Розділ 8 • Ірраціоналізм

ження, який веде до егоїзму, що є джерелом усіх вчинків людини. Кожний учи­нок є егоїстичним: «Я» і «егоїзм» — це одне й те саме, вони тотожні: якщо зникне останній, не буде і першого.

______________________________________________________________

А.Шопенгауера називають філософом «світової скорботи», оскільки у світі, що нас оточує, відбуваються вічні повторення трагічних станів, у яких винуватцем є воля. Складовою «трагічної діалектики» Шопенгауера є поняття вини Світової Волі. Виникнення Всесвіту та життя в ньому — це стихійно неусвідомлене, а потім усвідомлене гріхопадіння, і лише част­ково воно виправдовується стражданнями, що випали на долю тих, хто живе в світі. Вихід мислитель вбачає в тому, що люди мають спрямувати притаманну їм життєву енергію як проти самої цієї енергії, так і проти її джерела — Світової Волі. Вищі прояви Волі слід перетворити на боротьбу проти її ядра, тобто феномен волі має знищити саму Волю (наприклад, у природі більш розвинуті істоти, хижаки, знищують менш розвинутих — травоїдних). Як цього досягти? Насамперед, необхідно засобами філософ­ського пізнання виявити завдання, які стоять перед людьми, потім — подолати два етапи самознищення Волі. Перший — естетичне споглядання; другий — моральне самовдосконалення, завдяки якому відбувається зміна пове­дінки в потрібному напрямку.

_____________________________________________________________

Продовжує філософію волюнтаризму Фрідріх Ніцше (1844-1900 pp.). Головним поняттям ніцшеанства є «воля до влади» як найбільш значний критерій кожного типу поведінки, кожного суспільного явища. «Життя, — стверджує Ніцше, — прагне до максимуму почуття влади». Якщо у Шопенгауера Воля є основою буття, то Ніцше надає цьому поняттю соціально-морального відтінку.

«Воля до влади» — основа права сильного. Це вище всіх моральних, релігій­них та інших нормативних настанов. Для Ніцше досить важливою є заповідь: «Не сотвори собі кумира» як заклик більше вчитися у життя, ніж чекати, доки воно навчатиме; більше сумніватися, ніж бездумно дотримуватися тра­диції. Для Ніцше не існує поняття вчителів та учнів. Він вважає, що кожен має йти власним шляхом, інакше він не створить свого єдиного життя. Пере­творюючи на реальність чиїсь настанови та пророцтва, ідеї і теорії, людина не може стати нічим іншим, як рабом обставин, доктрин, ідеологій. «Воля до влади» — це зведення до купи якісних станів психіки (інстинктів, емоцій, інтелекту тощо). У діяльності видатного полководця, у творчості художника або вченого воля до влади максимальна, оскільки найбільшого виразу досягає самовладання, самовизначення. Саме життя тотожне інстинкту зростання, влади, нагромадження сил, упертого існування; якщо воля до влади відсутня — Істота деградує. Влада над собою суттєвіша, ніж влада над іншими. Соціальні за своїм змістом відносини панування та підлеглості переносяться на весь

139

Історія філософії

світ, тоді як власне соціальний світ розуміється як споконвічна війна воль, які сперечаються між собою.

З «волі до влади» Ніцше виводить усі основи моралі. Він стверджує, що мораль визначальними поняттями якої є поняття добра і зла, виникає як на­слідок почуття зверхності одних людей над іншими: аристократів (кращих) над рабами (гіршими). Впродовж усієї історії у вигляді духовної помсти раби на­магалися нав'язати свою мораль тим, хто панував. Тлумачення цього процесу він проводить через християнство, своєрідно критикуючи його.

Ніцше вважає, що християнська мораль перешкоджає повному самови­раженню людини, і тому необхідно провести переоцінку цінностей з метою відродження «моралі пануючих», яка має ґрунтуватися на таких принципах: єдиною безумовною цінністю є «цінність життя»; існує природна нерівність людей, пов'язана з життєвими силами та «волею до влади»; сильна людина вільна від моральних обов'язків і не пов'язана жодними моральними обіцянками.

__________________________________________________________

Концепція «надлюдини», «білокурої бестії» з її антисемітськими та анти-християнськими ідеями була використана ідеологами фашизму. Але Ніц­ше був категоричним противником будь-яких форм панування масової свідомості, яка найвищою мірою проявилась у фашистській Німеччині. Його «надлюдина» — це гармонійна людина, в якій органічно поєднуються фізична досконалість, високі моральні й інтелектуальні якості. «Надлю­дина» — це «нова людина», «вільний дух», носій нової «інтелектуальної совісті», для якої немає авторитетів, Бога, це «людина майбутнього», яка піднеслася над сучасною культурою з її неправдою. Пошуки релігії та Бога характерні «пересічній» людині, якій потрібен абсолют для того, щоб йому підкоритися. «Пересічна» людина шукає, де б позичити світорозуміння та саморозуміння, щоб не думати самій. Усе це не властиве «надлюдині». Тому Ніцше побоювався демократії, оскільки вона передбачає мораль рівності, що, на його думку, підтримує «маленьких людей», тих, яких «занадто багато». Демократія породжує нівелювання, зрівняння людей, для яких недосяжні ні висоти почуттів, ні висоти думок. Насправді ж демо­кратія, яка надає рівні права та свободи всім — єдино можливий шлях до справедливості. Проте не слід однозначно й обмежено тлумачити вчення Ніцше, якому притаманна надзвичайна широта культури, чесність, відкритість, щирість морально-інтелектуального пошуку, глибина думки.

_____________________________________________________

Усім цим вимогам, згідно з Ніцше, відповідає суб'єкт моралі пануючих — «надлюдина». Зовнішня особливість «надлюдини» полягає у «вродженому благо­родстві», «аристократизмі». Маси готові підкорятися, якщо володар доведе право керувати насамперед своєю зовнішністю, манерою триматися. Воло­дарем влади «надлюдина» стає не через вроджену приналежність до певного класу чи стану, а як обранець самої природи.

140