Німеччина

1. Утворення феодальної Німеччини  Об'єднання племінних утворень на території Німеччини в єдине ціле спочатку було здійснене в межах держави франків-через завоювання. останніми в У-УШ століттях алеманів, тюрінгів, баварів, Саксоніє. Одночасно тут відбувається становлення класового суспільства -феодального. Розпад імперіїКаролінгів (Верденський договір 843 р.) започаткував самостійний розвиток Німецької держави - Королівства східних франків. До його складу ввійшли німецькі області між Рейном, Ельбою та Альпами - племінні герцогства Баварія, Алеманія (Швабія), Франконія, Саксонія, Тюрінгія, а пізніше - Лотарингія й Фрісландія. Остаточне державне виокремлення німецьких областей відбулося з обранням у 887р. герцогами Швабії, Баварії, Франконії, Саксонії королем "східних франків" АрнульфаКарінтійського, з припиненням у Німеччині в 911 р. династії Каролінгів і, зрештою, з обранням у 919р. німецьким королем саксонського герцога Генріха І (918-936). До XIII ст. була, переважно, сформована територія Німеччини, та однією з важливих особливостей її політичного розвитку в Середні віки був поступовий розпад держави на окремі князівства, що зберігали свою незалежність аж до XIX ст. Формально на чолі держави стояв король (імператор), але фактично його влада була обмежена, насамперед, привілеями, які королівська влада надавала світським і духовним феодалам. Центральне управління здійснювалося за зразком франкської держави, тобто зберігало риси двірцево-вотчинної системи. Вищі сановники королівського палацу (канцлер, маршал та ін.) виконували одночасно й найважливіші державні функції, їхні посади поступово перетворювалися на спадкові. З XI ст. найупливовіші феодали засідали в королівській раді (гофтазі), спільно з якою правитель розглядав найважливіші питання. Міста в Німеччині за своїм статусом поділялися на дві групи: імперські та земські. Імперські міста мали більше прав і привілеїв, аніж земські. Вони управлялися обраними міською радою та магістратом, карбували свою монету, мали військо, власні судові органи тощо.

3. Священна римська імперія німецької нації Свяще́нна Ри́мська імпе́рія (лат. Sacrum Romanum Imperium, нім. Heiliges Römisches Reich), з XVI ст. Священна Римська імперія німецької нації (лат.Sacrum Romanum Imperium Nationis Germanicæ, нім. Heiliges Römisches Reich Deutscher Nation) — державне утворення, яке існувало з 962 по 1806 рік і об'єднувало землі Західної і Центральної Європи. Спочатку складалася з трьох королівств: Східного Франкського (Німеччини), Італії і Бургундії, згодом поступово розпалася на конгломерат державних утворень із різним ступенем суверенітету до влади імператора. У період найбільшого розширення до складу імперії входили території наступних сучасних держав: Німеччини, Австрії, Ліхтенштейну, Швейцарії, Люксембургу, Нідерландів, Бельгії, Монако, Сан-Марино, Ватикану, Чехії, Словенії, північної та середньої Італії, частини західної Польщі та частини східної Франції. Імперія була заснована східнофранкським королем Оттоном I, другим правителем із Саксонської династії та розглядалась як пряме продовження античноїРимської імперії та франкської імперіїКарла Великого. Процеси становлення єдиної держави в імперії за всю історію її існування так і не були завершені, і вона залишалася децентралізованим утворенням зі складною феодальною ієрархічною структурою, що об'єднувала декілька сотень територіально-державних утворень. На чолі імперії стояв імператор. Імператорський титул не успадковувався, а надавався за підсумками обрання колегією курфюрстів. Влада імператора ніколи не була абсолютною і обмежувалася аристократією Німеччини, а з кінця XV століття — рейхстагом, який представляв інтереси основних класів суспільства. Датою заснування імперії вважається 962 рік — рік коронації Оттона I у Римі. У ранній період свого існування імперія мала характер феодально-теократичної держави, а імператори претендували на найвищу владу в західному християнському світі. Посилення папського престолу і багатовікова боротьба за володіння Італією при одночасному зростанні могутності територіальних князів у Німеччині значно послабили центральну владу в імперії. В період пізнього середньовіччя запанували тенденції дезінтеграції, які погрожували перетворити Священну Римську імперію в конгломерат напівнезалежних утворень. Однак проведена наприкінці XV — початку XVI століття «імперська реформа» дозволила посилити єдність держави і сформувати новий баланс влади між імператором і суспільством, яка дозволила імперії відносно успішно конкурувати з національними державами Західної Європи. Криза Реформації і Тридцятирічної війни була подолана ціною подальшого обмеження влади імператора і перетворенням загальносуспільного рейхстагу в головний елемент імперської конструкції. Імперія нового часу забезпечувала співіснування декількох конфесій в рамках єдиної держави і збереження самостійності її суб'єктів, а також захист традиційних прав і привілеїв суспільства, проте втратила здатність до експансії, посилення центральної влади і ведення наступальних війн. Розвиток великих німецьких князівств на шляху внутрішньої консолідації та становлення власної державності входив у протиріччя з імперською структурою, що в XVIII столітті призвело до паралічу центральних інститутів і розпаду імперської системи. Священна Римська імперія проіснувала до 1806 року і була ліквідована в ході наполеонівських війн, коли був сформований Рейнський союз, а останній імператор Франц II відмовився від престолу.

