37. Підстави виникнення зобов’язань.

Установлення (зміна, припинення) будь-яких правовідносин пов’язується з певними явищами, які отримали назву юридичних фак¬тів. Отже, юридичний факт — це явище (життєва обставина), з якою норма права пов’язує настання певних правових наслідків (виникнення, зміну чи припинення прав та обов’язків учасників цих відносин).

Отже, юридичний факт характеризується двома моментами: ма¬теріальним (наявність певного конкретного явища) і юридичним (на¬явність норми, що пов’язує з настанням цього явища певні правові наслідки). За вольовою ознакою юридичні факти прийнято поділяти на події, що настають незалежно від волі та бажання людей (народження дитини, стихійне явище тощо), та дії, що породжують, змінюють чи при¬пиняють правовідносин на основі волевиявлення людей (правочини, у тому числі договори). У свою чергу, дії можуть бути як правомірні (ті, що здійснюються відповідно до вимог закону), так і неправомірні (ті, що порушують закон).

Для виникнення (зміни, припинення) окремих прав і обов’язків мають бути наявними декілька юридичних фактів (юридичний склад).

Спершу було встановлено, що зобов’язання можуть виникати як із пра¬вомірних правочинів, так і з неправомірних дій

В Інституціях Гая була відтворена двочленна система підстав виникнен¬ня зобов’язань, а саме зазначалося, що зобов’язання можуть виникати з контрактів (ex contractu) або з деліктів (ex delicto)

Отже, в Інституціях Юстиніана закріплено вже чотири групи під¬став виникнення зобов’язання, а саме: 1) контракти (ex contractu); 2) делікти (ex delicto); 3) квазіконтракти (quasi ex contractu); 4) квазі¬делікти (quasi ex delicto)

38. Суб’єкти в зобов’язанні.

Суб’єктами зобов’язальних відносин завжди є конкретно визначені особи, які називаються сторонами зобов’язання

Зобов’язання — це відношення, розраховане на майбутнє. Як пра¬вило, в момент його виникнення сторони не вчиняють жодних дій із виконання зобов’язання.

У зобов’язанні сторона, яка має право вимоги, називається кредитором (лат. credo — вірю), а сторона, на якій лежить обов’язок виконати ви¬могу кредитора (борг), — боржником (debitor)

Як правило, кожна із сторін зобов’язання представлена однією особою, але кількість кредиторів та (або) боржників може бути й біль¬шою.

За наявності декількох осіб хоча б на одній із сторін у зобов’язанні го¬ворять про множинність осіб у зобов’язанні. Множинність осіб може іс¬нувати на стороні кредитора (активна множинність), на стороні боржника (пасивна множинність), на обох сторонах (змішана множинність).

39. Виконання зобов’язань.

За своєю природою зобов’язання є тимчасовим відношенням, яке існує певний період часу та врешті-решт має припинитися. Сторони зобов’язання прагнуть припинити його в нормальний спосіб, тобто виконанням (solutio).

Виконання (solutio) зобов’язання — це вчинення борж¬ником певної дії (передача речі, сплата грошей, виконання роботи, надання послуги), що становить зміст зобов’язання

У римському праві було закріплено правило, що тільки належне виконання зобов’язання призводило до припинення правового зв’язку між кредитором і боржником. У класичному періоді були вироблені певні критерії, яким мало відповідати виконання зобов’язання, щоб вважатися належним.

По-перше, виконання зобов’язання мало здійснюватися особою, здатною на це. У період, коли зобов’язання мало суто особистий ха¬рактер, таким належним виконавцем вважався тільки сам боржник. По-друге, зобов’язання мало виконуватися на користь належної особи, яка здатна прийняти це виконання. Безперечно, такою особою був кредитор, а також його законний представник або третя особа, указана в самому договорі.

По-третє, виконання зобов’язання має здійснюватися відповідно до його змісту. Це означало, що в разі відсутності домовленості сторін зобов’язання про інше боржник не міг змінювати предмет зобов’язання та спосіб його виконання.

По-четверте, у разі, якщо сторони зобов’язання територіально перебували в різних місцях, виконання зобов’язання мало відбуватися в належному місці. Найчастіше місце, де мало бути виконано зобов’язання, вказувалося в договорі.

у зв’язку з тим, що зобов’язання мало тимчасовий ха¬рактер, воно мало бути виконане у строк, передбачений у договорі, або у строк, що випливає із суті (характеру) зобов’язання.