9.4. А. Камю

Світогляд французького мислителя А. Камю (1913-1960 pp.) носить ради­кально ірраціональний характер, адже за його переконанням у весь світ, все існуюче глибоко безглузде. Істинне пізнання неможливе, оскільки вся дійс­ність нерозумна й алогічна. У такому світі раціональне пізнання не може слу­жити «ниткою Аріадни». Абсурд — єдине можливе керівництво до дії, життє­діяльності. Камю засуджує науково орієнтовану філософію як споглядальну. Вся історія наукової думки для нього — історія протиборства розуму з почут­тям, придушення софістикою інстинктивної інтуїції та безсилля раціонального пізнання.

Як гносеологічні, так і онтологічні питання не цікавлять Камю, в центрі його роздумів — етичні теми, причому ірраціоналізм його філософії впадає в глибокий песимізм. «Міф про Сізіфа» починається такими словами: «Є тільки одна дійсно серйозна філософська проблема — проблема самовбивства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб жити, означає дати відповідь на основне питання філософії». Цим питанням проникнуті всі його твори. Переключення філософії з традиційних категорій на емоційні «екзистенціали» (турбота, три­вога, доля, страх), характерне і для інших екзистенціалістів, але в Камю воно набуває тотального всеохоплюючого характеру. Він пише, що сімнадцяте сто­ліття було століттям математики, вісімнадцяте — століттям фізичних наук, дев'ятнадцяте — біології, а наше двадцяте є століттям страху. Страх — основ­ний «екзестенціал» його філософії, який набуває тотального характеру. Запе­речуючи на словах примат «існування» (в екзистенціальному розумінні цього поняття) стосовно «сутності», Камю ототожнює саму «сутність» з «абсурдом нещасної свідомості».

154

Розділ 9 • Екзистенціалізм

«Абсурд» у філософії Камю спрямовано не лише проти раціоналізму, але й фідеїзму. Він рішуче заперечує віру в Бога як безґрунтовний, утопічний самообман, несумісний із безглуздістю всього, що існує. Для віруючих сам «абсурд» став Богом, але не варто залякувати примарою «страшного суду», якщо все дійсне для нас є постійний страшний суд.

А. Камю, розрізняючи «метафізичний» бунт і «соціальну» революцію, не ототожнює при цьому індивідуалізм, який вимагає повної свободи, з его­їзмом. Він намагається поєднати індивідуалізм із гуманістичною «солідар­ністю».

___________________________________________________________

А.Камю не вірить у розум, який передбачає закономірність, логічність, усвідомлення історичного прогресу та претендує на можливість соціального подолання універсального абсурду. Все реальне чуже для розуму, випад­кове, а отже, абсурдне. Абсурд і є реальність.

Усвідомлення безглуздості існування, що перетворює свідомість на «нещас­ну свідомість», ставить людину перед вирішенням дилеми: або вона все-таки на щось сподівається, або повинна покінчити з собою. Камю вибирає першу альтернативу, заперечуючи самогубство. Той, хто зрозумів, що «цей світ не має значення, одержує свободу». А свободу можна одержати лише тоді, коли повстанеш проти вселенського абсурду, бунтуючи проти нього. Бунт і свобода, на думку Камю, нероздільні.

Свобода як найвища моральна цінність мислиться не в соціально-політичному розумінні, а як притаманна природі людини потреба само­вираження особистості; бунт — це не революційне перетворення сус­пільства, а повстання проти долі, моральний бунт проти Його Величності Абсурду. Камю протиставляє формулі Декарта «Я мислю, отже, я існую» своє кредо: «Я бунтую, отже, існую».

______________________________________________________________

Камю з самого початку усвідомлював, що на фундаментальному понятті абсурду, на відчутті нерозумності, алогічності світу не може бути побудована жодна більш-менш послідовна науково-філософська система. Його герой Сізіф перемагає безглуздість уготованої йому долі «безглуздою» дією, не роз­рахованою на успіх. Зате Сізіф зневажає вирок богів. Немає такої долі, яка не перемагалась би презирством.

Філософ не вступає в теоретичні та теологічні суперечки, а обмежується тим, що погоджується з наявним «станом мислячої людини». Для нього важливі не лише філософські або теологічні висновки, але й фактичний стан думок. Для нього Бога немає, тому що «Бог умер» у серці людини. Людина, яка усвідомила абсурдність свого існування, повинна керуватися лише тим, що вона знає, рахуватися з тим, що існує, і не дозволяти втручатися в її життя нічому, що не було б достовірним.

155