54. Консенсуальні контракти.

Складність формальних вимог до укладення вербальних і літераль¬них контрактів обумовила потребу в існуванні договорів, не пов’язаних з певною чітко визначеною формою.

Консенсуальними є контракти, в яких зобов’язання виникає з мо¬менту досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов, іншими сло¬вами, для укладення цих контрактів достатньо було згоди сторін.

Римське право розрізняло чотири види консенсуальних контрактів: купівлю-продаж, найм, доручення, товариство.

Договір купівлі-продажу (emptio-venditio) — це договір, за яким продавець (venditor) зобов’язується передати покупцеві річ (res) чи товар (merx), а покупець (emptor) зобов’язується прийняти річ чи товар і сплатити обумовлену вартість (pretium).

Унаслідок свого значення і простоти укладення договір купівлі-продажу набув найбільшого поширення серед консенсуальних договорів. З його допомогою опосередковувався перехід права власності на речі.

Щоб договір купівлі-продажу був укладений, достатньо простої згоди сторін із двох обов’язкових умов: 1) речі, що продається, і 2) ціни, що виплачується за неї.

Договір найму (locatio conductio) — це договір, за яким наймодавець зобов’язується передати майно в користування, виконати певну роботу чи надати послугу, а наймач зобов’язується оплатити це.

Отже, у римському праві найм охоплював досить широке коло відносин по відплатному користуванню речами, виконанню робіт та наданню послуг.

Розрізняли три види найму:

1) найм речі (locatio rei) — це надання у відплатне користування речі (в тому числі житла);

2) найм роботи (locatio conductio operis) — це різновид договору найму, за яким контрагент за обумовлену працю зобов’язувався не прос¬то виконати будь-яку роботу, а в результаті виконання отриманого замовлення досягти заздалегідь обумовленого замовником результату. Це прототип договору підряду, який включав також перевезення;

3) найм робочої сили (locatio conductio operarum), або найм послуг, — це різновид договору найму, за яким продавець зобов’язується за обумовлену плату надати здатність до праці для використання в певних цілях, а наймач (роботодавець) зобов’язується використовувати її та оплачу¬вати робочий час. Вважається прототипом трудового договору.

Договір доручення (mandatum) — це договір, відповідно до якого одна сторона — довіритель (mandans) — доручала зробити що-небудь у своїх інтересах іншій особі — повіреному (mandator), яка зобов’язувалася вчинити ці дії безвідплатно.

Договір товариства (societas) — це договір, відповідно до якого кілька осіб поєднують свої вклади для досягнення спільної мети (наприклад, збудувати будинок, разом вести торгівлю тощо).

Розрізняли чотири види товариств (і відповідно договорів товариства):

1) товариство всього майна (societas omnium bonorum) — вини¬кало між членами сім’ї, які спільно отримали спадщину і домовилися зберегти сімейну спільність;

2) дохідне товариство (societas quaestus) — виникало між особа¬ми, які поєднували частину свого майна у вигляді внесків із метою отримання в майбутньому спільних доходів;

3) товариство якої-небудь справи (societas alicujus negotiationis) — створювалося з метою спільного здійснення певного виду діяльності шляхом поєднання особами необхідного для цього майна;

4) товариство однієї речі або однієї справи (societas unius rei) — виникало при поєднанні осіб для спільного користування однією річчю (землею, рабом) або для здійснення разового заходу (наприклад, тор¬гового рейсу).

55. Безіменні контракти.

У Давньому Римі існував традиційний поділ всіх контрактів на чотири групи, а саме ті, що породжують зобов’язання: 1) словом (verbis); 2) буквою (litteris); 3) річчю (re contrahitur obligatio) або 4) згодою (consensu).

Після того як наведена класифікація міцно ввійшла в юридичну традицію, почали з’являтися нові договори, які не підпадали під існуючу класифікацію (виходили за її межі). Тривалий час вони не були юридично визнаними. У зв’язку з цим сторона, яка виконала свої обов’язки за одним із таких договорів, але не отримала зустрічного задоволення, могла лише вимагати повернення виконаного.

Цю групу договорів називали безіменні контракти (contractus innominati).

З часом ці договори почали захищатися претором, а римські юри¬сти класифікували їх за допомогою наступних словесних формул: 1) даю, щоб ти дав (do ut des); 2) даю, щоб ти зробив (do ut facias); 3) роблю, щоб ти дав (facio ut des); 4) роблю, щоб ти зробив (facio ut facias).

Ці формули послужили базою для формулювання спрямованого на захист безіменних контрактів позову (actio praescriptis verbis). Найбільш поширеними були три види безіменних контрактів: міна, прекарій і оціночний договір.

Договір міни (permutatio) — це контракт, за яким одна особа передавала у власність річ іншій особі з метою отримати від неї замість тієї іншу річ, еквівалентну за вартістю. Договір міни підпадав під формулу: даю, щоб ти дав (do ut des).

Прекарій (precarium) — це договір, за яким одна сторона пере¬давала річ в безоплатне користування іншій стороні, яка, в свою чергу, зобов’язувалася повернути її на першу вимогу власника.

За цим договором власник надавав іншій особі право безвідплатно користуватися річчю без зазначення строку.

Римські юристи підводили цей договір під формулу: роблю, щоб ти зробив

Оціночний договір (aestimatum) — це договір, за яким одна сто¬рона передавала іншій якусь річ для продажу за обумовлену ціну, а друга сторона зобов’язана була передати першій виручену від про¬дажу речі грошову суму чи повернути річ.

За допомогою цього договору великий торгівець передавав дрібному торгівцю річ із зазначенням її ціни з метою подальшого продажу іншій особі.

56. Квазіконтракти.

Квазіконтракти (quasi ex contractu) — це зобов’язання, які ви¬никають на підставі події або дії однієї зі сторін і мають спільні риси з певними договорами.

Виділяють два основних види квазіконтрактів:

1) ведення чужих справ без доручення (хоча термін negotiorum gestio, який вживався римськими юристами для цього виду квазіконт¬рактів, означає «ведення чужих справ, турбота про чужу справу», для більшої чіткості при відмежуванні від договорів до існуючого терміна в подальшому в літературі додали слова «без доручення»);

2) безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої (condicti sine causa).

Ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio) мало міс¬це в разі, якщо одна особа без повноважень із власної ініціативи у зв’язку з невідкладною потребою безоплатно вчиняла дії в інтересах іншої особи, але за рахунок останньої.

Безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої — це зобов’язання, яке виникало в одному з випадків, коли без належних підстав: 1) майно однієї особи збільшувалося у зв’язку з тим, що інша особа передала свої кошти чи майно (наприклад, помилкова сплата боргу не тому кредитору); або 2) майно однієї особи залишилося незмінним, хоча повинно було б зменшитися, якби інша особа замість неї не передала свої кошти чи майно третій особі (наприклад, замість дійсного боржника помилково борг погасила інша особа).