30. Проблема зайнятості засуджених в увп.

Проблема трудової зайнятості засуджених існувала завжди, але особливо гостро вона постала сьогодні за умов переходу до ринкової економіки. У зв’язку з переходом до ринкової економіки і розладом господарського механізму, традиційні форми зайнятості засуджених почали зазнавати істотних змін. Значно погіршилося матеріально – технічне забезпечення. Бракує сировини, палива, потрібного обладнання. Тому цілком закономірно, що на підприємствах установ виконання покарань скорочуються обсяги виробництва, погіршується його ритмічність. Щодо повної працезайнятості вже й говорити нічого. У той же час безробіття не повинно поширюватися на цю категорію осіб. Сьогодні одним з перших завдань мусить бути вирішене питання про переведення усієї системи виконання покарань на фінансування з державного бюджету та розширення прав цих установ щодо подальшого розвитку ними підприємницької діяльності. Зайнятість – складна соціально-економічна категорія, і її слід розглядати в різних аспектах – економічному, правовому. Демографічному, фізіологічному тощо. В соціально-правовому аспекті зайнятість слід розуміти як реалізацію права на працю, в соціально-демографічному – як використання трудових ресурсів з урахуванням статево-вікової структури, в соціально-фізіологічному – як зайнятість населення в залежності від вікових меж з урахуванням суспільно-нормального рівня інтенсивності праці. А. Л. Жук вважає, що організація трудової зайнятості засуджених та організація виробництва в установах виконання покарань можуть ефективно розвиватися на основі науково-технічного прогресу та підвищення якості продукції на базі сучасних досягнень науки та техніки, для чого необхідна розробка цільової комплексної програми розвитку матеріально-технічної бази пенітенціарних установ. О. М. Неживець вважає, що працевлаштування засуджених не за фахом в установах виконання покарань призводить до негативного ставлення до праці. Під час перекваліфікації засуджений втрачає свою кваліфікацію, забуває колишню професію, а навчається в установі виконання покарань новій, і гарний фахівець перетворюється в поганого, часто відмовляється від праці, порушує трудову дисципліну і режим. О. Г. Колб, розглядаючи запобігання злочинам в установах виконання покарань, вважає, що моральна та фізична застарілість матеріально-технічної бази пенітенціарних установ є основною причиною недостатнього використання праці засуджених. В умовах формування в країні ринкової економіки на форми зайнятості впливають найрізноманітніші фактори. Велике значення відіграло прийняття закону України «Про зайнятість населення». У ньому передбачені економічні, правові та організаційні проблеми регулювання зайнятості, працевлаштування осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі, їх підготовка, перепідготовка тощо. Державний департамент пенітенціарної служби прийняв ряд нових нормативних актів, що реформують кримінально-виконавчу систему і регулюють зайнятість і місцях позбавлення волі. В числі інших нормативних актів можна назвати постанови Кабінету Міністрів від 05.11.1991 року «Про першочергові заходи щодо забезпечення життєдіяльності виправно-трудових установ, лікувально-трудових профілакторіїв в умовах переходу до ринкових відносин», від 26.02.1994 року «Про Програму приведення умов утримання засуджених, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі, а також осіб, що тримаються в слідчих ізоляторах і лікувально-трудових профілакторіях, у відповідність з міжнародними стандартами», від 02.12.1996 року «Про невідкладні заходи щодо залучення до праці осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі», від 01.03.1999 року «Про затвердження граничної чисельності працівників центрального апарату Державного департаменту з виконання покарань», Указ Президента від 31.07.1998 року «Про Положення про Державний департамент з питань виконання покарань» на інші.

В умовах ринкової економіки, коли зростає чисельність безробітних, не можуть знайти собі роботу не тільки особи, які звільнені з місць позбавлення волі, але й пересічні громадяни. Якщо раніше основними формами працевлаштування засуджених було власне виробництво, кооперація, контрагентські роботи, то в умовах ринку відбулося, передусім, скорочення контрагентних робіт і кооперації, оскільки як міністерства, так і відомства не можуть використовувати робочу силу засуджених на своїх підприємствах і будовах за браком місць навіть для своїх працівників. Власне виробництво в установах виконання покарань функціонує не повною мірою, оскільки розладнаність господарчого механізму в сучасних умовах призвела до його скорочення. До того ж, в установах виконання покарань застарілі машини, верстати і інше обладнання, мало уваги приділяється організації праці засуджених. Кожний третій засуджений не виконує норм виробітку, їх праця мало продуктивна, в більшості установ, що виконують покарання, витрати на утримання засуджених перевищують доходи від їх праці. У більшості засуджених, навіть у тих, які добросовісно ставляться до праці, відсутня матеріальна зацікавленість у результатах своєї трудової діяльності. Це є закономірним, адже оплачуються результати праці за пониженими тарифами. Продуктивність праці засуджених удвічі-тричі нижча ніж у кадрових працівників, зайнятих на таких же видах робіт в підприємствах народного господарства. Показники трудової зайнятості засуджених протягом багатьох років і десятиліть мають тенденцію до погіршення. Все це в сучасних умовах потребує кардинального вирішення питань докорінної перебудови діяльності установ по виконанню покарань. В цілому неповна трудова зайнятість засуджених завдає великих соціальних і економічних збитків. У середовищі засуджених, які вимушені працювати не на повну силу, починається морально-психологічний розлад, утворюються угрупування, порушується режим, і, в кінцевому підсумку, скоюються злочини. В цих випадках, праця не несе виховного характеру, і, замість виправлення та перевиховання злочинець деградує, в нього не виробляється звичка до праці, а, навпаки, бездіяльність породжує відразу до праці, і це входить в звичку. Хоча, як показує вивчення практики діяльності виправних установ, щорічно кожний шостий засуджений, який перебуває у місцях позбавлення волі, залишається не залученим до суспільно-корисної праці. В ряді установ засуджені не забезпечуються працею, причому протягом тривалого часу. Таке становище обумовлюється цілим рядом факторів, що впливають на неповну трудову зайнятість засуджених – соціально-демографічних, соціально-економічних, організаційно-технічних, правових, криміногенних. Часто неповна трудова зайнятість населення має місце у зв’язку з нераціональним розподілом та використанням праці засуджених. Це викликається, передусім, специфічними умовами виробничої діяльності, пов’язаними з виконанням режимних вимог установ виконання покарань, значними матеріальним та грошовими затратами на будівництво охоронних споруд та об’єктів трудового виконання покарань, недостатнім професійним рівнем робочої сили, великою плинністю засуджених нерівномірністю їх надходження та звільнення тощо. Перехід від адміністративно-територіальної системи управління місцями виконання покарань до регіональної та галузевої структури є об’єктивною необхідністю в умовах ринкової економіки. Якщо не зберігати існуючу систему адміністративно-територіального працевикористання засуджених на перспективу, то це призведе до подальшого погіршення їх становища і не сприятиме їх виправленню і перевихованню.