11.Правова система. Загальна характеристика

Сучасна правова система Франції в своїх основних рисах сформувалася в період Великої французької революції 1789-1794 рр.. і в першу пішли за нею десятиліття, особливо в роки правління Наполеона (1799-1814 рр..). Найважливішими документами цієї епохи, що зумовили становлення і подальший розвиток правової системи Франції, є Декларація прав людину і громадянина 1789 г., ряд конституційних актів періоду Революції і кодифікація найважливіших галузей права - 5 кодексів, підготовлених під наглядом, а іноді й за безпосередньої участі Наполеона: Цивільний кодекс 1804, Цивільного процесуального кодексу 1806, Торговий кодекс 1807, Кримінально-процесуальний кодекс 1808 р. і Кримінальний кодекс 1810. Більшість названих актів і понині зберігають свою юридичну силу: Декларація прав людини і громадянина вважається складовою частиною діючої Конституції 1958 р., а з 5 наполеонівських кодексів 3 (Цивільний, Торговий і Кримінального), хоч і зазнали значних змін, визнаються чинними, і лише 2 кодексу замінені новими: Кримінально-процесуальний - повністю і Цивільний процесуальний - частково. В епоху "старого режиму", що передувала буржуазної революції, найважливішу роль серед джерел права відігравали видавалися офіційно з XVI ст. зборів правових звичаїв, серед яких налічувалося близько 700 зборів місцевих звичаїв і близько 60 зборів "загальних звичаїв", що діяли на території однієї або кількох провінцій (провідними були "Звичаї Парижа"). Французькі правові звичаї, записи яких збереглися починаючи з V ст., У свою чергу формувалися під сильним впливом римського і канонічного права (головним чином на півдні країни) або звичайного права давньогерманської племен (на півночі країни), але згодом придбали самостійний і досить суперечливий характер, що і призвело до намаганням об'єднати правові звичаї в масштабі якщо не всієї Франції, то її великих історичних областей. Поряд з правовими звичаями відому роль серед джерел права до XVII-XVIII ст. стали грати законодавчі акти, що видавалися королівською владою. Серед них особливе значення мали ордонанс, підготовлені урядом Кольбера, у тому числі: про цивільному процесі (1667), про кримінальному процесі (1670), про торгівлю (1673), а пізніше і королівські ордонанс уряду д'Агессо: про договори дарування (1731 ), про заповіти (1735), щодо врегулювання сімейних майнових спорів (1747) та ін Багато положень цих актів у більш-менш переробленому вигляді увійшли у Цивільний, Торговий і інші наполеонівські кодекси, а Цивільний процесуальний кодекс 1806 був значною мірою відтворенням кольберовского ордонанс 1667 Звісна, хоча і значно менша вплив на кодифікацію надали норми звичаєвого права, перш за все зібрані в "звичаї Парижа". Укладачі наполеонівських кодексів, спираючись на багатовіковий досвід французького права, зробили у сфері правового регулювання такі революційні перетворення, які забезпечили максимально вільний розвиток капіталістичних відносин. При цьому знайдені ними форми викладу правових інституцій, і перш за все при складанні Цивільного кодексу 1804, виявилися в більшості випадків настільки адекватними економіці та соціальних умов капіталізму, що були відтворені в законодавстві багатьох країн Європи та інших континентів або стали орієнтирами при підготовці там відповідних кодексів. У сучасній системі джерел права центральне місце займають Конституція Французької Республіки 1958 р., Декларація прав людини і громадянина 1789 р., а також містить розгорнутий виклад демократичних прав та свобод громадян преамбула до Конституції 1946 р., разом з Декларацією 1789 проголошена складовою частиною діючої Конституції країни. Серед законодавчих актів, що видаються французьким парламентом, особливу роль відіграють органічні закони, що доповнюють важливі конституційні становища. Звичайні закони - акти парламенту - регулюють небудь галузі права, які окремі правові інститути. До числа звичайних законів належать і кодекси, відповідні традиційної наполеонівської схемі законодавства: цивільний, кримінальний та інші, зміни в яких також проводяться шляхом видання законів, якщо законодавець не наказує іншого. Чинна Конституція 1958 допускає широкі можливості правового регулювання шляхом видання регламентарних актів виконавчою владою - урядом, міністрами і уповноваженими на те органами адміністрації. В ст.34 Конституції визначено перелік областей правового регулювання, що знаходяться у виключній компетенції законодавчій владі: права і свободи громадян, правила націоналізації і денаціоналізації підприємств, порядок виборів до Парламенту і місцеві органи самоврядування, кримінальна відповідальність і судочинство, а також визначення основних принципів, істотних для оборони країни, фінансів, освіти, для цивільного і торгового права, для трудового права та соціального забезпечення та ін. Всі інші правові питання, що не входять у сферу законодавства, охоплюються постановами актами різного рівня. Серед них найбільш значущі ордонанс - акти, що приймаються Урядом з дозволу Парламенту і за висновком Державної ради в областях, зазвичай регулюються законодавством. Ордонанс підлягають затвердженню Парламентом у визначений термін, після чого вони набувають сили закону. Важливе місце у системі регламентарних актів займають підписувані Президентом урядові декрети, частина яких може бути прийнята тільки після висновку Конституційного ради, або декрети, що видаються Президентом без попереднього обговорення їх в Раді міністрів.Поряд з класичними кодексами, основний зміст яких було визначено ще у наполеонівську епоху, в XX ст. поширилася практика видання консолідованих законодавчих актів з окремих досить великим галузях правового регулювання. Ці нормативні акти також називаються кодексами, хоча на відміну від "класичних" вони можуть включати норми, видані не тільки в законодавчому порядку, а й за допомогою регламентарних актів. Нині налічується кілька десятків таких кодексів - про працю, дорожній, сільськогосподарський, податковий, митний, кодексу охорони здоров'я та ін Відому роль як джерела права грають у Франції також правові звичаї насамперед в галузі торгівлі, і судова практика, особливо постанови Касаційного суду. У деяких випадках постанови ці слугують не тільки загальним орієнтиром для судової практики за певними категоріями справ, а й вказівкою при вирішенні конкретних питань, по яких є прогалини в законодавстві.

ВЕЙМАРСЬКА РЕСПУБЛІКА