Розділ 1 • Онтологія

а має певний наслідок; не виникає з нічого, а завжди має певну причину. При­пинення існування певної речі означає лише її перетворення на іншу. Виникнення конкретної речі означає її появу з іншої. Зміна буття здійснюється лише у зв'язку з його збереженням, яке у свою чергу виявляється під час змін його форм.

Принцип незнищуваності та нествореності буття має велике методологічне значення для відкриття та функціонування фундаментальних законів науки, які дозволяють глибше зрозуміти процеси, які відбуваються в природі.

1.1.4. Простір, час, рух

сі існуючі тіла мають певну протяжність — довжину, ширину, висоту. Вони по-різному розташовані одне щодо одного, є частинами певної системи.

Простір — це форма координації співіснуючих об'єктів, станів матерії. Вона полягає в розташуванні об'єктів один поза одним (зверху, знизу, збоку тощо), що зумовлює їх знаходження в певних якісних відношеннях. Порядок спів­існування цих об'єктів і їх станів утворює структуру простору. Предмети та явища характеризуються тривалістю існування, послідовністю етапів розвитку. Процеси відбуваються або одночасно, або раніше чи пізніше один одного. Все це означає, що тіла існують і рухаються в часі.

Час — це форма координацій об'єктів і станів, які змінюються. Вона полягає в тому, що кожний стан — це послідовна ланка процесу, що знаходиться в певній кількісній взаємодії з іншими станами.

Простір і час — це загальні форми існування, координації об'єктів. Вони —" форми буття всіх предметів і процесів, які були, є і будуть у нескінченному світі. Простір і нас мають свої особливості. Простір має три виміри: довжину, ширину та висоту, а час лише один — спрямованість від минулого через тепе­рішнє до майбутнього. Він неповторний і незворотний.

Правильне розуміння сутності простору і часу тісно пов'язане з науковою картиною світу загалом. Простір і час «пронизують» будь-яке явище, є фраг­ментом об'єктивного світу, відіграють важливу роль у виокремленні кожної речі, конкретизації універсальних зв'язків речі або явища з усім світом. Люди відчувають та усвідомлюють світ у межах своє? епохи та культури, національ­ного менталітету, вбачають його у формах «свого» часу та простору, вироб­лених цією культурою.

Об'єктивність світу відображається людиною через її суспільність, діяльність, суб'єктивність. Тому вивчення часу та простору з природничої, наукової точки зору базується на конкретному рівні культурно-історичного розвитку сус­пільства, в якому і створюються умови для наукового пізнання об'єктивної дійсності.

229

Систематичний курс філософії

Науковий «горизонт» пізнання завжди історично конкретний і мінливий, тому природничо-наукове пізнання простору та часу доповнюється історичним, психо­логічним, культурним, філософським.

Природничий рівень вивчення простору і часу має своє «первинне» куль­турно-історичне «тло» або контекст, від якого цей рівень залежить. Якщо в Новий час була сформована «механістична картина» світу з відповідним розумінням часу та простору, то, наприклад, у ХІ-ХІІІ ст. панування релігій­ного світогляду створювало інші моделі просторово-часового буття.

_________________________________________________________________

Найчіткіше властивості простору і часу в цей період були сформульовані І. Ньютоном. Час і простір — це порожні форми, в яких взаємодіють окремі тіла. Ньютон розрізняє абсолютний час, який плине рівномірно, і абсолютний простір, який завжди залишається однаковим і нерухомим. Для вимірю­вання конкретних об'єктів Ньютон вживає поняття відносних простору і часу. Це міра тривалості, яка базується на повсякденному досвіді та за­стосовується в повсякденному бутті. У системі Ньютона простір і час від­окремлені один від одного та від власного змісту. Вони становлять основу принципів створеної ним класичної механіки, є абстрактними умовами механічного руху та позбавлені суб'єктивності. На противагу І. Ньютону в Г. Лейбніца взаємодія монад породжує властивості простору і часу. Простір — це порядок існування, час — порядок послідовностей.

У концепції І. Канта простір і час постають формами свідомості, вони поєднують досвід і мислення. Як і в Ньютона, простір і час у Канта — «порожні» форми, проте вони суб'єктивні: час «організовує внутрішнє бачення (сприйняття), а простір — зовнішнє». Кант «моделює» функції простору і часу, виходячи з активної людської діяльності, завдяки якій створюється світ.

У Г. Гегеля історія є проявом руху в часі, а ідея (та природа) виявляється в просторі. Тобто природу не можна вимірювати однаковим з історією часом. Час пов'язаний із простором і взаємодіє з ним. Минулим і майбутнім часом є простір, тому що він є час, який підлягає запереченню; розвинутий (для себе) простір є часом. Іншими словами: час відповідає руху, процесу діяль­ності, простір — її матеріалізації в предметах.

Основою зміни уявлень у філософії про час і простір були суспільно-історичні зміни, про що свідчать конкретні типи історичного світогляду. В античній філософії форма предмета сприймалася як його сутність, як закон організації (перетворення) світового хаосу на космос, де панує впорядко­ваність, гармонія. В античному суспільстві на основі «механічної» праці, шляхом простої обробки речовина перетворювалася на конкретний пред­мет (тобто форма надавала предмету суспільного значення). Тому Платон і Арістотель стверджували, що ідея, «форма» створює матерію, оскільки з невизначеної субстанції світу вона породжує конкретні речі та якості. Звідси уявлення про циклічність часу: він не біжить у майбутню нескінчен­ність, а немовби залишається в межах циклу, повертається до того, що є («модель» циклічного характеру сільськогосподарського процесу). Пере-

230