17. Позовна давність.

Позовна давність у розумінні сучасного права становить строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права чи інтересу.

В архаїчну епоху в давньоримському праві не існувало позовної давності, усі позови вважалися вічними, тобто могли бути заявлені й розглянуті незалежно від часу, що минув після порушення права.

Для визначення точної дати спливу строку необхідно було встано¬вити початок перебігу позовної давності. За загальним правилом він пов’язувався з моментом, коли виникає позовна претензія.

Для перебігу позовної давності є характерною можливість його переривання та зупинення. Переривання перебігу означало, що час, який минув до переривання, не зараховувався у строк, а після пере¬ривання позовна давність починалася спочатку. Підставами для цьо¬го вважалися визнання боржником боргу і подання позову. Зупинен¬ня перебігу позовної давності наставало в разі, якщо об’єктивні фактичні чи юридичні обставини заважали сторонам стати учасни¬ками процесу. Такими визнавалися воєнні дії, стихійні лиха, епідемії, недієздатність особи, відсутність по державних справах. У разі подання позову після спливу позовної давності відповідач мав право заперечити позов посиланням на сплив строку і на цій під¬ставі виграти процес.

18. Поняття речового права.

речове право, під яким розуміли сукупність правових норм, що встановлювали постійні та безпосередні право¬мочності окремих суб’єктів на свій розсуд використовувати повністю або частково будь-які речі

Ще на ранніх стадіях розвитку римського права із речових прав сформувалося володіння2, яке згодом породило право власності як най¬більш абсолютне речове право та похідні від нього речові права на чуже майно, а саме: сервітути, емфітевзис, суперфіцій, заставне право.

Таким чином, у Давньому Римі існували такі види речових прав: володіння, право власності та права на чужі речі.

19. Поняття речі. Класифікація речей у римському праві.

Речі в римському праві розглядалися як певні предмети матеріаль¬ного світу, «доступні пануванню людини»

У філософському аспек¬ті все, що існує матеріально та піддається пізнанню, визнавалося ре-чами.

Як зазначав Гай, головним є поділ речей на речі божественного права (res divini iuris) і людського права (res humani iuris)

Щодо таких речей визнавалося неможливим існування ні державної, ні приватної власності, а самі вони, будучи належністю небесних володарів, користувалися особливою охороною і захистом з боку Римської держави. Речами божественного права виз¬навалися сакральні речі (res sacrae), тобто ті, що державною владою Риму присвячені одному чи декільком богам та освячені понтифіками. До сакральних речей належали, зокрема, храми

Іншим різновидом речей божественного права були речі вша¬новані (res religiosae), зокрема місця для поховання.

Речі людського права, в свою чергу, поділялися на публічні й при¬ватні. Суб’єктом права на публічні речі виступав римський народ, тоді як носієм прав на приватні речі — окремі особи. До публічних нале¬жали речі, що перебували в спільному користуванні, — повітря, річки, моря, їх береги, дороги, театри тощо; речі, що забезпечували виконан¬ня державних функцій, — казна, військове майно; речі, що входили до державного земельного фонду.

Подальшого розподілу на групи зазнали речі приватного права (res privata). Так, виділялися речі, допущені до цивільного обороту (res in commercio), і речі, що існують поза оборотом (res extra commercium).

Римськими юристами було опрацьовано також поділ речей на тілесні (res corporals) та безтілесні (res incorporales). До тілесних речей належали матеріальні об’єкти, що існували в навколишньому світі, незалежно від правових приписів, тоді як до безтілесних — пра¬ва, включаючи права на чужі речі (сервітут, узуфрукт тощо), зобов’язальні права вимоги. Тобто безтілесні речі існували лише у відно¬синах між людьми, що регулювалися римським цивільним правом.

У римському праві існував поділ речей на манциповані (res mancipi) і неманциповані (res nec mancipi). Критерієм такої класифікації висту¬пає правова форма переходу прав на ті чи інші види речей. Манципо¬вані речі переходили від одних осіб до інших лише в суворо визначених формах, за допомогою освяченого ритуалу манципації, що був доступ¬ний лише римським громадянам. До цієї групи речей було віднесено найбільш важливі з економічних позицій того часу речі — раби, зе¬мельні ділянки, робоча худоба. Усі інші речі вважалися неманципова¬ними, їх оборот регламентувався менш детально, а форми передачі неманципованих речей були спільними як для римських громадян, так і для інших мешканців Римської держави. Ця класифікація була при¬таманна лише римському праву.

Виділялися в римському праві і такі види речей, як рухомі (res mobiles) та нерухомі (res immobiles). Рухомими визнавалися речі, що могли змінити своє розміщення в просторі, не змінюючи цінності і не завдаючи шкоди їх призначенню. Існували рухомі речі, що пере-сувалися самостійно (раби, тварини), та ті, що не могли пересуватися самостійно, тобто всі інші рухомі речі

Нерухомими в римському праві вважалися речі, що не могли бути переміщені без заподіяння шкоди їх економічному призначенню. Не¬рухомістю вважалася земля, все, що пов’язане із нею (будівлі, споруди, насадження тощо).

З часів римського права набула поширення класифікація речей на родові (genera) та індивідуальні (species). Родовим речам були прита¬манні спільні риси даної групи речей, такі речі мали один спільний род і не мали в обороті індивідуальності.

Римському праву була відома і класифікація речей на споживні й неспоживні. Критерієм поділу слід визнати об’єктивні функціональ¬ні якості речей (зокрема, паливо, продукти харчування): споживні речі припиняють своє існування в процесі споживання, тоді як неспоживні речі розраховані на тривале багаторазове використання і експлуатацію (раби, робоча худоба

Наступною класифікацією є поділ речей на подільні (res divisibiles) і неподільні (res indivisibiles). Подільними були речі, які допускалося поділяти на складові частини без зміни їх майнової цінності та завдан¬ня шкоди їх економічному призначенню. До подільних речей переваж¬но належали земельні ділянки. Неподільні речі при діленні на частини втрачали функції єдиного цілого (наприклад, сідло).

За функціональною єдністю вирізняли речі прості (одиничні), складні та збірні. До першої групи належали речі, які визначаються

«одним духом» тобто елементи яких не мають само¬стійної сутності, як-то: раб, колода, каміння. Складні речі існують як функціонально визначені одиниці, що об’єднують декілька самостій¬них речей1. Збірні речі складаються з елементів, наділених власною індивідуальністю, але сприймаються як складові частини цілого, наприклад отара овець, яка виступає єдиним об’єктом речових і зобов’язальних прав тощо.

Римські юристи виділяли також плоди і доходи речі. До плодів належали всі блага, що виникали в ході експлуатації речі, будучи похідними від неї (наприклад, урожай дерев). Від плодів відрізнялися інші блага, тобто корисні результати, отримані не безпосередньо від речі, а в результаті циркуляції її в обігу, учиненні правочинів із нею за участю третіх осіб так, проценти з грошей не входять у плоди. Доходи розглядалися в Римі як плоди цивільні, отримані без¬посередньо від використання речі, наприклад, при здаванні речі в найм.