34. Суперфіцій.

Суперфіцій (лат. superficies — наземна частина будівлі, те, що міцно пов’язане із землею) — це право землекористувача (супер¬фіціарія) використовувати чужу земельну ділянку для спорудження житлових та інших будівель.

Поява суперфіцію як окремого виду прав на чужі речі була наслідком врахування положеннями римського приватного права фізичних влас¬тивостей споруд і будівель, а також їх фізичного зв’язку із землею. Не¬можливість існування відповідних будівель (споруд) відокремлено від земельної ділянки, на якій вони розташовані, а також відносно довго¬строковий характер використання вказаних об’єктів нерухомості за призначенням визначили довготривалість відносин, у межах яких зем¬лекористувач мав право на здійснення суперфіцію. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови могло мати безстроковий ха¬рактер або обмежувалося певним терміном. В останньому випадку строк його здійснення підлягав установленню в договорі або заповіті.

Суб’єктами відносин із надання права землекористування для забу¬дови могли бути власник земельної ділянки та будь-яка фізична особа, яка мала право здійснення будівництва відповідних споруд (супер¬фіціарій). Підставами для виникнення суперфіцію могли бути договір або заповіт.

35. Застава. Види застави.

Заставне право — це речове право на чужу річ, яке служить забезпеченню зобов’язальної вимоги і дає кредитору можливість продати цю річ та одержати задоволення своїх вимог

Виникнення застави як різновиду прав на чужі речі було обумов¬лене необхідністю майнового забезпечення виконання боржником взятих на себе зобов’язань. Застава являла собою відповідне речове забезпечення, яке надавалося боржником кредиторові, суттєво змен¬шуючи ризик заподіяння останньому майнових збитків невиконанням або неналежним виконанням забезпеченого заставою зобов’язання.

Основною метою встановлення заставних відносин римські юристи вважали забезпечення належного виконання іншого (основного) зобов’язання. Виходячи з цього, право застави було похідним, залежним від основного зобов’язання, для забезпечення належного виконання якого воно встановлювалося.

У римському приватному праві існували три основні форми вста¬новлення заставно-договірних відносин — фідуція (лат. fiducia — вір¬ність своєму слову), пігнус (лат. pignus — застава), а також іпотека (грец. ??o????).

36. Поняття зобов’язання.

Зобов’язання — правове відношення, за яким одна сторона (креди¬тор) має право вимагати від іншої сторони (боржника) вчинити певну дію або втримуватися від дії.

Визначаючи основні характерні ознаки зобов’язання в приватному праві, його порівнюють, наприклад, із обов’язками сина перед батьком або громадянина перед державою. На відміну від останніх, відносинам між суб’єктами зобов’язання не притаманні такі ознаки, як підпоряд¬кованість та субординація. Як суб’єкти приватноправових відносин вони є рівними у праві, партнерстві та в судовому захисті.

Дослідники римського права вважають, що в ньому не розмежову¬валися права на речі (речові права) та зобов’язальні права

позови поділялися на дві основні групи: речові (actio in rem) та особисті (аctio in personam)