2.3. Здібності

У самореалізації особистості важливу роль відігра­ють її здібності.

Здібності — індивідуально-психологічні особливості особистості, що є передумовою успішного виконання нею певної діяльності.

Формування здібностей відбувається на основі задат­ків — вроджених анатомо-фізіологічних особливостей нервової системи мозку. В основі однакових досягнень за певного виду діяльності можуть бути різні здібності, разом з тим одна й та сама здібність є умовою успішності різних видів діяльності. Здібності за основними видами діяльності бувають загальними і спеціальними. До за­гальних здібностей належать психічні властивості людини (увага, спостережливість, запам'ятовування, твор­ча уява, розважливість та ін.). До спеціальних здібнос­тей — психологічні особливості індивіда, що забезпечу­ють йому успіх у певному виді діяльності: образотворчі здібності (почуття лінії, пропорції тощо), математичні здібності (схильність до аналізу і синтезу тощо) та ін.

Отже, аналіз здібностей дає змогу зрозуміти, чому різні люди майже в однакових умовах життєдіяльності досягають різних інтелектуальних, творчих, професій­них успіхів, швидше і краще за інших засвоюють знан­ня, вміння, навички.

Ефективність управлінської діяльності значною мі­рою залежить від загальної здібності до управлінської діяльності (ЗЗУД). Про виразність ЗЗУД свідчать умін­ня керівника розв'язувати нестандартні завдання і проблеми, здатність мислити масштабно, а також нас­лідки вияву цих здібностей. Наприклад, керівника ха­рактеризують за ступенем різноманітності використо­вуваних ним прийомів і методів управління: чим вищий цей ступінь, тим сильніший керівник. У прямій залеж­ності від управлінських здібностей керівника перебуває ефективність роботи з добору і розстановки кадрів: сильний керівник схильний підбирати сильних підлег­лих, а слабкий — слабких. А тому, шкода від слабкого керівника є подвійною: безпосередня (пряма) зумовлена низькою ефективністю його управлінської діяльності, побічна (непряма) пов'язана з негативною самоорганіза­цією. До інших наслідків ЗЗУД належать уміння правильно оцінювати діяльність, перерозподіля­ти функції управління між керівниками нижчих рангів.

2.4. Емоції

Ставлення людини до навколишнього світу, інших людей, до самої себе психічним способом виявляється через емоції.

Емоції (лат. emoveo — хвилюю, збуджую) — психічне відображен­ня у формі безпосереднього переживання життєвого змісту явищ і ситуацій.

Вони є суб'єктивною формою вираження потреб, пе­редують діяльності для задоволення потреб, спонукають і спрямовують її. Успіх і невдача, досягнення мети і крах ідеалів — усе це сприймається людиною насампе­ред емоційно. Різноманітність життєвих ситуацій по­роджує і різноманіття людських емоцій: позитивних і негативних, глибоких і поверхових тощо.

Завдяки емоціям людям легше порозумітися, об'єк­тивніше оцінити стан співрозмовника і ситуацію, спіль­ну діяльність і спілкування. Такі базові емоції, як со­ром, подив, огида, задоволення, зацікавленість, радість, гнів, горе, зневага на обличчі, наприклад, африканця ві­дображаються майже так само, як і на обличчі європей­ця. Отже, люди різних культур однаково сприймають і оцінюють вираз обличчя за емоційними станами. Це свідчить про вроджений характер основних емоцій. Але вродженими є не всі емоції, немало їх люди набувають у процесі навчання і виховання.

Емоції є внутрішньою мовою, системою сигналів, за допомогою яких індивід дізнається про те, що відбува­ється. Вони відтворюють відношення між мотивами і ді­яльністю. До основних емоційних станів людини, крім власне емоцій, належать почуття та афекти.

Почуття є однією з основних форм переживання людиною свого ставлення до предметів і явищ дійсності.

Почуття — психічні стани і процеси, які відображають емоційний аспект духовного світу людини, її суб'єктивне переживання подій, емоційне ставлення до навколишньої дійсності.

Почуття виконують сигнальну функцію, оскільки містять інформацію про оточення людини, є важливим регулятором її поведінки. Як досить стійкі психічні ут­ворення, вони виокремлюють явища, які мають ста­більну мотиваційну значущість.

Афекти

Свідченням їх є вчинки під впливом силь­них емоцій, а не логіки розуму, зниження самовладан­ня людини.

Афект (лат. affectus — хвилювання, пристрасть) — сильний і відносно короткочасний емоційний стан, пов'язаний з різкою зміною важливих для суб'єкта життєвих обставин.

Такими станами є, наприклад, лють, жах, відчай, екстаз (нестяма), екзальтація (збудження без затьмарення свідомості). Здебільшого вони супроводжуються виразною мімікою, жестикуляцією. Як правило, афекти не сприяють нормальній організації поведінки.

Прикладом афекту може бути несподіване переживання страху.

Страх — короткочасна чи стійка емоція, породжена в людині дій­сною чи уявною небезпекою.

Як психологічне явище, він виражається в тривож­них і болісних переживаннях, у переляку, жаху, пані­ці, а також у діях (стихійних чи свідомих), спрямова­них на самозбереження. Йому передують нерішучість і сумніви. Виокремлюють такі види страху: страх біднос­ті (убогості), критики, хвороби, любовного розчаруван­ня, старості й смерті. Оскільки страх є тільки станом людської свідомості, його можна контролювати і спря­мовувати. Виховання стійкості до страху пов'язане з ви­робленням умінь володіти собою за його відчуття.

Якими б емоції не були, вони завжди невіддільні від особистості, оскільки пов'язані з її потребами, відтво­рюють стан, процес і результат їх задоволення. Вдоско­налення вищих емоцій і почуттів передбачає особистісний розвиток людини.