцог Філіпп Орлеанський приєднався до депутатів "третього стану", змінив своє ім'я на Філіппа Егаліте ("Філіпп Рівність"). З Америки в ореолі слави повернувся маркіз Лафайєт - соратник Вашингтона і герой визвольної війни американських колоній проти Англії. Його одразу ж було призначено командиром Національної гвардії. Князь Талейран зняв із себе єпископський сан і кинув "до ніг Франції" єпископські землі. Всі стали "революціонерами". Це був відносно мирний, "медовий місяць" революції. Але тільки один Жан-Поль Марат порушував гармонію скандальними статтями у підпільній газеті "Друг народу", яку він сам і видавав. У цей період політичними лідерами були конституціоналісти-фельяни, прихильники конституційної монархії. Політичні сили Франції під час революції поділилися в основному на чотири партії: роялісти - прибічники збереження старого режиму, конституціоналісти-фельяни (засідали у приміщенні монастиря ордену фельянів та називали себе "Товариство друзів Конституції"), жирондисти (бріссотинці) - представники республіканської торговельно-промислової буржуазії (лідер - юрист і журналіст Бріссо), якобінці - представники дрібної буржуазії, міських низів, прихильники рішучих революційних дій проти феодально-монархічного ладу (засідали в домініканському монастирі Святого Якова, їхні лідери - Робесп'єр, Дантон, Сен-Жюст, Марат та ін.). З 1789 і до 10 серпня 1792 року фельяни перебували при владі. У період їхнього правління Установчі збори ухвалили три найважливіші акти: 1) 11 серпня 1789 року - "Про знищення феодальних прав і привілеїв"; 2) 26 серпня 1789 року - Декларацію прав людини і громадянина; 3) 3 вересня 1791 року - Французьку Конституцію.їхнє ухвалення було безумовним досягненням першого етапу революції. Закон від 11 серпня 1789 року скасовував усе, що стосувалося особистого чи кріпосного права. Ліквідовувалися сеньйоріальні суди, скасовувалися церковні десятини, заборонявся продаж посад, ліквідовувалися податкові привілеї духівництва і дворянства, різного роду міські і провінційні привілеї, станові і службові привілеї та обмеження. Як додаток до цього документа у 1790 році було видано закон "Щодо порядку усунення феодальних прав", який скасовував почесні відмінності і права сюзерена, ліквідовував майорат, а також кріпосний стан у всіх формах, знищував баналітети і скасовував барщину. Надзвичайне значення не тільки для Франції, а й для всієї Європи мало ухвалення 26 серпня 1789 року Декларації прав людини і громадянина. В її 17 статтях проголошувалися ідеї рівності, свободи, права, законності, правосуддя, недоторканності власності, народного суверенітету. Ухвалена 3 вересня 1791 року Конституція встановлювала у Франції лад конституційної монархії. Законодавча влада реалізовувалася Законодавчими зборами, виконавча-урядом, який призначався королем. Слід зазначити, що всупереч Декларації Конституція поділила громадян Франції на "активних" і "пасивних", наділивши виборчим правом тільки перших. Це суперечило принципу рівності громадян, проголошеному в Декларації. Під час правління фельянів все ж таки сталася подія, яка свідчила про те, що роялісти не склали зброю. 21 червня 1791 року Людовик XVI утік із родиною з Парижа до прикордонної фортеці Монмеди в Лотарингії, де перебували контрреволюційні війська під командуванням відвертого монархіста маркіза де Буйє. По дорозі короля було впізнано озброєними селянами у містечку Варен і перепроваджено до Парижу. Народ вимагав суду над королем і проголошення республіки. Але Установчі збори декретом від 15 липня 1791 року зняли з короля відповідальність (нібито його "викрали"). Розлютовані маси, які зібралися 17 липня 1791 року на Марсовому полі, аби підписати текст петиції, яка засуджувала монархію, були обстріляні військами під командуванням Лафайєта. Близько 50 чоловік було вбито. 13 вересня 1791 р. Людовик XVI підписав Конституцію, а 30 вересня Установчі збори припинили свою діяльність. Король у маніфесті проголосив, що "настав кінець революції". 1 жовтня 1791 року в Парижі розпочали роботу Законодавчі збори Франції. Оскільки, ухваливши Конституцію, делегати Установчих зборів постановили, що засновники Конституції не можуть обиратися до парламенту, то ніхто з членів Установчих зборів не увійшов до Законодавчих зборів. їхній склад був цілком новим і повністю буржуазним. З 745 делегатів Зборів 250 місць одержали фельяни, 350 - помірковані республіканці, інші - представники лівих революційних угруповань, в основному якобінці. Спід мати на увазі, що в той час до складу якобінського клубу входили не тільки якобінці, а й жирондисти. Вирішальними у подальшому розвитку подій стала війна з інтервентами і ставлення до війни. Уряди Австрії, Пруссії, Англії, підбурювані емігрантами, що повтікали, активно готувалися до вторгнення до Франції, аби придушити революцію. Франція не була готова до війни. Саме тому король та його оточення, а також частина республіканців (завдяки патріотичним настроям) виступили з гаслом "революційної" війни і розв'язали її. Як і очікувалося, війська Франції зазнавали поразок, роялістськи налаштовані офіцери зраджували, королівський двір і сама королева Марія Антуанетта (дочка автрійського імператора) видавали австрійцям воєнні плани Франції. Над революційною Францією нависла загроза серйозної небезпеки. За цих умов революційно налаштована Паризька Комуна підняла 10 серпня 1792 року повстання. Повсталі парижани штурмом узяли палац. Члени комуни з'явилися до Законодавчих Зборів і стали вимагати арешту короля. Людовик XVI був арештований комуною і позбавлений трону. Міністрів було звільнено. Збори призначили Тимчасову виконавчу раду (в основному з жирондистів, але міністром юстиції був призначений Дантон). Монархію у Франції було ліквідовано. Розпочався другий етап революції - жирондистська республіка.