8. Правове положення рабів.

У Давньому Римі з часів його заснування і до розпаду Римської ім¬перії незмінними були такі положення, що «людина вмирає у рабі» і «раб є річчю» (res)

У зв’язку з тим, що раб був об’єктом права, він не мав ні публічних прав, ні правоздатності у приватноправовій сфері.

Раби не могли слу¬жити в римських легіонах, не платили повинностей, оскільки не були власниками майна, носіями будь-яких прав, не могли мати сім’ю. Зв’язок раба з рабинею, як і з будь-якою жінкою, не визнавався шлюбом і не мав жодних правових наслідків. Діти, народжені рабинею, набували статусу матері і не підпадали під батьківську владу. Раб як річ міг стати об’єктом будь-якого права (права власності, застави, особистих сервітутів тощо), предметом будь-якого правочину (купівлі-продажу, міни, дарування, майнового найму). Якщо над рабом здійснено насильство, заподіяно йому каліцтво чи інше ушкодження, то позов пред’являвся не рабом, а його господарем як за пошкоджену річ.

Припинення рабства відбувалося шляхом мануміссії (manumissio). Римському праву були відомі такі види мануміссії: шляхом внесення до заповіту розпорядження про звільнення раба (лат. manumissio testamento — мануміссія за заповітом); шляхом включення раба за на¬казом господаря до списків цензу (лат. manumissio censu — мануміссія за цензом); шляхом фіктивного судового процесу про свободу (лат. manumissio vindicta — мануміссія за вендиктою).

9. Юридичні особи у римському приватному праві.

Суб’єктом правовідносин може бути не тільки фізична особа (ок¬рема людина), але й об’єднання осіб, які виступають в обігу як одне ціле.

Учення про юридичну особу тільки зародилось в Римі. У зв’язку з тим, що юридичні особи не набули великого значення з розвитком господарського життя Риму, римські юристи не розробили поняття юридичної особи як особливого суб’єкта, що протиставляється особі фізичній1. Уже в Законах XII таблиць згадувались різні приватні кор¬порації (universities або collegium) — релігійного характеру, професій¬ні об’єднання ремісників тощо.

Проявом ідеї юридичної особи було визнання за муніципіями (міськими общинами) права на самоуправління і господарську само¬стійність, у своїх майнових відносинах вони мали змогу керуватися нормами приватного права. Цим вони прирівнювалися до статусу фі¬зичних осіб.

Наслідком тривалого розвитку ідеї юридичної особи було вироблен¬ня римськими юристами певних ознак цього суб’єкта права. Корпорація виступала у приватноправових відносинах як самостійний єдиний суб’єкт нарівні з фізичними особами. Майно корпорації не належало її членам, а було відокремленою власністю корпорації. Вихід зі складу об’єднання окремих осіб не впливав на юридичний статус об’єднання. Корпорація мала право від свого імені вступати в будь-які цивільні правовідносини як з іншими корпораціями, так і з фізичними особами.

У Римі існували такі види юридичних осіб: державна, а згодом і імператорська скарбниця, муніципії, різні спілки осіб однієї про¬фесії — м’ясників, пекарів, ремісників, могильників тощо, а також різноманітні релігійні об’єднання.

Діяльність юридичної особи припинялась: у разі досягнення поставленої мети; якщо діяльність набувала незаконного характеру; унаслідок вибуття всіх її членів. Класичні юристи визнавали, що міні¬мальна кількість, необхідна для функціонування юридичної особи, становила три особи.