62. Спадкування за законом.

Спадкування за законом (hereditas ab intestato) настає в тих ви¬падках, коли після померлої особи не залишилося заповіту або коли спадкоємець за заповітом із тієї чи іншої причини не прийняв спад¬щини.

Відома нам стародавня римська система спадкування за законом, яка належить до епохи Законів ХІІ таблиць, виходить від сімейної єдності майна та агнатської спорідненості. Відповідно до цього Закони ХІІ таблиць визнають першочерговими спадкоємцями безпосередньо підвладних спадкодавця (in patria potestate), дружину (in manu) помер¬лого, його дітей, усиновлених та онуків від раніше померлих синів.

Із розвитком економіки патріархальна сім’я розкладається, і сімейну власність змінює індивідуальна приватна власність. У зв’язку з цим система спадкування, побудована за принципом агнатського споріднення, втратила свою підставу. За преторським едиктом при спадкуванні враховувалося когнатське (кровне) споріднення.

Перший клас — усі діти померлого та особи, які прирівнювалися до них. До цього класу належали: еманциповані діти померлого, а також діти, яких він віддав до усиновлення, якщо до моменту смерті спадко¬давця вони були звільнені від влади усиновлювача.

Другий клас — особи, які мали право спадкування за Законами ХІІ таблиць, тобто агнатські родичі.

Третій клас охоплював кровних родичів померлого (cognati proximus) у порядку ступенів до шостого ступеня споріднення включ¬но.

Четвертий клас надає спадщину за законом одному з подружжя, який залишився живим (unde vi uxo — чоловік або дружина).

Спадкування за новелами Юстиніана. Суттєво порядок спадку¬вання за законом був реформований у новелах Юстиніана. Так, була спрощена система спадкування за законом, яка будувалася виключно на когнатському спорідненні.

За системою Юстиніана спадкування здійснювалося за чотирма чергами.

Першу чергу становлять низхідні родичі померлого: сини та доньки, онуки раніше померлих дітей.

Другу чергу становлять висхідні родичі (батько, мати, дід, баба та інші), а також повнорідні брати та сестри, діти раніше померлих братів та сестер (племінники).

Третя черга — неповнорідні брати та сестри, тобто ті, які народжені від одного з померлих батька, але від різних матерів або від однієї матері, але від різних батьків, а також діти неповнорідних братів та сестер (за правом представлення).

До четвертої черги закликаються всі інші бокові кровні родичі без обмеження ступенів.

Відумерла спадщина (bona vacantia). Якщо спадщину не прий¬няли ні спадкоємці за заповітом, ні спадкоємці за законом, вона вважа¬лася відумерлою. У стародавні часи таке майно вважалося безгоспо¬дарним і могло бути захоплене кожним. З епохи принципату відумерле майно передавалося державі; у період абсолютної монархії міська курія, церкви, монастирі отримували перевагу щодо набуття відумер¬лої спадщини після осіб, які належали до цих організацій.

63. Спадкування за заповітом.

Заповітом (testamentum) у римському праві вважалося не будь-яке розпорядження особи на випадок смерті, а лише те, що містить при¬значення спадкоємця (hereditas institutio).

До змісту заповіту могли також включатися інші розпорядження: від¬кази (легати), призначення опікунів для малолітніх спадкоємців тощо.

Заповіт мав юридичну силу, якщо є сукупність певних умов: а) укла¬дення у встановленій формі; б) активна заповідальна правоздатність заповідача (testamenti factio activa); в) призначення спадкоємцем особи, яка має пасивну заповідальну правоздатність (testamenti factio passiva).

Форма заповіту, надзвичайно громіздка у стародавні часи, посту¬пово спрощувалася, але все ж таки і в юстиніанівський період була достатньо складною. Існували приватні та публічні заповіти.

Приватні заповіти здійснювалися без участі органів державної влади. Залежно від форми волевиявлення приватні заповіти могли бути письмовими і усними.

Для письмових заповітів встановлювалися особливі вимоги щодо їх складання. Так, заповіт, як правило, мав укладатися особисто запові¬дачем і підписувався ним власноруч у присутності семи свідків. Якщо заповідач не міг підписати заповіт, то запрошували восьмого свідка, який підписував заповіт і вказував, що він це робить за дорученням заповідача. Свідки засвідчували заповіт своїми підписами та скріплю¬вали печатками. Усний заповіт оголошувався в присутності восьми свідків мовою, зрозумілою для всіх.

Поряд із приватними, практикувалися публічні заповіти, які укладалися за участю органу державної влади: а) шляхом внесення усної волі заповідача до протоколу суду (судовий заповіт); б) шляхом передачі до імператорського архіву на зберігання письмового заповіту (заповіт, який подавався імператору).

Заповідальна правоздатність. Для здійснення заповіту вимагалася спеціальна здатність — активна заповідальна правоздатність (testamenti factio activa). Вона передбачала наявність загальної правоздатності в галузі майнових відносин. Активна заповідальна правоздатність повністю зале¬жить від загальної цивільної правоздатності, отже, зменшення останньої після укладання заповіту робить заповіт недійсним. Пасивна заповідальна правоздатність — це здатність особи бути спадкоємцем. Цей вид правоздатності виникав за таких випадків: під час укладання заповіту, смерті заповідача та прийняття спадщини. Він визначався методом виключення, тобто визначали тих осіб, які цим правом не користувалися.