12. Правовідносини батьків і дітей.

Становище дітей щодо батька було однаковим як у шлюбі cum manu, так і в sine manu. Діти завжди пере¬бували під владою батька (in patria potestate).

Існували такі підстави встановлення батьківської влади над дітьми: 1) народження в римському законному шлюбі; 2) узаконення та 3) усиновлення. Діти, народжені в конкубінаті, незаконному шлюбі, у фактичному спільному проживанні своїх батьків, не потрапляли під батьківську владу. Вони вважалися для батька чужими.

Мати дитини була завжди відома, незважаючи на наявність або відсутність шлюбу. Батьком дитини, народженої в шлюбі, вважався чоловік матері. Ця юридична презумпція не потребувала доказів. «Батько — це той, на кого вказує факт шлюбу»

13. Узаконення та усиновлення.

Узаконення (legitimatio) — це визнання законними власних дітей, народжених поза шлюбом, та встановлення над ними батьківської влади. Узаконення відбувалося: шляхом укладення шлюбу між бать¬ками позашлюбної дитини; надання імператорського дозволу — реск¬рипту на legitimatio; зарахування сина до членів муніципального сенату (курії) або видання доньки заміж за члена муніципального сенату

Усиновлення — це встановлення батьківської влади над чужи¬ми дітьми.

У Римі існувало дві форми усиновлення: 1) арогація (arrogatio) — для повнолітніх та осіб із повною правоздатністю, тобто для усинов¬лення осіб свого права; 2) адопція (adoptio) — для усиновлення осіб чужого права, тобто тих, що перебували під владою pater familias.

Для здійснення арогації скликалися куріатні збори, і верховний жрець вносив пропозицію співродичам ухвалити рішення про встанов¬лення батьківської влади однієї особи над іншою. Таким чином вільна особа перетворювалася на підвладну.

Для усиновлення необхідно було дотримуватися таких вимог: 1) усиновлювачем міг бути тільки чоловік (жінка могла усиновлювати лише в деяких випадках, зокрема, якщо вона втратила дитину); 2) усиновлювач мав бути самостійним, тобто правоздатним; 3) різниця у віці між усиновлювачем та усиновлюваним мала бути не менше 18 років.

Батьківська влада припинялася внаслідок: смерті pater familias або підвладного; втрати волі чи громадянства pater familias або підвлад¬ним; позбавлення pater familias батьківської влади за те, що він зали¬шив підвладного без допомоги; набуття підвладним деяких почесних звань; звільнення з-під батьківської влади за волею pater familias (emancipatio).

Еманципація (emancipatio) — це звільнення підвладного сина за волею pater familias.

Існували різні форми еманципації. В юстиніанівський період еманципація здійснювалася: на підставі імператорського рескрипту, який включали до протоколу суду; заяви pater familias, яка також вносила¬ся до судового протоколу; фактичного надання протягом тривалого часу самостійного становища підвладному.

14. Характеристика та види позовів у римському приватному праві.

Позови в давньоримському праві становили цілу систему, яка включала різні їх види. Кожний позов був призначений для певної категорії спорів. Залежно від того, на захист яких прав був спрямований позов (речових або зобов’язальних), виділяють речові та особисті позови.

Речовий позов — (аctio in rem) подавався з метою захисту права власності або іншого речового права (сервітутного, заставного та ін.). Він міг бути заявлений проти будь-якої особи, яка посягне на речове право — незаконно заволодіє річчю, створить перешкоди власнику для нормального користування нею або іншим чином порушить право на річ. Оскільки заздалегідь невідомо, хто може порушити право, відпові¬дачем за цим позовом могла бути будь-яка особа. Тому цей позов має абсолютний характер. Речові позови, в свою чергу, поділялися на віндикаційні та негаторні1.

Особистий позов — (аctio in personаm) заявлявся проти особи, зобов’язаної на користь позивача на підставі контракту чи делікту. Цей позов випливав із правовідносин особистого характеру між двома чи кількома певними особами. Ці особи заздалегідь відомі, а тому від-повідати за цим позовом може лише боржник даного кредитора — кон¬кретна особа, що зобов’язана на користь позивача що-небудь передати у власність, щось зробити або утриматись від певних дій. Саме тому такий позов має відносний характер.

Залежно від підстав позову розрізняють цивільні позови (civiles), що ґрунтувалися на ius civile, і позови магістратів (honorariae), що вводилися претором для захисту нових відносин, які не вписувалися у квіритське право.

Поділ позовів на позови суворого права (аctio stricti iuris) і позови доброї совісті (аctio bonаe fidei) проводився залежно від того, що покладалося в основу судового рішення.

Окремим різновидом позовів був позов з фікцією2 (аctio fictio). Він застосовувався тоді, коли необхідно було підвести нові відносини під існуючі види позовів. Для цього допускалися існування фактів, яких насправді не було, або відсутність тих фактів, які реально мали місце. Фікція включалася до інтенції і давала змогу застосувати наслідки, передбачені суворим цивільним законом. Як правило, вона застосову¬валась для того, щоб поширити право на конкретний позов на осіб, які не мали його за ius civile, або щоб виправдати того, хто має бути засуджений за суворим законом.

Відомо також про існування позовів за аналогією (actio utilis), які передбачали застосування встановлених законом наслідків до схожих відносин. Прикладом може бути позов, який давався особі, чиї інтереси в процесі захищав предтавник (когнітор) від свого імені.

Майнові позови (actio reipersecutoriae) були спрямовані на віднов¬лення порушених майнових прав шляхом відшкодування заподіяної шкоди або повернення речі.

Штрафні позови (actio poenales) — позови, за якими на користь потерпілого стягувався штраф з особи, яка вчинила делікт певного виду — крадіжку, пограбування, особисту образу, завдання майнової шкоди.

Змішані позови (аctio mixtae) поєднували характеристики майно¬вих та штрафних позовів і відповідно мали дві мети — стягнути з порушника компенсацію завданої шкоди і штраф. Прикладом стягнен¬ня за таким позовом є витребування вартості речі в подвійному розмірі: одна вартість речі відновлювала майновий стан потерпілого, а друга стягувалася з метою покарання порушника.

Ноксальний позов (аctio noxalеs) заявлявся проти pater familias, у якого під владою перебував правопорушник — раб чи підвладний син. У такому разі відповідач повинен був або сам відшкодувати збит¬ки, або видати порушника потерпілому.

Кондикційний позов (сondictio) — це особистий позов про передачу боржником у власність кредитора грошової суми або певної речі. За допомогою цього позову можна було захистити права у відносинах, які ґрунтувалися на договорі чи інших юридичних фактах, і з якими право пов’язувало виникнення окремих видів зобов’язань.