Систематичний курс філософії

Гуманітарне знання. Сфера гуманітарного — людська діяльність, у якій роз­різняють об'єктивний і суб'єктивний компоненти. Об'єктивне — соціально-історичні закони, які діють у суспільстві та визначають поведінку людей. Суб'єктивне — індивідуальні інтереси, наміри людини, яка прагне досягти своїх цілей, їх розподіл має продуктивне значення для пізнання, хоча на прак­тиці соціальні закони (об'єктивне) та механізм їх реалізації в індивідуальній, «егоїстичній» активності людей (суб'єктивне) нероздільні.

Предмет гуманітарного знання — широкий спектр феноменів, виражених поняттям «світ людини», в яке входить усе актуально та потенційно вистраж­дане, пережите, індивідуально значиме. Це — наміри, значення, цінності, смисли, відношення; це — сучасне, минуле, можливе майбутнє, дане в пам'яті, емоціях, душевних пориваннях; у більш широкому значенні — це цілісний простір суб'єктивної реальності.

Гуманітарне знання є знанням про чисто екзистенціальні цінності; пріо­ритетні проблеми людини та людства — духовні проблеми, які підпорядко­вуються таким аксіологічним началам, як Істина, Добро, Краса тощо. Предмет гуманітарного знання створює річ, яка не рівна сама собі, оскільки наділена загальнолюдським смислом: знаходячись у контексті не природного, а люд­ського буття, вона стає втіленням поза- і надприродних значень, стає знаком, символом того, що належить до людського самовиявлення.

Об'єктом гуманітарного знання є не природна сутність речі, а її сенс. Це зу­мовлює його мобільний, гнучкий статус і подвійну сутність. Сутність об'єкта гуманітарного знання складається, з одного боку, з розуміння якогось знаку, а з іншого — його дешифровки, тобто з його конструктивного розуміння-тлумачення. Таким чином, об'єкт гуманітарного знання утворює не простір емпірично-фактуальних даностей, а простір людських значень, цінностей, смислів, які виникають під час засвоєння й освоєння культури. Завдання гума­нітарія — наповнити світ ціннісними смислами, зробити цей світ співмірним для людини (екзистенціальний аспект) і для загальнолюдської культури (куль­турологічний аспект).

2.5. Істина

Всі форми пізнання суб'єкта певним чином співвідносяться із зовніш­нім світом. Для відображення цього співвідношення у філософії викорис­товується категорія істини. Пізнання істини стимулює самодостатня лінія повнокровної особистості, однаково далекої як від наївного оптимізму, так і невтішного песимізму, як від безпечного візіонерства, так і роз'їдаючого скепсису. Вирішенню питання сприяє вироблення поняття про різні модуси буття істини.

268

Розділ 2 • Гносеологія

Істина як незалежна від суб'єкта реальність. Один із традиційних підходів до істини є розгляд її не як властивості знання, а як сущого. Є два підходи до тематизації цієї проблеми: 1) буття істини безпосереднє, безвідносне до того, чи ми його знаємо; 2) буття істини є текст. У першому випадку істина подається як така, що подається спогадами про буття (анамнезис Платона). У другому — істина тлумачиться як автономне ідеальне царство пізнаваль­них значень (світ об'єктивного змісту думки), яке існує (як листя на дереві, байдуже, чи рахував його хто чи ні) без суб'єкта, що пізнає.

Канву міркувань прибічників об'єктивістської (онтологічної) інтерпре­тації істини задає ідея надособистості, імперсональності істини. Наприклад, Платон прямо відокремлював від того, хто пізнає, загальні й обов'язкові істини, гіпотетично вміщаючи їх в особливий простір — ідеальне вмістилище — там вони перебувають, звідти здійснюють свою регулятивну дію. Декарт, вихо­дячи з того, що деякі ідеї подаються нам без будь-якого сприяння з нашого боку, а інколи і всупереч нашому бажанню, схилявся до апофеозу теїстичного: допускав безпосереднє втручання Бога («вроджені ідеї») в пізнавальний процес. Разом із тим загальнозначимість істини не стимулює ідею безсуб'єк-тності істини. Вона як форма людського знання не може виникнути безвід­носно до суб'єкта, який конституює міру її глибини та доказовості. Лише акти обґрунтованого знання супроводжуються переживанням суб'єктивної впевненості в його достовірності, що і набуває смислу демаркації між солідною теорією та сліпим забобоном. Тому теоретичне осягнення стає фіксу­ючим істину знанням лише у зв'язку зі всім ходом людського пізнання, пере­творюючись і втілюючись у доказову систему суб'єктивних поглядів, яка пройшла культурно-історичну апробацію.

Істина як властивість знання. Істина в цьому модусі постає в парадигмі суб'єктно-об'єктних відношень: 1) слова суб'єкта мають відповідати його судженню (суб'єктивний план істини — «не обманюй»); 2) судження суб'єкта повинні відповідати дійсності (об'єктивний план істини — «не помиляйся»).

Концептуалізація істини як відповідності знання реальності наділяє її низ­кою принципових властивостей.

Об'єктивність. Об'єктивна істина є незалежним від людини та людства пізнавальним змістом. За формою істина суб'єктивна: вона — властивість людського знання. За змістом істина об'єктивна, оскільки не залежить від сва­вілля свідомості, визначена відображеним у ньому матеріальним світом. Об'єктивність істини повідомляє знанню ідею об'єктивної реальності, без чого знання — ілюзорна, умовно значима конструкція.

Абсолютність. Абсолютність істини полягає в її повноті, безумовності, належності їй незалежно від суб'єкта пізнавального змісту, який зберіга­ється та відтворюється з прогресом знання. Категорія «абсолютної істини» характеризує динамічність виявлення істини в процесі відображення дійс­ності. Вона вказує на інваріантний, неперехідний момент пізнання. Як би не змінювалася наука, незмінним буде залишок першого пізнання. Від абсо­лютної істини слід відрізняти «вічну істину», яка означає незмінність істини,

269