47. Укладення договору.

укладення договору являє собою, перш за все, процес досягнення домовленості осіб, який завершується тим, що вони «сходяться в одному». Римські юристи вважали, що сторони мають прагнути досягнення взаємних вигід, тому що: «...якщо чиєсь право применшується, необхідно з’ясувати, чи згоден він з цим»

Погодження воль було необхідним при укладенні будь-якого договору.

Процес укладення договору може бути більш або менш тривалим, однак він завжди складається із певних пов’язаних між собою юридич¬них дій осіб, які в разі укладення договору іменуються його сторонами.

Процес укладення договору відбувався в кілька етапів. Так, укла¬дення договору починалося з виявлення ініціативи на це хоча б однією з майбутніх його сторін. Ця сторона пропонувала укласти певний вид договору конкретній особі або невизначеному колу осіб. Така пропо¬зиція називалася офертою. Як правило, ініціатива укласти договір могла виходити від будь-якої його сторони — кредитора (creditor) або боржника (debitor).

Оферта не породжувала договір, але «зв’язувала» особу, яка зробила цю пропозицію. Це означало, що оферент не міг відмовитися від укла¬дення договору, якщо на його пропозицію пристане певна особа. Для виникнення договору було необхідним волевиявлення ще одного суб’єкта — адресата оферти. Отже, друга стадія укладення договору полягала в прийнятті пропозиції укласти договір іншою особою. Згода на укла¬дення договору називається акцептом. Акцепт мав бути безумовним, тобто особа погоджувалася з усім, що запропоновано в оферті.

Для укладення певних видів договорів юридичне значення мали дії осіб, які не були сторонами договору, наприклад затвердження контракту свідками.

48. Зміст договору

Римські юристи, зокрема Павло, визначали зміст зобов’язання взагалі та договірного зобов’язання зокрема трьома термінами: дати (dare); зробити (facere); надати (praestare).

Зміст договору становлять елементи, які визначають права та обов’язки його сторін.

У зв’язку з тим, що елементи договору мали неоднакове юридичне значення для окремих видів договорів, їх поділяли на три групи: іс¬тотні (essentialia); звичайні (naturalia); випадкові (accidentalia).

Істотними (essentialia) вважаються ті елементи договору, без яких він не міг існувати. Для кожного виду договору визначаються власні істотні елементи

Звичайні (naturalia) елементи не є обов’язковими, тобто їх відсут¬ність не впливає на чинність договору. Однак, як правило, ці елементи включаються до договорів певного виду

Крім зазначених елементів, договір може містити випадкові (accidentalia) елементи, які не є обов’язковими чи звичайними для цього виду договору, але включені в конкретний договір за бажанням його сторін. До таких елементів належали умови (condicio) і строки (dies), з якими пов’язувалися певні правові наслідки

Умова (condicio) — це застереження в договорі, за допомогою якого юридичні наслідки договору стають залежними від настання (ненастання) в майбутньому певної події, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Умова договору не може суперечити закону і добрим зви¬чаям, а також має бути здійсненною.

Подібною до поняття «умова» була категорія «строк». Строк (dies) — це подія, яка неминуче настане в майбутньому. Строком, наприклад, вва¬жається смерть особи.

Римські юристи розрізняли такі строки: визначений строк, тобто той, щодо якого відомо, коли він настане (строк дії договору — 1 рік); невизначений строк, щодо якого відомо тільки, що він неодмінно настане в майбутньому, але невідомо коли саме (смерть фізичної особи).

Мета договору (лат. causa — причина) — це найближча ціль, задля якої укладається договір; матеріальна підстава укладення договору