3.Золота Булла. Початок правління Габсбургів Саме у ці часи склався порядок, коли імператора обирали сім наймогутніших князів імперії, які називалися курфюрстами. За імперський трон боролися представники з родин Габсбургів і Люксембургів. У 1273 р. імператором було обрано Рудольфа І Габсбурга, який швидко збагатів та заснував найбільше в Німеччині Австрійське герцогство. У середині ХІV ст. імператором було обрано представника Люксембургів — чеського короля Карла ІV (1347—1378 рр.). Імператор більше уваги приділяв своїм землям і вирішив закріпити існуючий лад, видавши в 1356 р. «Золоту буллу», яка підтверджувала старі привілеї та надавала нові: імператора обирали сім курфюрстів (князів-виборців), що отримували величезну владу (могли мати власну армію, карбувати монету, вершити суд, вести війни, мати власні ландтаги тощо). У 1438 р. на троні знову опинилися Габсбурги, представники династії яких правили Священною Римською імперією аж до 1806 р. Поступово сформувалася система німецького права: права феодалів — «Золота булла», права міст — магдебурзьке право, права селян — «Швабське дзеркало», «Саксонське дзеркало» та ін. Виникають і загальнонімецькі органи влади: рейхстаг — один із органів центральної влади, до якого входили князі, рицарі, представники імперських міст, духовенство — розв’язував тільки загальні питання; ландтаги — збори представників від станів у князівствах (діяли на місцях). Почалися процеси утвердження централізованої держави, але князі перешкоджали цьому розвитку, і шлях до єдиної держави розтягнувся аж на п’ять століть. Золота булла 1356 (лат. Bulla Aurea) — законодавчий акт Священної Римської імперії, ухвалений імперським рейхстагом в 1356 році; найвідоміший з документів, що називався «Золота булла». Текст документа, складений латиною, затверджений імператором Карлом IV Люксембурзьким. Дія булли припинилася з закінченням існування імперії (1806 року). Булла регламентувала обрання німецького короля (імператора) колегією семи імперських курфюрстів (архиєпископів Майнца, Тріра і Кельна, короля Чехії, Рейнського пфальц-графа, герцога Саксонії і маркграфа Бранденбургу) і визначала права цих курфюрстів. Провідна роль у рейхстазі відводилася архиєпископу Майнцському. Крім того, булла забороняла поділ територій курфюрств.